Культурна дипломатія та імідж України: внесок закордонної дипустанови

Водночас для неї характерні ширші, ніж для політичної та економічної сфер, можливості в формуванні та реалізації ініціативних проектів, значення яких може виходити за межі безпосередніх завдань посольству чи представництву при міжнародній організації. Причому культурні ініціативи й перспективи їх реалізації перебувають у площині формування позитивного іміджу України та залежать перш за все від фахового рівня і особистих рис дипломатів, відповідальних за сферу культури.

Користуючись ширшими, ніж у сфері політичних чи економічних відносин, можливостями для місцевої ініціативи, закордонні дипустанови на своєму рівні нерідко реалізують проекти в сфері культурної дипломатії, які можуть виходити за межі прямих доручень Міністерства закордонних справ України.

Прикладом таких ініціатив можна вважати заходи з подолання спротиву та стереотипів, які й дотепер доводиться вживати з метою політичного та економічного ствердження держави в міжнародній спільноті. Зокрема, йдеться про стереотипи, пов’язані з ототожненням української і російської історії та культури, що є наслідком, передусім, тривалого перебування більшості українських земель у складі Російської та радянської імперії.

Після розпаду СРСР Москва не обмежилася захопленням численних «Домов советской культуры» за кордоном та в ході інформаційної війни проти України продовжує презентувати як російські подекуди спільні, а в багатьох випадках саме українські культурні надбання.

Причому йдеться не лише про масштабні постаті історично-культурного значення великокняжої доби або про видатних митців українського походження, а й про такі явища, як, наприклад, український фольклорний репертуар Кубанського козачого хору та навіть широко відомі кулінарні досягнення українців на кшталт борщу чи вареників.

Віддаючи належне непересічному внескові Росії до світової цивілізації у ХІХ—ХХ століттях, для ствердження української ідентичності за кордоном важливо знаходити можливості презентації, за наявності, української складової цього внеску.

Зокрема, йдеться про спадщину низки діячів культури світового значення, яких звикли сприймати як росіян. Причому, мова не про «приватизацію», а «демонополізацію» таких постатей, як Микола Гоголь, Серж (Сергій) Лифар, Олександр Архіпенко, Казимір Малевич, Ілля Репін та інші.

У зв’язку з тим, що всі ці митці світового рівня у різний час проживали за кордоном, існують передумови для увічнення їхнього перебування у певних країнах від імені України, в тому числі, засобами монументального мистецтва. Зокрема, в Швейцарії перебували М. Гоголь і С. Лифар, які надихалися у своїй творчості українськими традиціями та спогадами про Батьківщину. Увічнення пам’яті про них стало одним із здобутків Посольства України у Швейцарії і Постійного представництва при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві.

Причому поштовхом для цього свого часу був приклад Посольства Румунії у Швейцарії, яке домоглося дозволу на встановлення на набережній всесвітньо відомого міста Веве пам’ятника класику румунської літератури Міхаю Емінеску, народженому на Буковині, яка перебувала на той час у складі Австро-Угорщини.

Натхненне прикладом румунських колег, Посольство України 2002 року ініціювало спорудження у Веве пам’ятника Миколі Гоголю, який під час свого перебування у цьому місті 1836 року почав писати роман «Мертві душі». Хоча перша реакція очільників Веве на пропозиції посольства була негативною: «Ми не можемо ставити пам’ятники всім, хто відвідав наше місто», з часом вдалося переконати їх та домогтися офіційного дозволу. Врешті-решт, споруда (на знімку) як дар України з’явилася на березі Женевського озера 2009-го, поруч із пам’ятниками Міхаю Емінеску та Чарлі Чапліну.

Паралельно, 2002 року, Посольство України у Берні розпочало опрацьовувати можливість реалізації ще одного українського культурного проекту в Швейцарії — спорудження у Лозанні пам’ятника видатному хореографу і танцівнику, киянину за походженням, Сержу Лифарю.

