Запровадили його нещодавно, у 2019 році. Тоді депутатка Вінницької обласної ради Людмила Станіславенко разом з колегами і друзями, громадськими діячками, викладачками, артистками театру і кіно влаштували дійство «Зроби фото з хусткою». До флешмобу долучилися сотні українок у різних куточках країни, об’єднаних спільною метою — зберегти та відродити багатовікові народні традиції, пов’язані з хустками. Цьогоріч учасниць дійства більше — уже тисячі й тисячі дівчат та жінок дістають із бабусиних скринь і сучасних комодів квітчасті автентичні аксесуари і, накинувши їх на плечі чи пов’язавши на голові, як це робили колись матусі, а десятиліття чи вже й століття тому їхні матусі, виходять з дому у буденних справах, фотографуються і публікують святкові світлини у соцмережах з хештегом #УкраїнськаХустка. В багатьох музеях, як і у Бориспільському державному історичному, проводять «хусткування» — розповідають про музейні хустки, проводять майстер-класи для тих, хто хоче навчитися оригінально їх пов’язувати.

До популяризації невід’ємної частини традиційного українського костюма долучилася і відома фольклористка та колекціонерка Лідія Шеремет із Сум. З Лідією Григорівною ми познайомилися років десять тому на Сорочинському ярмарку, куди вона привезла свою унікальну колекцію хусток. У кожного платка, а їх Лідія Шеремет зібрала майже 200, — своя історія, пов’язана не лише з історією родини і рідного села на Полтавщині, а й багатьох сімей та регіонів України.

Не просто одяг, а національний символ

Хустка — яскравий образ українського фольклору, що знайшов відображення в піснях і думах, у приказках, на полотнах художників. З давніх-давен вона мала не лише побутове, а й обрядове значення. У недалекому минулому платки носили всі українки — маленькі дівчатка, юнки, заміжні жінки, які після одруження вже не носили вінки і не ходили, як колись казали, простоволосими. Обряд покривання голови був одним із центральних на весіллі — після того як свекруха знімала з молодої вінок і пов’язувала на її голові плат, та набувала сімейного статусу. Хустку на весіллі дарували дружкам і дорогим гостям, пов’язували на руки майстру, який починав зводити нову хату, на хрестинах — кумам. Незважаючи на те що світ змінюється з шаленою швидкістю, у багатьох селах ці традиції зберігаються. Хустка і в XXI столітті залишається елементом уже сучасного жіночого костюма, який надає вбранню особливого колориту, не забувають про платки і народні майстри, які власноруч виготовляють з тонкої шерсті чи шовку хустки, розписують їх або ж розшивають нитками. Орнаменти та українські квіти, які традиційно гаптували на тканині, можливо, ще від самої з’яви цих головних уборів, використовують дизайнери одягу — і не лишу в нас в Україні, а й у світових центрах моди.

— Жіноча хустка — то не просто шматок квітчастої тканини, то дійсно диво! Хустка — річ непроста, це найсвятіший оберіг, пам’ять родини, сім’ї, роду, найдорожчих людей. За кожною хусткою моєї колекції — своя історія, пам’ять про якусь подію, дату, щось дороге серцю, адже хустка для жінки — це дарунок «на незабудь», — розповідає Лідія Шеремет.

Два роки тому свою колекцію, яку збирала все своє доросле життя, фольклористка привезла в рідне село Пізники Чорнухинського району, яке святкувало 300-річчя від дня заснування. У сільському клубі (до 60-х минуло століття він розташовувався в приміщенні театру пана Русинова) на сцені поставили старовинну скриню яскраво-малинового кольору (яка фарба в господарів була, такою й фарбували, каже дослідниця), а до неї поклали скарби Лідії Шеремет. Першою зі скрині фольклористка дістала хустку своєї бабусі Мотрони Усенко, яка родом з Пізників.

— У цій скрині — хустки моєї бабусі, мами, рідної тіточки Катерини, військового фельдшера, деякі дарували мені родичі, сусіди, мої друзі. Два бабусині платки — найдавніші в колекції, їм по 150 років. Наприкінці XIX століття родина Усенків була великою і заможною, мала власну землю. Мої прабабуся і прадід своїй доньці Матроні готували багате придане. Коли дівчині виповнилося сімнадцять, її батьки поїхали на ярмарок у Лубни по хустки. Мотрона з першого свого заробітку в панському маєтку купила неймовірно красиву яскраво-червону, квітчасту, з набивним узором хустку, — розповідає Лідія Шеремет. — Бабуся все життя пам’ятала, що за платок з тонкої шерсті з китицями ручної роботи віддали аж 16 карбованців! Це були величезні гроші, цілий статок. На лубенському ярмарку Усенки купили й однотонну чорну хустку, як казала бабуся, жалісну, для жалобних церемоній, а ще крам для спідниці. Терновий платок і спідниця теж збереглися до цього часу.

