На знімку (зліва направо): третій В. Стоєв.
Аварія на Чорнобильській АЕС показала не лише співвітчизникам, а й усьому світу, наскільки небезпечна позбавлена контролю сила атома і як неймовірно важко вгамувати її.
У серцях людей назавжди залишиться невмируща пам’ять про героїчні зусилля солдатів атомного фронту Чорнобиля, які ціною власного здоров’я, життя врятували майбутнє для нащадків. Вони щоденно несли небезпечні вахти біля розпеченого реактора, очищали від радіації поля, сади, житло...
Так починався літопис всенародного подвигу.
«Ми йшли на неминучу смерть...»
З часу страшної аварії на Чорнобильській атомній електростанції минуло понад три десятиліття, а залишені нею сліди і сьогодні перед очима мешканця Доброслава Віктора Стоєва — нинішнього голови Лиманської районної громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна».
— Другого травня 1986 року, о 5-й годині ранку, до моєї оселі, — розповідає Віктор Дмитрович, — завітав посильний райвійськкомату з повісткою у руках і повідомив мені про терміновий збір в приміщенні тодішнього кінотеатру «Ювілейний».
Там уже зібралося, як мені було відомо, майже 200 осіб. Згодом нас доставили до села Червонознаменка Іванівського району, де на базі місцевої військової частини було розгорнуто ще одне військове містечко з казармами, технікою.
Сформований з новобранців полк залізницею відправили на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. Кінцевою зупинкою нашого залізничного ешелону було поліське село Старі Соколи. Тут нашвидкуруч, поблизу лісового масиву, було розміщено наметове містечко з усіма необхідними побутовими та військовими підрозділами. Я, як медик, був зарахований до складу бригади медичної допомоги, яка займалася дезактивацією, замірами радіації, наданням ліквідаторам першої медичної допомоги, відправкою хворих до лікарні тощо. Рівно 33 доби мені довелося перебувати у Чорнобильській зоні.
Слід відверто сказати: ми йшли на неминучу смерть, але ніхто про це тоді не думав. Ми виконували військовий та громадянський обов’язок перед своїм народом.
«Професія вимагала бути готовим до складних ситуацій»
Розповідь ще одного живого очевидця тих жахливих подій на Чорнобильській атомній електростанції, доброславця, полковника служби цивільного захисту Петра Миргорода буде не менш цікавою для наших читачів.
— Про катастрофу, — сказав мій співрозмовник, — я дізнався, як і всі, з новин по телебаченню. Влада кілька днів замовчувала про неї. Через півроку до зони відчуження прибув Одеський зведений загін. Група профілактики набиралася з числа досвідчених працівників за добровільною згодою. У той час мені, капітану внутрішньої служби, виповнилося 30 років. У сім’ї, крім дружини, було дві доньки 8 і 4 років. Тоді ми мало що знали про радіацію, але моя професія вимагала бути готовим до складних ситуацій.
У складі загону виїхали майже 200 осіб рядового і начальницького складу, пожежна та спеціальна техніка. Першого ж дня після загального інструктажу та розселення я з групою з профілактики був уже на об’єкті. Так почалася варта з охорони ЧАЕС. Пересування особового складу здійснювалося за визначеними маршрутами та за перепустками, дисципліна була жорсткою. Безпека була на першому місці. Рекомендувалося якомога менше перебувати на відкритому повітрі.
Здійснювався постійний контроль за отриманою радіацією, в приміщеннях проживання особового складу щоденно проводилось вологе прибирання від радіоактивного пилу та заміна одягу. З нами працювала медична та психологічна служби.
Першим враженням від «зони» було цілковита тиша і залишені у поспіху домівки, з дитячими іграшками та всіляким знаряддям, двори, які встигли порости на той час бур’янами. Від жахливої картини завмирало серце. Ці спогади й досі перед очима. А ще зелені, як для жовтня, дерева з незбираним врожаєм — великі яблука, велетенські китиці винограду. Така собі вражаюча і смертельно небезпечна краса. Взагалі все здавалося в зоні таким звичним, окрім відсутності людей — мешканців Чорнобиля.
Моє перебування у зоні ЧАЕС тривало з 3 жовтня по 9 листопада 1986 року, але перші одеські добровольці-рятувальники відвідали Чорнобильську атомну електростанцію ще у травні 1986 року.
В. Стоєв, як керівник громадської організації, в міру своїх можливостей прагне робити усе від нього залежне, щоб допомогти побратимам по чорнобильському лиху, які і в наші дні страждають від хвороб та не завжди справедливого ставлення до них.
Хочеться низько вклонитися усім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які не шкодуючи свого здоров’я і життя, працювали в 30-кілометровій зоні радіаційного лиха, щоб якомога швидше ліквідувати наслідки жахливої трагедії, обмежити біду, та щиро побажати їм міцного здоров’я, сімейного затишку, миру й злагоди. Хай завжди поруч з вами буде людська подяка за ваші мужні вчинки!
Доброслав
Одеської області.