На той час вже була на стадії реалізації ініційована посольством передача Україні графинею Ліліан Алефельд особистих колекцій митця, хранителькою яких вона була.

Мерія Лозанни — міста, де мешкав останні роки життя та помер С. Лифар і яке отримало у дарунок частину його бібліотеки, з розумінням поставилося до пропозиції посольства та виділило для її втілення престижне місце на набережній Женевського озера, неподалік Олімпійського музею, у парку, який відвідують численні гості Лозанни — славетної столиці кантону Во.

Залишилося знайти кошти на виготовлення пам’ятника, розробити та здійснити проект, транспортувати споруду до Лозанни та встановити її на визначеному майданчику.

Усе це вдалося зробити завдяки підтримці Київської міської ради та особисто міського голови Олександра Омельченка. Київрадою було прийнято рішення про виділення необхідних коштів, відомий український скульптор Володимир Чепелик розробив проект, а в Київських художніх майстернях відлито бронзову скульптуру, виготовлено гранітний постамент та меморіальну дошку, які транспортом посольства доставили до Лозанни. Зі свого боку мерія міста забезпечила будівельну підготовку майданчика та навіть підсвітку  пам’ятника (на  знімку), у відкритті якого брали участь колишній міністр культури України Юрій Богуцький, мер Лозанни Даніель Брела, заступник київського міського голови Володимир Яловий, а також славетний хореограф Моріс Бежар, балетна трупа якого постійно перебувала в Лозанні.

Легендарний митець, головний балетмейстер та директор паризької «Гранд Опера», письменник і художник С. Лифар був пристрасним колекціонером, архівістом та бібліофілом. Зусиллями посольства вдалося переконати вдову митця Л. Алефельд подарувати Україні велику частину особистої спадщини С. Лифаря, перед тим надавши запевнення, що її дар буде виставлено в Києві у вигляді постійної експозиції.

Після смерті С. Лифаря, Л. Алефельд присвятила себе збереженню пам’яті про нього та поширенню хореографічної спадщини митця. Саме це, вочевидь, стало рушійним мотивом у прийнятті рішення щодо передачі його колекцій Україні.

Водночас це сталося лише після того, як вона повірила в можливість їх надійної та професійної презентації на батьківщині свого друга та супутника.

Зусиллям посольства сприяли колишній міністр культури України Юрій Богуцький, очільник Головного управління культури Київської міськдержадміністрації Олександр Биструшкін, голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон Олександр Федорук. Як аргументи було використано й карбування, за ініціативи посольства, пам’ятної монети та випуск поштової марки на честь С. Лифаря, а також нагородження Л. Алефельд державною відзнакою України — орденом княгині Ольги.

Вдова митця прагнула до максимальної концентрації колекцій свого кумира. Вимогою Л. Алефельд до української сторони було те, що об’єкти мають бути виставлені в державному музеї, експозиція носитиме ім’я Сержа Лифаря, а також що колекції ні в якому разі не можуть бути подаровані, продані, позичені або переміщені. Під час передачі спадщини С. Лифаря ця самотня наприкінці життя жінка зауважила: «Не хочу, щоби після моєї смерті все це розійшлося по консьєржках».

За спогадами Алефельд, останніми словами видатного танцівника і хореографа, коли він помирав у лозаннському готелі Beau-Rivage, були: «Ліліанушка, не забувай Київ…».

У Національному музеї історії України зберігається фотографія Сержа Лифаря у вишиванці, на якій він, разом із Л. Алефельд, 1964 року зустрічається у Парижі із тодішнім директором Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка.

Видатний танцівник підкреслював свою українську ідентичність, хоча в Росії та Франції його й дотепер нерідко називають росіянином. Киянин С. Лифар, безсумнівно, належав до світової хореографічної еліти, зокрема, до її російської та французької шкіл, але це не заважало митцеві зберігати незмінну прив’язаність до Києва, Дніпра, української природи та фольклору. Не випадково перший ліричний балет, постановником якого був 27-річний хореограф, називався «На Дніпрі».

