Про таких, як Віктор Лук’янович Литвин, справедливо кажуть: сищик від Бога. Багато років на ньому лежала відповідальність за розкриття в нашій державі вбивств і грабежів, крадіжок і розбоїв, боротьбу з наркотиками й оргзлочинністю. Сьогодні у свої 76 років він успішно керує найбільшою в Україні організацією ветеранів МВС у Дніпропетровській області.

Злодіїв преміювали... «Побєдою»

Його доля мало чим відрізняється від доль мільйонів наших співвітчизників, чиє дитинство було обпалено війною. Народився Віктор у селі Виноградівка Магдалинівського району Дніпропетровської області в 1937-му. Рано залишився сиротою. Після успішної роботи в колгоспі був обраний другим секретарем райкому комсомолу. В листопаді 1958-го за направленням обкому партії Литвин став оперуповноваженим карного розшуку спочатку Магдалинівского, потім об’єднаного із Царичанським і Петриківським райвідділу.

Одна з перших справ. Протягом чотирьох років зловмисники обікрали чимало крамниць на території району. Затримати злочинців допоміг випадок. Під час нічного патрулювання міліціонери зупинили й обшукали автомобіль, у якому перебувало троє чоловіків. У багажнику під рибальськими сітками виявилися вкрадені речі. З’ясувалося, що всі затримані були передовиками дніпропетровського металургійного заводу, їхні фото висіли на Дошці пошани. За успіхи в праці їх преміювали автомобілем «Побєда», на якому вони й вирушали на справу.

У 27 років Віктор Лук’янович у званні молодшого лейтенанта одержує призначення на посаду начальника Верхньодніпровського райвідділу. До моменту переведення в місті відбулися масові заворушення, довіра до міліції у населення була на нулі. Знайшли тіло хлопця, який, за непідтвердженою інформацією, був убитий працівниками місцевої міліції. Близько двохсот людей відкрито виступили проти дій міліції, побили тодішнього її начальника й намагались скинути з мосту.

На момент прибуття Віктора Литвина криміногенна ситуація в районі була напружена. А райцентр фактично контролювала «банда футболістів». Офіційно її члени значилися працівниками місцевого машзаводу, але насправді розпоряджалися своїм часом, як їм заманеться.

Щоб покінчити з «королями міста», новому начальникові райвідділу знадобилося два дні. Вдвох з іншим міліціонером вони «пов’язали» в центрі Верхньодніпровська групу з двох десятків осіб.

Розкривати, незважаючи на особи

Серед найзнаковіших справ того часу можна вважати масові підпали в селі Пушкарівка в 1967 році. Було знищено близько двадцяти будинків. Вийшли на підозрюваного — місцевого жителя, який після війни, повернувшись із німецького полону, переїхав у район. В оселі провели обшук і виявили горючу речовину, за допомогою якого й було скоєно підпали. Увагу Литвина привернули 72 шматки добре вичиненої хромової шкіри німецького виробництва й 30 тисяч німецьких марок часів війни. Розслідування показало, що в роки війни підозрюваний активно співробітничав з фашистами на території Польщі, його засилали в концтабори як провокатора для виявлення підпілля. І як нагороду одержував гроші та відрізи шкіри.

Серед розкритих злочинів тих років ветеран згадує вбивство демобілізованого солдата в селі під Вільногірськом. На обличчі й шиї виявленого в ставку трупа були незвичайні рани — як від удару вилкою. З’ясувалося, що в такий спосіб за шкільну образу з убитим «розрахувався»... секретар комсомольської організації найбільшого в країні ГМК.

«Узагалі, злочинів, скоєних партійними й радянськими працівниками, було тоді чимало, — згадує Віктор Лук’янович. — Але такого тиску на слідство, як у роки незалежної України, з боку влади не було».

Литвину вперше в СРСР господарським способом, не залучаючи бюджетного фінансування, вдалося звести кілька будівель райвідділу. Водночас будувалося й житло для співробітників.

Уже в 1965 році РВВС уперше добився стовідсоткового розкривання. А ще через п’ять років міністр МВС СРСР Щелоков вручив Литвину диплом за перше місце в соцзмаганні до сторіччя від дня народження Леніна й перехідний прапор, заніс у Книгу пошани МВС СРСР і нагородив орденом Червоної Зірки. Тоді урядові нагороди одержали 28 працівників райвідділу.

Сотні городян громили свою міліцію

У 1974 році Віктора Литвина призначають начальником Нікопольського міськвідділу міліції — на той момент показники роботи тут були одними з найгірших у СРСР. У штаті — відчутний некомплект. Лише два співробітники із понад шестисот мали вищу освіту. Як і до цього, новому призначенню Литвина передували масові заворушення. Понад півтисячі людей зібралися перед приміщенням міськвідділу. Випущені в повітря сотні пострілів юрбу не заспокоїли. Було піднято військову частину...

Міліція пішла в трудові колективи, відкрила 11 опорних пунктів, у яких дільничні інспектори одержали житло. Щодня в рейдах затримували до трьохсот осіб. Ситуація почала нормалізуватися. Віктор Лук’янович ініціював будівництво нового комплексу приміщень міськвідділу — у той самий господарський спосіб, що й у Верхньодніпровську.

Під Нікополем тоді жили близько семисот циганських родин. «Баронеса» створила бригаду із сорока людей, з якою об’їхала майже весь Радянський Союз. Поверталися з величезними сумами грошей, нагородами, ювелірними прикрасами й коштовними речами. Скандали вибухали по всій країні. Начальство вимагало термінових заходів. Коли Віктор Лук’янович зміг одержати свідчення щодо злочинів, у його кабінеті з’явилася «баронеса» і запропонувала п’ять тисяч карбованців для початку. Литвин випровадив її за двері. Через деякий час «відрядження» нікопольських циган по країні практично припинилися. А одержував у той час начальник міськвідділу лише 195 карбованців на місяць.

