Сьогодні, коли завдання економічного і фізичного виживання (коронавірус не спить, а безробіття пішло в наступ) збіглися з необхідністю адаптації новоутворених, реформованих, поділених (виберіть потрібне або все) територій до нових фінансових умов і соціальних можливостей, Бобринцю, як і Вільшанці, Добровеличківці, Знам’янці чи Світловодську,.. потрібні нові плани розвитку. Якщо вони хочуть зберегти «візитівки з гербовими печатками», амбіції і компетенції маленьких столиць на своїх географічних теренах, бізнесову еліту, робочі місця, транспортні зв’язки, ринки послуг тощо, їм потрібні далекосяжні плани.

І в Леоніда Кравченка (на знімку), обраного міським головою Бобринця вп’яте, місця, де свого часу жили і працювали ті самі корифеї, які прославили Кіровоградщину (Єлисаветградщину) — брати Тобілевичі, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, працювати є над чим.

Якщо скласти роки керівництва цього посадовця, вийде чималий період біографії та кар’єри людини і доволі довгий відрізок історії краю. Про те, як виконував свої обов’язки в статусі голови міської ради райцентру, Леонід Григорович, напевно, може розповідати годинами (і слухати є про що). Саме на цей його багаж досвіду і вміння працювати вкотре розраховує громада. Але бути лише статистами (віддали голоси — виправдай довіру) у жителів міста з довгою та яскравою історією вже не вийде. Місто Миколи Смоленчука, Петра Тодоровського і Льва Троцького, де знаменитий Вознесенський собор за кошти відомої меценатки Ганни Дмитрян збудував Яків Паученко, — вже не райцентр. І навіть не адміністративний осередок великої території із сотнею сіл...

Закони інерції незмінні. І для фізичного тіла, і для великого колективу. Місто, що залишилося центром громади з кількома селами в околицях, продовжує жити так, наче нічого не змінилося, а тим часом до старих кабінетів в’їжджають нові господарі. Марно критикувати вже прийняте і затверджене рішення щодо схеми адмінустрою колишнього Бобринецького району. Проте... І для тих, кого слово «децентралізація» лякає вже понад п’ять років, і для тих, хто підтримує адмінреформу з першого дня, дивною нині видається економічна і географічна карта Бобринецької та... Кетрисанівської територіальних громад. Бобринець — місто лише з кількома тисячами гектарів орної землі, без жодного підприємства із серйозним промисловим потенціалом і високим коефіцієнтом податкової користі для бюджету, зате з десятком бюджетних організацій та установ, які раніше мали районне значення й обслуговували 25-тисячне населення... — на новій мапі наче острівець. А навколо нього — землі щойно народженої Кетрисанівської ОТГ із сімома (здається) десятками сіл, майже вп’ятеро більшою площею сільгоспугідь, значно скромнішою інфраструктурою, бюджетною сферою тощо. Як такі «пропорції» могли виникнути в уяві тих, хто ділив «апельсин», і як вони могли у вигляді документів дійти до останнього підпису в Кабміні, важко сказати. Утім, версії є. Більшою мірою вони пов’язані зі старою командою в обласній адміністрації, керівником якої пізніше зайнялася прокуратура. Буваючи в різних куточках області, ми чули, що з тим «олівцем і похідним планшетом» люди, які возили в Київ лекала нових ОТГ, «наадміністрували» тоді багато цікавого. Принаймні в Бобринецькому районі за початковим задумом мало бути три ОТГ із паритетними можливостями і витриманим доцентровим вектором у бік Бобринця. А якщо додати, що рішення про створення двох нинішніх громад оминуло дві асоціації — міст України і ОТГ, — то виникає ще більше запитань.

Утім, є лише факти

І серед них такий: офіс Кетрисанівської ОТГ розташовується в Бобринці. У тому само приміщенні, що й офіс Бобринецької, тільки в іншому крилі. Тобто нова велика громада поселила свою владу в місті, бо її територія настільки велика, що до самої Кетрисанівки, що на півдні області, мешканцям більшості сіл, які ввійшли до неї, діставатися незручно. Чому тоді вона називається «Кетрисанівською», а не «Тарасівською», «Златопільською» або «Бобринецькою № 2»? І як бути з пріоритетним завданням реформи, яка мала наблизити адмінпослуги до людей, запропонувати нові робочі місця? Адже були сподівання, що нові центри громад, отримавши свої повноваження і свіжі бюджети, почнуть розвивати села, де від цивілізації залишилося хіба що поштове відділення, та й те працює два дні на тиждень. Були розрахунки на те, що людям більше не будуть потрібні таксі вскладчину, щоб доїхати до начальства на прийом. Були плани, що, відійшовши від центру, всі послуги прийдуть до людей — від комунальних до медичних з освітніми. Може, це лише початок історії нової громади і тут, як у ситуації із власним житлом чи купівлею нового костюма: спершу треба пожити в гуртожитку і походити в ношеному?! Але що буде потім, коли нова ОТГ (дасть Бог) заробить на розвиток території, навіть на будівництво свого ЦНАПу? Адмінпослуги переїдуть із Бобринця в Кетрисанівку, а мешканці Сугокліївки масово переберуться у Веселівку?..