— І крам, і хустки були привозними, тому і дорогими, вони свідчили про статус жінки у суспільстві, заможні жінки носили платки із дорогих тканин, з китицями, бідні — з простіших і дешевих,

— продовжує розповідь Лідія Григорівна. — Це були дарункові речі, своєрідна інвестиція, адже дорога красива хустка передавалася від матері до доньки, із покоління в покоління.
Цінним екземпляром колекції дослідниці став подарунок народної артистки України, лауреатки премії імені М. Заньковецької Євгенії Пінчук-Серебрякової — чорно-червона з яскравим золотистим узором хустка, у якій випускниця столичного театрального інституту, родом з Тернопілля, багато років тому приїхала до Сум. У ній актриса зіграла десятки ролей у Сумському національному театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна — Марусі Богуславки, Лимарихи, Кайдашихи, Секлети.

Колекція сумчанки нікого не залишає байдужим.

Аксесуар, що доречний завжди

Дорожить Лідія Шеремет і подарунком учительки з Вороньківської школи Чорнухинського району на Полтавщині Світлани Рубцової. Коли освітянка побачила колекцію хусток, які сумчанки привезла на виставку у Вороньки, вирішила «віддати в добрі руки» платок, що пролежав у скрині 60 років.

— Це унікальна шерстяна хустка, вона великого розміру, оливково-брунатного кольору, виготовлена особливою, у нас малорозвиненою технікою, що прийшла з Європи, — каже Лідія Шеремет. — Ткана на верстаті, з двох боків має різний рисунок. Хустка родинна, куплена десь у Західній Україні. Це музейна річ.

Особливе місце в збірці посідає оренбурзький пуховий платок, який Лідія Григорівна, біолог за фахом, купила в далекому Оренбурзі, колись столиці Киргизької АРСР, де брала участь у науковій конференції, на 80-річчя своєї матусі, учительки Марії Шеремет.

— Про хустки можна розповідати безкінечно, які вони, звідки, яке їхнє призначення, адже хустки діляться на побутові, обрядові, святкові. І кожна з них прикрашає і оберігає жінку, немає більш жіночнішого елемента одягу українки! Оспівана поетами, художниками хустка — поза модою, вона доречна завжди; а в пам’яті серця назавжди — біленька сільська хустина, бабусина чи мамина, домашня, рідна. Цікаво, що способів пов’язування жіночої хустки в різних регіонах України — більш як сотня, і всі вони вирізняють українку з-поміж усього жіноцтва, роблячи її ще красивішою і привабливішою, — каже Лідія Шеремет.

Дослідниця організувала і провела десятки етнографічних виставок не лише у Сумах, а й у багатьох селах. Її хустки — червоні і пурпурові, жовті і помаранчеві, сині і сірі, білі, вишневі, блакитні, оливкові, тернові не раз майоріли на Сорочинському ярмарку і на «Пізницьких дядинах» — етнографічному святі на рідній Полтавщині.

Заслужений художник України із Сум Олександр Чередниченко одягнув у колекційні платки і своїх муз — маму, дружину, доньку, а ще відомих землячок. На одному з полотен із серії «Жінка і хустка» і Лідія Шеремет — науковий співробітник, керівник філіалу Українського державного степового заповідника «Михайлівська цілина» на Сумщині, у 1990—1995 роках — науковий співробітник Інституту прикладної фізики НАНУ, а у 1996-2002-х — науковий співробітник і доцент Сумського національного аграрного університету, берегиня наших народних традицій.

У пані Лідії є ще одне хобі — проведення екскурсій. До кожної екскурсії вона готується. Як до лекції в університеті. І обов’язково на зустріч з групою приходить у національному вбранні та з хусткою на голові.

— Пишаюся тим, що навчила сумчанок носити і в’язати хустки, — сміється колекціонерка.

У неї багато задумів та ідей — Лідія Григорівна мріє об’єднати в проекті «Сумська хустка» землячок, які живуть і працюють по всьому світу.
Утім, до втілення ідеї в життя — довгий шлях. Для її просування необхідна комунікація, яка неможлива без сучасних засобів зв’язку. Колекціонерка, котра має майже сорок років науково-педагогічного стажу, отримує дві тисячі з невеликим пенсії і не може придбати хоч би старенький комп’ютер, як і видати свою нову книжку про Михайлівську цілину.

Фото надано автором.