Годі уявити собі гірську місцевість без коней: вони стають незамінними там, де не проїде техніка. Ними добираються до віддалених присілків, особливо взимку, під час бездоріжжя. Підводами доставляють із полонин припасене сіно. То й не дивно, що в розташованому в Карпатах Селятині Путильського району Чернівецької області ці тяглові тварини є і майже в кожному дворі, й у місцевому лісництві.
Анна Даник (на знімку) доглядає там вісьмох коней. З весни до осені табун випасається в лісі та на полонинах. Щоранку жінка вибирається з дому вдосвіта, бо треба води принести, січки нарізати, по кошику на раз для кожної худобини. До раціону входять буряки, добре, як є цукрові, бо конячки полюбляють солодке. А ще овес та сіно.
Що більше навантаження, то щедрішим має бути корм. Тварини задіяні цілий рік, бо возять ліс.
— На відміну від корів, коні не їдять картоплі, бурячиння, жому, — розповідає Анна Даник. — Тому треба добре дбати про них, давати відпочинок, не поспішати поїти спотілих. Кобилою легше вправляти, але спочатку в конюшні було страшнувато, бо ці тварини можуть і укусити. Не треба підходити ззаду, щоб не отримати удар копитом. Але якщо не бити їх, ставитися з повагою, то скоро звикають. Буває, що дою, бо кобиляче молоко має цілющі властивості, дуже ніжне і легко засвоюється. Його споживають при застудах, затяжному кашлі, коклюші. На жаль, майже перевелися гуцульські коні, виведені вітчизняними селекціонерами. Тварини цієї породи менші за розміром і більш пристосовані до гір. Тепер намагаються їх розводити, навіть у селі є кілька. Чула, що в інших країнах Карпатського регіону (кордон із Румунією пролягає одразу за селом) цим питанням жваво цікавляться.
До садиби, що під самим лісом, часто навідуються вовки. Коли хижаки наближаються, навіть пси ховаються, що їх і не чутно. А людям хоч би що — звикли. Бо важкі умови гірського життя гартують, і жіноцтво тут не з лякливих.
Івано-Франківська область.
Фото автора.
