19 грудня 2020 року виповнюється 100 років від дня народження видатного українського письменника, мислителя, філософа, Героя України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, правозахисника і громадського діяча, засновника Української Гельсінської групи Миколи Даниловича Руденка. Народився Микола Руденко на Луганщині у сім’ї шахтаря. З семи років його сім’я жила без батька, який загинув у шахті. Учнем почав писати вірші, друкувався в газетах, був переможцем у творчих конкурсах.

У 1939 році вступив у Київський університет. З першого дня Другої світової війни чинив героїчний опір фашистській навалі. В боях під Ленінградом був тяжко поранений, інвалід ІІ групи, але воював до перемоги, нагороджений орденами і медалями.

«Я ж б’юсь над розгадкою кореня зла»

Після війни, завдячуючи власному таланту, поетичному дару, аналітичній здатності заглиблюватись у лабіринти людського життя, творчій уяві та розумінню життєвої правди, фронтовик здобув широке визнання як прозаїк та поет. Його книжки виходили багатотисячними тиражами на теренах всього Радянського Союзу.

Але докорінне проникнення в глибини соціальної реальності привело Миколу Руденка до висновку, що ідеологія і практика марксизму-ленінізму ведуть країну до економічної руїни. Руденко рішуче зайняв принципову позицію щодо осуду авторитарних, бюрократичних методів керування державою. «Я ж б’юсь над розгадкою кореня зла» — так написав він про себе. Цей період він описує словами свого героя п’єси «На дні морському»: «Все в мені перевернулося. До самісінького дна. Правда стала брехнею, брехня — правдою». Розумні нікому не потрібні, потрібні керовані.

Принциповий, з кришталевою чесністю та незрадливістю, секретар парткому Спілки письменників України «зазнав жорстокої тиранії більшості в середині меншості». Він відмовився від усіх матеріальних благ, отриманих від радянської влади, і навіть втратив родину. У 60-ті роки минулого століття потрапив під репресії, зазнав утисків. Так, уже в 1962 році його п’єса «На дні морському», включена до репертуару багатьох театрів СРСР, була заборонена як антирадянська, а в другій половині 60-х років вилучена з продажу збірка «Всесвіт у тобі» — відразу після її виходу. Наруга влади чинилася незважаючи на те, що його листи до ЦК з метою запобігти краху загальнодержавного характеру та його критика виражали турботу про краще майбутнє країни.

Після розповсюдження в самвидаві його есею «Як захистити сонце?» влада взагалі заборонила друкувати його твори, чим позбавляє письменника єдиного джерела заробітку. Доводилося втрачати все матеріальне, надбане без зашморгу репресій.

Пенсію інваліда війни він втратив ще тоді, коли отримував високі гонорари за видання великими накладами його творів. Тож заради допомоги чотирьом дітям від попередніх шлюбів Миколі Даниловичу довелося продати машину і дачу. Він опиняється у стані безгрошів’я, ізольованості, обструкції. Щоб заробляти на життя та мати час для літературної й правозахисної діяльності, Микола Руденко мусив улаштуватися нічним сторожем на могильнику ядерних відходів у Пирогові поблизу Києва. Було тяжко і самотньо, але він не втрачав надію на краще, вбачаючи в могильнику ядерних відходів, могильник московського тоталітаризму. Бо вірив:

Десь є вона, ота душа єдина —
Душа, без котрої мене нема.

Дві долі не могли розминутися. Вони невпинно йшли назустріч одне одному, оскільки їх об’єднували спільні чесноти, сенси, вартості, цінності, святості і світлі цілі, тобто, все, що притягує одне до одного. «Доля знайдена моя» — так називав Микола Данилович свою дружину Раїсу Опанасівну (дівоче прізвище Каплун). М. Руденко писав: «Вони знали щастя — те єдине щастя, яке породжує високий дух».

У своїй хаті Раїса Опанасівна справді створила атмосферу постійної теплої опіки, підтримки, піклування про здоров’я чоловіка. У невеличкій оселі, де завжди цвіли квіти, вона створила нечуваний клімат доброти і кохання, який спонукав до нових спільних творчих задумів та дій.

Звитяжний Микола Данилович напружено й продуктивно працював над економічними дослідженнями, філософськими та художніми творами, творив поезії, а Раїса Опанасівна невтомно передруковувала його рукописи, допомагала їх редагувати та розвозила по Україні в засновані «гнізда-криївки», де добрі люди переховували їх від КДБ понад два десятиліття, ризикуючи бути заарештованими.