Спрямуй, Боже, податки в міську казну!

Але повернімося до Бобринця, якому викроїти кошти на паркові алеї та інші проекти з благоустрою, здається, найближчим часом буде важко. Йому б вижити.

«Станом на 1 листопада у нас невиконання бюджету становить шість мільйонів гривень, до кінця року буде вісім... — каже міський голова, керівник Бобринецької ОТГ Леонід Кравченко і частково пояснює дефіцит коштів. — Досі в міський бюджет надходили кошти від діяльності автозаправних станцій, від залізниці. З нового року ці кошти можуть піти на Київ...»

Зрозуміло, що бюджети територій, де немає надходжень від промисловості, формуються за рахунок податків, значною мірою — податку з доходів фізичних осіб. А коли скорочуються робочі місця, як от унаслідок тотальних змін в управлінських апаратах (після реформи), ця річка міліє. У випадку з Бобринцем треба відняти ще кілька мільйонів гривень надходжень. Якщо врахувати наявний борговий шлейф і те, що «набіжить» до кінця року, 2021-й (фінансовий) Бобринець, за словами Леоніда Григоровича, може почати з боргами в 15 мільйонів гривень. Це шоста частина від суми прогнозованого річного бюджету. Місто й однойменна ОТГ мають цілком реальну перспективу стати територією, яка живе і працює лише для того, щоб платити зарплату бюджетникам. А в загальному штатному розписі, до речі, — сотні посад і посадовців. Зокрема, працівників районних будинку культури, музичної школи, стадіону, двох спортивних шкіл, музею Миколи Смоленчука, бібліотеки... І найвитратнішої, найнеобхіднішої для громади (точніше — для двох громад) установи — районної лікарні. Поки що, і то в усній формі, дві ОТГ домовилися, що фінансуватимуть її в пропорційно рівних частках.

Люди не винні

«Хоч би що сталося, лікарня без фінансування не залишиться, — одразу запевняє Леонід Кравченко. — Шкода, що останнім часом ми втратили свої позиції у сфері медичного обслуговування, що не поборолися за статус опорної лікарні, що пацієнтів з COVID-19 відправляємо аж у Кропивницький. І пологи тепер приймаються не в Бобринці... Але далі — ні кроку назад. Нині в нашій лікарні працюють майже триста осіб персоналу. Забезпечення людей нормальними умовами праці і лікарні всім необхідним, в тому числі киснем, — одне з тих питань, що не знімається з порядку денного. Ми вже готуємо сесію, на якій знову обговорюватимемо проблеми медицини».

Розповідь, як ЦРЛ Бобринця завдяки «ініціативній» владі втратила в минулому нагоду отримати «великі мільйони» на сучасне обладнання і підвищити загалом кваліфікацію, — це про те, як кілька людей усе-таки можуть вставити палиці в колеса історії. Її слід було б зробити публічною лекцією і підсилити іншими фактами — про безконтрольне розорювання сільгоспугідь, замулення водойм (до сьогодні в Бобринецькому районі із трьохсот ставків залишилося хіба що тридцять) тощо. Але мова про день сьогоднішній і про реформовану Бобринеччину. Не закриваючи очі на ті «нюанси» (так і чується, як на нарадах хтось розповідає про помилки, «яких не вдалося уникнути», і називає зламані долі викинутих на вулицю людей оцим словом — «нюанси»), які здаються нелогічними. Приміром, на вже згаданий «переїзд» адміністрації Кетрисанівської ОТГ до міста, яке щойно позбулося статусу райцентру, але мусить в особі Бобринецької ОТГ нести на собі величезний бюджетний тягар.

«Насправді наші думки не лише про те, як вижити, — зауважує член правління Асоціації малих міст України Леонід Кравченко, який, працюючи міським головою позаминулого скликання, реалізував чимало власних програмних ініціатив (пов’язаних із повним освітленням міста, вивезенням побутових відходів, благоустроєм тощо), оптимізував надходження до міського бюджету зі сфери послуг (свого часу Бобринець збирав до казни від паркування автомобілів більше коштів, ніж обласний центр). — Питання облаштування околиць, завершення освітлення парків, розчищення русла Сугоклеї, звідки місто бере питну воду, будівництво нової станції очищення води і реконструкція водогону — це далеко не повний перелік пріоритетів. І першим рядком іде завдання — не допустити скорочення робочих місць. Якщо хтось там недопрацював (мається на увазі «дорожня карта» адмінреформи. — Авт.), то люди не винні».

...І насамкінець власне про дорожню карту. Навіть людині, далекій від фінансів, способів і проблем формування бюджетів, поділу громадського майна і колективних обов’язків, незрозуміло, як можна було пускати воза попереду коня. Тобто реєструвати нові громади, не розібравшись із бюджетним сектором. Хто фінансуватиме лікарню, школу, дитсадок, музичну чи художню школу?.. Здається, ці питання мали бути напрацьовані до рівня алгоритму. На рівні Кабміну, Верховної Ради... Для всіх громад України — за схожою схемою. Адже це — не політика, а життя, долі людей. Десятків, сотень тисяч людей! Чи... скільки там тих людей?!

Фото Івана КОРЗУНА.