Робота Ганни Горват «Вечірній сон закоханого літа».

Це художниця з Виноградова Ганна Горват (на знімку).

Понад 20 років тому в ужгородському «Карпат-арті» відбулася її виставка фітокомпозицій «Осінні карнавали». Тоді ні відвідувачі мистецької акції, ні сама Ганна Горват не підозрювали, що вони присутні на першій в Україні виставці об’ємних ошибан.

Цей вид мистецтва у Японії існує понад 600 літ. Матеріалом для картин є не олія чи акварель, а висушені пресовані рослини. Ошибана — мистецтво середньовічних самураїв. Створюючи ці особливі картини, воїни осягали шлях самоочищення — саторі.

Картини закарпатської художниці — класична ошибана, а втім, Ганна Горват використовує не лише пресовані квіти та листочки, а й об’ємні сухі рослини.

Відтоді відбулося кілька нових виставок, які отримали схвалення, відзнаки. У задумі нові проекти, в основі яких — коріння дерев, пелюстки, різноманітні рослини.

— Пані Ганно, де Японія, а де ми. Як ошибана прижилася у вашій творчості?

— За фахом я художник-керамік. Працюючи свого часу на Виноградівському промкомбінаті художником-конструктором, я мала ідеальні умови для творчості: гончарі крутили потрібні форми, постачальники завозили всі барвники й глазурі, які на той час існували. Отже шукай, експериментуй, ліпи що хочеш. Це було вигідно і художникові, і підприємству. Експериментувати над тиражованими зразками було складніше, але це теж були творчі роботи. Коли я вперше почала робити вирізні вази — замість малювати узори вирізувала їх на виробах, колега зауважила: «Навіщо псуєш такі хороші вази?» Я промовчала, а згодом «зіпсовані» зразки  закупили в Японію.

— Звідти й інтерес до японського мистецтва?

— Ні, це був звичайний збіг обставин. Сталось так, що комбінат припинив діяльність. На початку 90-х попит на кераміку різко впав, а собівартість її почала швидко зростати: дорожчали енергоносії, глазурі тощо. Я опинилася і без заробітку, і без можливості творити. Це був час дуже жорстокий і скрутний — яка творчість, коли треба їхати в Угорщину й Польщу, щось продавати, заробляти гроші на життя?!. А я хотіла творити, якось виразити все те, що переживала. Інколи брала ватман чи картон і створювала графіку, експериментувала з аквареллю. Але це було не моє. Бо ж я — керамік. Як спало на думку творити композицію з сухих рослин на полотні — вже не згадаю. Ця робота мене надзвичайно захопила, бо з цим матеріалом можна було творити об’ємні тривимірні роботи — як і в кераміці. А ще для мене великою психологічною підтримкою була поезія Ліни Костенко. Я побачила, що до кожної з картин пасують рядки з її творів. Так з’явилася моя перша виставка «Осінні карнавали». Жанр я визначила як фітокомпозиції, бо до того не бачила чогось схожого і не знала, як воно мало б називатися. Такого напряму тоді ще просто не існувало. Та й сьогодні це ексклюзивний напрям, бо ошибани як такі — це картини з пресованих сухих рослин, а для моїх робіт використовуються і пресований природній матеріал, і фактурний, об’ємний. Виставка мала таку високу оцінку, про яку я й мріяти не наважувалася. Хвалять, хоча я б воліла, щоб давався фаховий аналіз кожному мистецькому акту.

— Певним критерієм є попит на твори художника. Ваші роботи купують?

— Мої картини продані та розійшлися в Україні, Росії, Угорщині, Німеччині, Канаді... Їх купують не так часто, як живопис. Є люди, які краще придбають «олію», бо це вважається справжньою картиною в їхньому уявленні. Тому особливо приємно, що мої роботи цікавлять саме тих людей, які мають не лише гроші, а й рівень освіти, бували на столичних виставках, андріївських узвозах, арбатах і т. д., мають смак і можливість порівнювати, вибирати. Вони без вагань беруть для себе одну, дві, три картини. А вже потім знайомимось і я дізнаюся, що то або редактор столичного літературного журналу, або професор Києво-Могилянської академії, або директор музею Другої світової війни. Для самооцінки важливо не скільки робіт куплено, а хто купив. Крім того, останнім часом я переглядала зразки ошибани в Інтернеті. Ці роботи принаймні не викликають у мене комплексу меншовартості.

— Ошибана — новий підхід до творчості. Чи має значення тут професійна освіта?

— Я навчалася у Всесоюзному художньому технікумі імені Василя Касіяна (м. Косів), де основним принципом було суворе дотримання традиційних вимог у живописі, декоративному мистецтві, кераміці. Це були жорсткі консервативні мистецькі правила, й відхилення від них каралося відповідною оцінкою. А мене вабила творча свобода. І все-таки я дуже вдячна за ту професійну освіту, яка, як тепер розумію, допомагає мені у новому жанрі. Вважаю, що експериментувати в мистецтві має право тільки той, хто може професійно намалювати традиційну картину.

— Пані Ганно, кому завдячуєте за здобуте?

— Багатьом людям. Моїй матері, котра дуже любила квіти, вміла побачити красу і яка допомогла мені стати на ноги — обрати професію.

Коли готувала виставку, то велике значення мали підтримка та добрі слова людей, яких я знаю і шаную: директора Виноградівського промкомбінату, а нині керівника ТОВ «Сандерс-Виноградів» Германа Розентала, голови райдержадміністрації Василя Якоба, міського голови Виноградова Степана Бочкая, які без вагань підтримали організацію виставки, прекрасної і незвичайної виноградівки Наталії Мартишинець, Галини Акулової (обласне управління культури), яка постійно наполягала: час проводити виставку; сім’ї Ребриків з Ужгорода, художників та колег, які мене розуміють і прийшли на відкриття виставки.

Те, про що говорять ці картини, навряд чи можна передати словами. Колір пелюсток, форма стебла, фактура листків самі по собі мають певне значення, філософію, але треба їх поєднати так, щоб вони разом «заговорили», «заграли».

— Наскільки важко чи легко працювати в жанрі ошибани?

— Якщо це твій вид мистецтва, близький тобі спосіб самовираження і якщо існує відповідний настрій, картина виникає майже одразу в уяві та потім досить швидко відтворюється на полотні. Але творчість — не конвеєр. Буває, підійдеш до столу, до сухоквітів і... нічого не бачиш — нема картини. І так другого дня, потім третього, і через два тижні не можеш почати роботу — душа просто сліпа та порожня. І силувати себе до роботи — марна справа. Бо в підсумку одержиш фізичне й нервове виснаження і мертвонароджену річ — випадкову суміш стебел і квітів. Та навіть коли є натхнення, створення картин — справа виснажлива. Коли завершуєш роботу, здається, що розвантажувала мішки з сіллю. Правду казав класик української літератури Іван Величковський: творити трудне діло — здається, працюють лише три пальці, а болить усе тіло.

Справжні картини — як діти. Перш ніж з’являються на світ, зачинаються в любові й виношуються в любові. Це і є творчість!.. І та солодка втома, від якої радіє душа...

Виноградів Закарпатської області.

Фото автора.