Наша точка зору може бути зведена до того, що стан сучасної науки конституційного права збагатився дуже важливими рекомендаціями і може визначати Конституційний Суд України як орган судової влади. Адже, у разі виникнення умов, він здатен будь-яку проблему «конституційної кризи» у суспільстві долати шляхом допомоги Верховній Раді України в прийнятті законодавства або «договірного права». Адже існування «конституційної кризи» не має жодних доказів.
При існуванні конституційних «конфліктів» серйозним аргументом виступає конституційний статус цього органу. Він формується встановленою самостійністю (незалежністю) трьох гілок влади: Президента України, парламенту та З’їзду суддів через обраних делегатів із числа суддів усіх судів. Для Президента України існує стаття 106 Конституції України щодо закріплених повноважень. Бажання розширити їх обумовлюється практичною необхідністю. У 2019 році, коли невдоволення зачепило Конституційний Суд України, який розглянув законопроект щодо вищих посадовців незалежних регуляторних антикорупційних органів на предмет їх призначення. Натомість суд пояснив, розтлумачивши норму статті 157 Конституції України, якій повинні відповідати такі зміни. Але сутність конституційного контролю полягала в тому, щоб дати відповідь парламенту і бути зрозумілою кожному члену суспільства — відповідають чи не відповідають запропоновані зміни частині першій статті 157 Конституції України. За вказаних умов суд дійшов свого висновку (у пункті 2 висновку), що законопроект щодо внесення змін до статті 106 (щодо повноважень Президента України утворювати незалежні регуляторні органи, НАБУ, призначати на посади і звільняти з посад директора НАБУ і директора Державного бюро розслідувань) відповідає вимогам частини 2 статті 157, статті 158 Конституції України, але закон може бути поданий до Верховної Ради України не раніше, ніж через рік («Вісник Конституційного Суду України», 2020 рік, № 1—2, с. 45).
Здається, усе зрозуміло і оскарженню не підлягає. Проте «правова печатка» потрібна також іншим правовим рішенням. Цей процес взаємний, коли парламент приймає рішення, а Конституційний Суд в окремих випадках (за поданнями і зверненнями) перевіряє їх у порядку конституційного контролю. Така гарантія є європейською практикою, нормою статусу Конституційного Суду України і його необхідно визнавати, як і Конституцію України — Основний Закон нашої держави. Важливо вже одразу врахувати зауваження Венеціанської комісії, оскільки Конституційний Суд у своїх рішеннях посилання на міжнародні стандарти супроводжує, як вона зазначає, висновками суду, не наводячи конкретних аргументів, що ведуть до таких висновків. Водночас Венеціанська комісія у своїй відповіді на запит Президента України визначила своє ставлення до так званої конституційної кризи, прийняла дуже важливі рекомендації, які стосуються статусу Конституційного Суду України. До чого зведені вони, коли цей суд має гарантувати верховенство права і бути противагою можливому зловживанню своїми повноваженнями. Саме це відбулось, коли 27 жовтня 2020 року приймалося рішення 13-р/2020 щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, яке здається Венеціанській комісії ухваленим поспіхом. Насамперед ми усвідомлюємо наслідки, як на це слід реагувати, адже Венеціанська комісія вказала, що «...розширена сфера правових положень, які були визначені неконституційними, та відсутність періоду часу для парламентської реалізації рішень». А де ж «конституційна криза»? Нічого не сказано про інші важливі докази кризи, якої, повторюємо, не існує і ситуація надумана. Найімовірніше, у цьому криється конфлікт конституційної суперечності — так вважають професори і академіки з конституційного права (В. Г. Тарасенко «Постулати права». Вид. Дім «Городець», 2009 рік, с. 8). Він цитує слова Ніколаса Херберта: «Ніхто не в змозі ані довести, ані спростувати... Наша неспроможність — зафіксований факт наукової методології і людської нейрології».
