Тут працювало п’ять тисяч осіб і вироблялося за рік понад 100 тисяч тонн лиття. Замовлення на нього надходили з підприємств верстатобудування, металургії, нафтогазового комплексу, залізниці.
Два роки тому працівники ремонтно-механічного цеху згадували, що в 1988-му колектив підприємства налічував майже п’ять тисяч осіб — сьогодні працює лише семеро. Трудилися в три зміни, адже за технологією ливарного виробництва плавильні печі повинні працювати в безперебійному режимі. Щойно печі зупинили, вони припинили своє існування.
Соціальний пакет, як заведено нині говорити, був досить значним. Крім хороших заробітків, співробітники заводу отримували медичне обслуговування й путівки в оздоровниці. Доставку на роботу і з роботи здійснювали службові автобуси.
Завод займався житловим будівництвом, і люди отримували нові квартири. На маршруті трамваю № 1 є навіть зупинка під назвою: «Будинку «Центроліту». Старожили кажуть, що це масив п’ятиповерхівок, побудованих півсотні років тому.
У липні 2001 року розпочався судовий процес з банкрутства заводу. Одеський господарський суд затвердив реєстр кредиторів і з ініціативи представника позивача призначив арбітражного керуючого. Через два місяці той, не роблячи будь-яких дій по санації, складає мирову угоду. Причому робить це таємно від Одеського регіонального відділення ФДМ. Не звертаючи уваги на те, що 69,9 відсотка акцій ВАТ «Центроліт» належали державі, Одеський господарський суд затверджує цю угоду, і флагман одеської індустрії передають у приватні руки.
Сьогодні більшість корпусів підприємства розібрані. Уцілілі цехи здають під складські приміщення та малий бізнес. «Центролітівці» вважають найнепристойнішим те, що на території підприємства облаштувалася компанія, пов’язана з організацією пейнтбольного клубу. В Одесі з’явилося вже кілька таких клубів, які на території зруйнованих кризовою ситуацією підприємств і організацій влаштовують «бої» любителів побігати і постріляти в «противника» кульками з харчовою фарбою. А ще «Центроліт» облюбував «Клуб авантюристів», який об’єднує любителів екстремального виду спорту — роупджампінгу (на знімку), які здійснюють стрибки зі 101-метрової труби заводу за допомогою спеціального альпіністського спорядження, що складається з мотузок і складних систем амортизації. Причому авантюристи з категорії «новачок» стрибають з висоти 41 метра, а «боги» — з найвищої точки труби. При цьому авантюристи милуються краєвидами Куяльницької затоки і Чорного моря.
Територія заводу — як із фільму жахів: завалилися стіни цехів, всюди купи будівельного сміття, верстати розрізані на метал і вивезені з території.
Про ситуацію, пов’язану зі знищенням заводу, знають усі — від обласної держадміністрації до Верховної Ради. Чи потрібен країні такий унікальний завод? Судячи з нинішнього стану підприємства, відповідь на це питання однозначна — ні, не потрібен, і ніхто не знає, що робити з ним далі. Як в одеському анекдоті про валізу без ручки — і нести важко і кинути шкода.
Фото slovo.odessa.ua
