У кожної родини своє ставлення до війни і до того, кому варто йти боронити рідну землю, коли їй загрожує ворог. Не всі готові до того, щоб за першим покликом залишити теплий дім, близьких людей і вирушити на передову. У когось не вистачає бажання, у когось — сміливості. Комусь бракне відчуття обов’язку і відповідальності перед своєю Батьківщиною. Когось намагаються відгородити від небезпеки батьки...
У родині Беззубів усе було навпаки. Спочатку старше покоління — двоє братів, а потім і їхні діти й миті не сумнівались, чи варто надягати на себе військову форму і брати до рук зброю, коли країні загрожує небезпека. Шестеро представників однієї родини, вихідців із невеликого села Решнівка, що у Старокостянтинівському районі на Хмельниччині, можуть бути прикладом гідного служіння вітчизні не тільки для своїх земляків, а й для всієї країни.

Батьки показали гідний приклад

Започаткували родинну військову традицію два брати — Іван та Роман Беззуби. Свого часу старший Іван вирішив стати військовим. Більш як два десятиліття гідно йшов, а точніше — їхав, дорогами своєї військової служби, адже сам був військовим автомобілістом і навчив цієї справи чимало новобранців. Потім вийшов на пенсію. І хоч армії присвятив більшу частину життя, тоді старшому прапорщику запасу Івану Беззубу здавалось, що повернення до неї уже немає.

Але він помилився. Щойно почались бойові дії у Криму та на Донбасі, одразу вирішив, що таки повернеться до армійської служби.

Повернення було типовим — військкомат, навчальний центр, а потім — полк спеціального призначення, посада водія. На перший погляд, здавалось, не надто небезпечна справа. От тільки була одна деталь: він став водієм у розвідувальній групі, і це означало, що весь час разом із розвідниками виконував усі бойові завдання і відповідав за те, щоб після кожної операції усі вони живими і неушкодженими повертались на базу. Інколи доводилось у буквальному розумінні слова вихоплювати своїх розвідників з-під вогню ворога, маневрувати під прицілами ворожих снайперів, обходити заміновані території. Не раз кулі прошивали бойову машину. Та жодного разу не влучили у бійців. Хтозна, чи то машина була щаслива, чи водій — справжній ас, котрий вмів проїжджати просто між кулями...

Не новачком прийшов у зону АТО і брат Івана Роман. До початку бойових дій він теж був прапорщиком. А війну зустрів на посаді техніка пожежного підрозділу в авіаційній бригаді. Як і брат, довго не роздумував, чи варто йти у зону бойових дій.

Щойно з’явилася така можливість, він опинився на передовій. І вже там перекваліфікувався із авіатора на кулеметника.

На війні не буває легко. Але тоді, влітку 2015 року, на підступах до Авдіївки, де воював Роман, це були чи не найважчі дні. Довелось пережити різне — навіть танкові атаки. Але все це ще більше загартовувало досвідченого воїна, а головне — він знову і знову переконувався у правильності прийнятого рішення піти воювати у зону АТО.

Навіть після того, як повернувся додому, його бойовий шлях не закінчився. Разом із миротворцями ще встиг побувати у Демократичній Республіці Конго. І тільки після того звільнився у запас.

Сини та донька не підвели

Життя батьків стало гідним прикладом для дітей. Віталій Беззуб, син Івана, став офіцером. Коли батько пішов в АТО, він був уже капітаном у бригаді тактичної авіації. Але весь час намагався потрапити поближче до батька. І врешті-решт під час чергової ротації замінив свого дядька Романа.

В одному з боїв Віталій був тяжко контужений, але навіть тоді не залишив своєї бойової позиції.

Хоча згодом контузія все-таки змінила його подальшу військову долю. Проблеми зі здоров’ям потребували лікування і тривалого відновлення. Віталій пройшов через усе це і знову повернувся на службу. Щоправда, продовжити довелося вже подалі від зони бойових дій, в одній із частин у Миргороді. Але офіцер переконаний, це ще далеко не крапка в його послужному списку.

А от його двоюрідний брат Іван (на знімку), здається, зовсім нещодавно надягнув лейтенантські погони військового льотчика після закінчення Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Але час летить швидко — Іван уже старший лейтенант, командир екіпажу вертольота Мі-24.

Навіть попри зовсім коротку військову кар’єру він встиг побувати в зоні ООС, здобути справжній бойовий досвід.

Із бойовими буднями встигла познайомитись і його сестра Світлана. Вона — медсестра терапевтичного відділення військового госпіталю. Разом з іншими медпрацівниками рятує життя наших бійців. Усім їм бажає здоров’я і завжди молиться, щоб поранення і контузії оминули її близьких. Адже окрім батька, дядька, рідного і двоюрідного братів участь у бойових операціях довелось брати і її чоловікові Дмитру. Він пройшов непростий гарт у батальйоні десантно-штурмової бригади біля шахти «Бутовка» та авдіївської промзони.

Ті, хто із родини Беззубів повернувся додому, продовжують жити простим трудовим життям. Домашні турботи, господарські справи, родинні клопоти — це те, чим вони живуть тепер. Про воєнне минуле говорять не так уже й часто. Але всі знають, якщо потрібно буде, без вагань знову стануть у бойовий стрій.

Фото родини Беззубів.