Така ситуація склалася і у Венеціанської комісії, коли вона висловлює критику рішення Конституційного Суду України в частині, яка посилається на міжнародні стандарти, які не представлені у послідовний спосіб. Аналіз рішення суду
№ 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року видається для членів комісії однобічним. Водночас вона не згадує про «конституційну кризу». На підставі вказаного рішення Конституційного Суду України можна припускати, що комісія зробила такі висновки: «Рішення 13-р/2020 зазначає, що «будь-яка форма контролю з боку несудового органу фінансового управління та розкриття інформації і звітування суддів суперечить принципам судочинства». Це насправді не так, про що свідчить, як вказує Венеціанська комісія, також практика в різних сферах інших країн. Судді належним чином підлягають різним формам нагляду та контролю з боку інших гілок влади, таким як основні кримінальні злочини, оподаткування тощо». Ось вам приклад великих роздумів про реальність, а скоріше, на наш погляд, — це неспростований елемент змісту нової теорії, коли присутній конституційний конфлікт. Але до чого тоді український орган конституційного правосуддя? Рекомендації Венеціанської комісії подаємо у викладі:
— парламенту слід розглянути можливість більш чітко визначити свій передбачуваний намір обмежити обсяг рішень Конституційного Суду до конкретних питань, які він розглядає на предмет конституційності;
— суд зобов’язаний надавати конкретні причини для кожного законодавчого положення, яке він розглядає на предмет конституційності;
— дисциплінарна процедура повинна бути врегульована в Законі про Конституційний Суд, з подальшими деталями, викладеними в регламенті;
— слід дати детальне визначення поняття «конфлікт інтересів», виділити фінансові конфлікти інтересів, зокрема, коли це випливає з протоколів НАЗК або відкриття розслідувань НАБУ (а де ж ховається так звана конституційна криза?);
— рішення щодо (само) відводу та їхня аргументація повинні бути чітко викладені в основному рішенні, прийнятому судом або окремим публічним процесуальним рішенням чи ухвалою;
— парламент повинен розглянути питання про прийняття законодавства, що деталізує наслідки для суддів Конституційного Суду, якщо він не дотримується законодавчих положень щодо відкликання, включно з публічним дисциплінарним провадженням та рішенням проти суддів Конституційного Суду;
— коли сенат доходить висновку, що законодавче положення є неконституційним і має бути скасовано, він повинен бути розглянутий Великою палатою в усних слуханнях, як правило;
— хоча процедура в Конституційному Суді і особливо аспекти, що стосуються прав та обов’язків, повинні бути врегульовані в Законі про Конституційний Суд України, але суд повинен мати змогу визначити додаткові деталі своєї процедури у своїх власних регламентах;
— з метою деполітизації складу Конституційного Суду судді за парламентською квотою повинні обиратися кваліфікованою більшістю. Для цього потрібно пізніше внести зміни до Конституції.
Отже, наша позиція з конституційного права достеменно підтверджує, що такі загадкові слова, як «конституційна криза», означають словосполучення щодо відсутності єдності в державі, наявність конституційних конфліктів, протистояння між певними категоріями суспільства, нестабільність в межах конституційних параметрів та інших складових кризи.
Так, очевидною виступає підміна поняття «конституційний конфлікт» поняттям «конституційна криза». У теорії і практиці конституціоналізму існує визнаний постулат, коли відсутність конфліктів і вирішення питань силою примусу обов’язково призводить до стабільно нерухомого існуючого стану в країні, неспроможності використати минулі умови, а висувати нові форми державного управління. У результаті настає момент, коли руйнування наявного стану справ стає реальним, а потрясіння будуть у державі ще сильнішими. Тому конституціоналісти попереджають, що має йтися про забезпечення та збереження політичної єдності шляхом наявності конфліктів та їх регулювання, не ігнорувати або пригноблювати конфлікт заради політичної єдності і не відмовлятися від політичних обов’язків заради розв’язання конфлікту. Владі потрібно знати і виявляти «конфліктні зони», в яких слід шукати і знаходити достовірну інформацію для прийняття політико-правових рішень. Це принесе очевидну суспільну користь, а тому політика Конституційного Суду органічно пов’язана з його статусом — берегти і охороняти Конституцію України, оскільки не розпуск Конституційного Суду врятує ситуацію, а правильна політика свого обов’язку прислухатися до розумних порад Венеціанської комісії. Хіба це незрозуміло вам, панове?
Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) НАПрН України, Заслужений юрист України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки.