2002 року Посольством України у Швейцарії, а 2007 року Постійним представництвом України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві було під розписку отримано від Л. Алефельд понад 1200 предметів і документів.

Переміщені транспортом дипустанов живописні та скульптурні портрети, сценічні костюми, роботи видатних художників, особисті речі, нагороди, театральні афіші, фото-
графії, листування, а також численні зразки живопису, автором яких був С. Лифар, 2003 року було розміщено в Національному історичному музеї України у вигляді унікальної виставки «Серж Лифар. Життя для танцю», яка стала окремим об’єктом вітчизняної культурної дипломатії міжнародного значення.

На жаль, 2015 року, за рішенням тодішнього керівництва Національного історичного музею, виставку було розформовано, а експонати переміщено до сховища. Проте, за запевненням обраного в березні 2020 року генерального директора музею Ф. Андрощука, запланованому відновленню виставки, присвяченої С. Лифарю, завадили епідемія та карантин, і над експозицією вже працюють співробітники музею.

Передача колекцій С. Лифаря Україні відбувалася у невеличкій лозаннській квартирі Л. Алефельд, вщент заповненій архівами та особистими речами митця, а українські дипломати ретельно нотували, що передавалося. За орієнтовною оцінкою запрошеного графинею представника аукціону Sotheby’s у Женеві, вартість лише частини її дарунка, переданої 2002 року, сягала
2 млн фунтів стерлінгів.

Для реалізації європейських прагнень України надзвичайно важливими є конкретні свідчення історичної присутності її уродженців у культурному просторі Європи і світу, яскравим проявом чого стали колекції С. Лифаря, творчість якого в СРСР замовчувалася, а за кордоном ототожнювалася з Росією та Францією. У складі цих колекцій — предмети та матеріали, пов’язані з такими всесвітньо відомими іменами як Марк Шагал, Пабло Пікассо, Макс Ернст, Олександр Бенуа, Сергій Дягілев, Анна Павлова, Федір Шаляпін, Коко Шанель та інші митці, які складали «зоряне» оточення Сержа Лифаря і були пов’язані дружбою і співпрацею із нашим видатним співвітчизником.

Усвідомлюючи культурні досягнення власної країни, а також роль України та українців у світовій історії і культурі, працівники закордонних дипустанов України можуть спиратися на інфраструктуру культурного життя країни перебування: музеї, бібліотеки, виставки, дні культури, з урахуванням сучасних досягнень у галузі інформаційних технологій.

Цікавим прикладом видається досвіт Посольства України у Бельгії, яке 2009 року ініціювало та забезпечило спрямовані на популяризацію України зміни в експозиції музею м. Ватерлоо, присвяченій увічненню пам’яті славетної битви в географічних назвах.

На честь перемоги антинаполеонівської коаліції у першій половині ХІХ століття було названо низку населених пунктів на всіх континентах, серед яких найбільш відомий — канадський Ватерлоо у провінції Онтаріо. Велика карта світу, де червоними світловими позначками виділено це та інші міста та селища, розташована в центрі залу славетного музею, де бувають численні відвідувачі.

Як з’ясувалося, одним із таких поселень є село у Веселинівському районі Миколаївської області України. Засноване німецькими колоністами 1833 року, воно отримало назву Ватерлоо, але 1944-го мешканців німецької національності було виселено, а 1946-го село перейменовано на Ставки.

Отримання посольством необхідних архівних матеріалів допомогло переконати керівництво музею Ватерлоо внести зміни до експонованої у ньому карти, представивши Україну серед держав, на території яких було позначено географічну назву Ватерлоо.