Та розгорнути діяльність на повну силу не вдавалося через те, що книги-романи «Орлова балка», «Формула Сонця» та інші, які були написані в перші роки їхнього спільного подружнього життя, переносилися у планах видавництв із року в рік і ніяк не виходили. Сім’я втрачала літературні заробітки, обростала боргами, опинялася віч-на-віч зі злиднями.

Видатні твори Руденка в цей період друкуються лише самвидавом, передаються з рук у руки по всій території СРСР. Навіть потрапляють за кордон, їх уривки звучать у передачах радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки».

Багато українців боролись проти радянського авторитарного режиму. Так, із 17 відсотків українського населення в СРСР політичних в’язнів-українців було більше 50% від усіх засуджених за антирадянську агітацію, немало достойних борців віддали своє життя, здоров’я.

Але М. Д. Руденко був винятковою ланкою у цьому міцному ланцюжку поборників. Потужна внутрішня енергія, могучий інтелект, високе відчуття своєї відповідальності в боротьбі проти посилення страждань через диктатуру партії, що служила інтересам тоталітаризму в СРСР, визначили його центром і лідером українського правозахисного руху. Він став опорою для багатьох побратимів і нестерпним ворогом для режиму.

На початку 1975 року Микола Руденко посмів стати членом радянської групи «Міжнародної амністії», за участь у якій вже 18 квітня 1975 року його заарештовують у Києві московські прокурори та співробітники КДБ. За «Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». На цей раз врятувало наближення 30-річчя перемоги над Німеччиною: його як учасника та інваліда війни відпустили з-під арешту.

Світовий та внутрішній громадянський правозахисний тиск примусив керівництво СРСР підписати в Гельсінкі з 33 державами Європи та США і Канадою прикінцевий акт наради із безпеки та співпраці в Європі. В ньому очільники СРСР зобов’язалися дотримуватися прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку. Документами передбачалося, що виявлення фактів переслідування викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Таким чином, перед правозахисниками начебто відкривався шлях легально та цілком законно боротися з порушеннями прав людини за тоталітарного комуністичного режиму СРСР, спираючись на внутрішнє і міжнародне право.

У Москві створюється громадська група зі сприяння виконанню Гельсінських угод, а подружжя Руденків засновує Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Микола Данилович стає першим головою УГГ, а Раїса Опанасівна — її секретарем (підпільним).

Кожного разу, коли вмирає справедливість, це немов би так, як би її ніколи не існувало

Про створення УГГ офіційно оголошується 9 листопада 1976 року в Москві перед зарубіжними журналістами. На той час група складалася з 10 осіб: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий.

Загалом групі вдалося провести потужну роботу з ознайомлення української громадськості із Загальною декларацією прав людини ООН.

У цей період громадської активності Руденків (1976 р.) світ знайомиться з емоційно насиченою правдою про Україну в його художніх творах, зокрема в поемах Миколи Даниловича «Історія хвороби», «Я вільний», «Хрест». Поему «Хрест», яку Товариство «Знання» України видало окремою брошурою масовим тиражем до 85-ї річниці Голодомору в Україні, переважно розповсюджували в Донецькій і Луганській областях. Поема була настільки переконлива стосовно голодомору на Донбасі в 1932-1933 роках, що жодних заперечень проти достовірності описаних у них трагічних подій не висувалося навіть від тих, хто підтримує брехню типу «их там нет» і «этого у нас никогда не было», та і від інших «небельмесів».

Звичайно, Гельсінська група не мала жодних ілюзій щодо її ізоляції через засудження активістів, чию діяльність у Москві розцінювали як антирадянську агітацію та пропаганду, була усвідомлена і до цього готова. Тож уже на самому початку 1977 року Микола Руденко був заарештований і засуджений за цією статтею (Ст. 621 Кримінального кодексу УРСР) разом з іншими активістами.

Незважаючи на арешти, переслідування з боку КДБ, не припиняється активна діяльність в УГГ. Група впродовж січня — квітня 1977 року підготувала та поширила десять Меморандумів про переслідування громадян за інакодумство і надіслала їх урядам демократичних країн. Раїса Опанасівна пише сотні листів підтримки до таборів, звертається до офіційних установ СРСР та за кордоном про звільнення не тільки важко хворого чоловіка, а й усіх політв’язнів Кремля. Правозахисний рух швидко поширювався республіками СРСР, Гельсінські групи виникають у Литві, Грузії, Вірменії. У Конгресі США створюється спеціальна комісія із захисту демократичних свобод. У 1976 році в Польщі почав діяти Комітет захисту робітників, в 1977 році в Чехословаччині — група «Хартія-77».