Свідок — муха, і закінчення нікопольських війн

У 1977 році на вулиці було виявлено труп застреленого нікопольчанина. Під час відпрацьовування до місця події підійшли двоє: розмовляли занадто голосно, у поведінці — нервозність. Начальник міліції одразу наказав доправити обох у міськвідділ, а сам почав «колоти» молодого. І тут Віктор Лук’янович помітив у кучерях хлопця висохлу муху. Вийшов з кабінету на якийсь час. Повернувшись, сказав: спільник уже розповів, що рушниця на горищі сховали. Підозрюваний, образившись на спільника, зізнався в злочині з метою пограбування і погодився показати, де рушниця. Він привів оперативників на горище одного з будинків — там усе було в павутинні із засохлими комахами. І після того, як знаряддя злочину було знайдено, Литвин просто витягнув муху з волосся хлопця і простягнув йому зі словами: «Ось, хто тебе здав!»

Віктор Лук’янович виїжджав практично на кожну пригоду і затримання. При цьому зброю не застосував жодного разу за всю свою службу. А в нього стріляли десятки разів.

Взагалі в Нікополі стріляли завжди: і до Великої Вітчизняної, і після неї. По п’ятсот людей з кожного мікрорайону, озброєні холодною і вогнепальною зброєю, з «коктейлями Молотова» щотижня виходили в бій одне проти одного.

Щоб перемогти в цій війні, міліції знадобилося два роки. Було виявлено й знешкоджено злочинних авторитетів, які й займалися організацією побоїщ.

Перед своїм переведенням із Нікополя у 1980 році Литвин удруге після Верхньодніпровська одержав перехідний прапор МВС СРСР і орден «Знак Пошани».

У 1980 році Віктора Литвина призначають заступником начальника Головного управління карного розшуку МВС України. Він підібрав бригаду професіоналів із двадцяти осіб. Бували роки, коли у відрядженнях проводив до трьохсот діб на рік. І в 1984 році вперше в історії України нерозкритими залишилося всього 31 убивство: до цього вони обчислювалися сотнями.

Мафія не безсмертна

У 1981 році Вікторові Литвину доручили розслідування тяжких злочинів на території Одеси. Було задушено кілька таксистів. У місті склалася нервозна обстановка. Була отримана інформація про причетність до злочинів угруповання раніше судимого молдаванина на прізвище Братицила чисельністю понад тридцять осіб. У них було кілька напрямків роботи: співпраця з партійними органами, міліцією, в’язницею, з морфлотом, постачання зброї тощо. Надзвичайно жорстка дисципліна: за вживання спиртного загрожувала смерть на місці.

Аналіз особистостей загиблих показав, що всі вони — секретні співробітники міліції. Залишалося з’ясувати, в який спосіб інформація про них потрапила до злочинців. 

Усе виявилося просто: Вася Братицила жив у квартирі, з вікнами навпроти входу до Кіровського райвідділу. Мало того, житло йому здавав... дільничний інспектор. Угруповання протягом кількох днів було ліквідовано.

Найстрашнішим розбоєм, з яким йому довелося зіткнутися у 1980-х, Литвин вважає злочин у Кривому Розі. Машину, яка перевозила чотириста тисяч карбованців, дорогою на Первомайськ Кіровоградської області розстріляли невідомі в масках. Гроші були викрадені.

У складі бригади МВС України вийшов на злочинну групу, яку очолювали авторитети Талда й Козак. Вони були вхожі до керівництва Криворізького міськкому партії, прокуратури, міліції та СІЗО. Винагороду за співпрацю зі злочинцями чиновники одержували щотижня у вигляді виграшу в карти. На рахунку угруповання були десятки тяжких злочинів. Через таке зрощування криміналу й влади штаб оперативно-слідчої бригади вирішили розмістити в Олександрії сусідньої Кіровоградської області —- щоб ускладнити втручання в слідство. Злочинну групу вдалося затримати й викрити за три місяці.

У 1986-му на Дніпропетровщині почали активно діяти злочинні угруповання, серед яких найяскравішою була банда Мільченка-Матроса. Вирішили направити в регіон Віктора Литвина. Угруповання складалося із двох десятків активних членів, простежувалася чітка ієрархія і жорстка дисципліна.

З опонентами розбиралися просто — топили у ваннах з кислотою. За зраду — розстріл. В угруповання входили всесвітньо відомі спортсмени, котрі займалися рекетом щодо підпільних бізнесменів.

Невдовзі Матроса було затримано, доведено його провину в десятках злочинів. Авторитет одержав свої десять років, які відсидів у Запорізькій області. Під час відпрацьовування угруповання були також заарештовані керівники міліції високого рангу, котрі забезпечували злочинцям прикриття і постачали інформацією.

Колишнім не став...

За всю службу В. Литвин одержав 94 заохочення та нагороди. Протягом останніх шістнадцяти років Віктор Лук’янович беззмінно очолює 15-тисячну  організацію Асоціації ветеранів МВС України, що є однією із найкращих у країні.

— Великою помилкою є те, що керівництво МВС не залучає ветеранів до розкриття злочинів, ігноруючи їхній колосальний професійний і життєвий досвід, — стверджує В. Литвин — Ветерани вірять у свою затребуваність і з гострим болем сприймають сьогоднішнє ставлення до міліції з боку влади й тривідсоткову (згідно зі статистикою) довіру пересічних українців.

 

Дніпропетровська область.

Фото з архіву В. Литвина.

За розробкою оперативних планів (В. Литвин — другий ліворуч).

На чолі ветеранської організації (грудень 2013 р.).

Фото автора.