Ще одним прикладом використання діючої музейної експозиції з метою популяризації української ідентичності стала робота, проведена 2007 року Постійним представництвом України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві з метою створення у Женевському музеї етнографії постійної експозиції, присвяченої етнографічній спадщині українського народу. За сприяння дружини Президента України Катерини Ющенко було сформовано та перевезено до Постпредства етнографічну колекцію, яка складалася з національних музичних інструментів, зразків одягу, посуду, великодніх та різдвяних предметів тощо. Водночас опрацьовувалася можливість створення на базі одного із робочих приміщень Палацу націй «української зали», за досвідом низки країн, зокрема Азербайджану, Казахстану, Хорватії та інших.

На окрему вагу заслуговує аналіз українськими дипустановами досвіду країн перебування з популяризації національної культури та мистецтва за кордоном. Причому, у випадку Швейцарії йдеться, перш за все, про фінансовану державою фундацію ProHelvetia, яка має відділення у багатьох містах світу, впроваджує культурні програми, спрямовані на створення позитивного іміджу Конфедерації, та звертаючи особливу увагу на країни, найбільш цікаві з огляду на її національні інтереси.

Зважаючи на наявність у Швейцарії численної діаспори, постпредство України в Женеві приділяло багато уваги досвіду популяризації внеску країни до світової цивілізації. Яскравим зразком такого досвіду видається Музей швейцарців у світі, де представлено досягнення уродженців Швейцарії: від папської гвардії Ватикану до будівничого знаменитої паризької вежі — Ейфеля та американського промисловця Шевроле.

Створений приватною фундацією за рахунок коштів меценатів та численних друзів як у Швейцарії, так і за кордоном, музей функціонує паралельно з відповідним Інститутом, що включає дослідницький та видавничий підрозділи, а також публікує інформаційний щоквартальник, який можна отримувати і в електронному вигляді.
Ініціатива постпредства щодо використання в Україні швейцарського досвіду культурної дипломатії була підтримана Президентом України Віктором Ющенком, який відвідав Музей швейцарців у світі під час приватного візиту до Женеви. Як уявляється, конкретною основою для реалізації досвіду женевського музею міг би стати Музей української діаспори (культурної спадщини), який з 1999 року функціонує у приміщенні старовинного маєтку в Києві.

Важливим ресурсом культурної дипломатії є досвід організації Днів культури України в країнах перебування. У випадку Швейцарії вдалося організувати виступи Академічного симфонічного оркестру Державної філармонії України під керівництвом народного артиста України Миколи Дядюри, який з великим успіхом відбулися на провідних сценах країни. Фестивалі українських кінофільмів з субтитрами, кошти на підготовку яких посольство відшукало у країні перебування, проведено в Женеві та Люцерні. Державний оркестр Збройних Сил України, за підтримки уряду Швейцарії, брав участь у параді військових духових оркестрів у Берні. Українські літератори Сергій Жадан та Оксана Забужко зустрічалися із читачами в кантоні Золотурн.

У дипломатичному корпусі Берна та, згодом, Женеви і Брюсселя, користувалося популярністю святкування Різдва за юліанським календарем у приміщенні дипустанови, під час якого відбувалася презентація української кулінарної традиції, пов’язаної з цим святом.

Українська їжа та напої, передані зацікавленими вітчизняними виробниками, привернули увагу відвідувачів павільйону України, яка, за домовленістю посольства з керівництвом сільськогосподарської виставки у Валлонії, 2009 року стала почесним гостем цієї виставки.

Нейтральна Швейцарія та одна із засновниць Євросоюзу Бельгія постійно сприяють Україні на шляху демократичних перетворень, і ця конче потрібна країні підтримка безпосередньо пов’язана з багаторічними зусиллями відповідальних за культурні відносини українських дипломатів, які в різні роки відстоювали та відстоюють національні інтереси в цих важливих країнах.

Євген БЕРШЕДА, перший заступник міністра закордонних справ України (1998—2000 рр.), Надзвичайний і Повноважний Посол України, член-кореспондент НАН України.

Фото надано автором.