На місце заарештованих та засуджених прийшла нова когорта тих, хто не терпів брехні, а хотів говорити правду. Загалом у діючій групі перебувала 41 особа, серед яких четверо загинули в неволі (Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус).

У мордовському таборі для політичних в’язнів робилося все, щоб завдати мук, фізичних та моральних страждань, нестерпних умов для проживання. В день свого 60-річчя Микола Руденко проголосив безтермінову голодовку як протест проти насилля та знущання над ним у таборі. Раїса Опанасівна оприлюднює відкритий лист до Л. Брежнєва, публікуючи його в україномовній газеті «Свобода» (США), з вимогою не допускати наруги та розправи над поетом. Перед цим у листопаді 1980 року під час двогодинного побачення з Миколою Даниловичем вона побачила, як від нестерпного болю в пораненому на війні й травмованому в таборі хребетному стовпі її чоловік непритомнів.

Оприлюднений лист із закликом полегшити умови ув’язнення видатного мислителя активізував світову громадськість, багатьох американських політиків, українську громаду в різних країнах, але став причиною арешту самої Раїси Опанасівни за її активність та «за винесення з в’язниці від Руденка його віршів поза цензурою». Її засуджують на п’ять років виправно-трудової колонії суворого режиму та на п’ять років заслання.

Реального суду в СРСР не було. Радянський суд не вирішував, а лише оголошував те, що вирішував КДБ, — каральний меч КПРС. Мало хто в цій системі мав сили опиратись.

У цей період посилився тиск світової та внутрішньої громадськості, що примусив владний режим у жовтні 1987 року скоротити термін заслання Миколі та Раїсі Руденкам, але повернутися в Україну не дозволили, та й не було куди повернутися (житло конфіскували). Їх обох позбавили радянського громадянства, однак натомість дозволили виїхати за кордон. Спочатку їм довелося виїхати до Мюнхена, а в січні 1988 року — до Нью-Йорка.

У 1988—1990 роках Микола Данилович працює на Радіо «Свобода» і «Голос Америки», очолює Закордонне представництво Української Гельсінської спілки, яке бореться за визволення радянських політв’язнів, співпрацює з газетою «Свобода», друкується. На радіо «Свобода» він читає свої вірші, веде розмови на політичні та економічні теми, зустрічається зі своїми американськими читачами українського походження.

У США подружжя зустрічається з видатними політичними діячами Сполучених Штатів Америки й Канади, зокрема з подружжям Рональда та Ненсі Рейган. У квітні 1989 року вони були запрошені на прийом до Білого дому. Після закінчення каденції Рейгана їх запросили на інавгурацію 41-го президента США Джорджа Буша-старшого.

У вересні 1990 року Микола Данилович повертається в Україну та активно включається в літературне життя. Виходять його романи «Ковчег всесвіту» (вид. 2-ге; Київ, 1995), «У череві дракона» (Київ, 2007), «Син Сонця — Фаетон» (Київ, 2009), книга нарисів з фізичної економії «Енергія прогресу» (Київ, 1998), наукові праці «Сила Моносу» (Київ, 1996), «Гносис і сучасність» («Дніпро», 2000, № 3-8), збірки віршів: «Поезії» (Київ, 1991), «Лірика» (Київ, 1997), «Заграва над серцем: із недрукованих поезій» (Київ, 1999), «Вибране: вірші та поеми (1936—2002)» (Київ, 2004).

Микола Данилович Руденко — дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член Французької та Японської секцій ПЕН-клубу, член Українського ПЕН-клубу; лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка Українського фонду культури, Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, премії Російського фізичного товариства; нагороджений званням «Героя України», орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня та сімома військовими медалями, орденом «За заслуги» III ступеня, відзнакою «Українець року» Філадельфійського науково-освітнього центру.

Безболісне для більшості українців падіння імперії відбулося завдяки потужній енергетиці патріотів України. Велику силу цій енергетиці надав Микола Данилович Руденко. Взірцем героїчної діяльності і талановитої творчості Микола Руденко надихає українців употужнювати свою діяльність у розвитку, зміцненні і захисті незалежної Української держави.

Василь КУШЕРЕЦЬ, голова правління Товариства «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч наук.