М. Горбачов ще номінально вважався президентом СРСР, а лідери СНД обговорювали 18 грудня 1991 року на саміті в Алма-Аті його майбутнє — на прохання американської адміністрації залишити за ним відповідне місце в політиці. Сподіваючись на це, він відправив учасникам цієї зустрічі відкрите послання, в якому пропонував своє бачення організації Співдружності.

По суті, Горбачов усе ще плекав надію на Союзний договір і на пропозицію йому високого поста. Однак йому запропонували тільки поважне ставлення й утримання відповідно до його статусу за рахунок Росії: оклад в 4 тис. рублів, будинок за містом з ділянкою в 16 га, квартиру, дві машини й 20 осіб обслуговуючого персоналу.

25 грудня о 19-й годині за московським часом Горбачов виступив із заявою про припинення своєї діяльності на посту президента СРСР. За дві години до цього обговорив свою відставку із президентом США Дж. Бушем, якого найбільше турбувало питання контролю над радянською ядерною зброєю.

Зміст виступу Горбачова роздратував Єльцина і він на порушення раніше досягнутих домовленостей, що називається, вигнав його із Кремля. Радянський прапор над Сенатським палацом було спущено того-таки вечора, а не 31 грудня, як було домовлено раніше.

27 грудня на дверях його кабінету вже висіла табличка з указівкою прізвища Єльцина, котрий того ж дня разом із наближеними розпив у ньому пляшку віскі, відзначивши тим самим, як пише історик С. Плохий, «взяття останньої фортеці на ворожій землі».

Siс transit Gloria mundi — так минає мирська слава. А до неї Горбачов просувався так завзято й наполегливо...

* * *

Після закінчення юридичного факультету Московського університету він повернувся на Ставропілля, де продовжив комсомольську кар’єру, до якої долучився під час навчання. Потім, що закономірно для багатьох «комсомольців», був просунутий на партійну роботу завдяки протекції першого секретаря

Ставропольського крайкому Ф. Кулакова. Хоча Горбачов виділявся серед місцевих партійно-радянських кадрів столичною освітою, йому все-таки довелося, і то на настійну вимогу його патрона, заочно відучитися в Ставропольському сільгоспінституті. Тому що без наявності «виробничої спеціальності» йому складно було розраховувати на високі посади самостійного рівня.

Після переходу в 1964 році на роботу до ЦК КПРС Кулаков продовжував опікуватися своїм протеже. У 1968-му він уже другий секретар крайкому партії. Починає обростати московськими зв’язками, чому сприяло те, що Ставропілля було улюбленим місцем відпочинку партійно-радянської номенклатури. А як відзначав колишній прем’єр-міністр УРСР і України В. Масол, Горбачов «умів говорити, зустрічати й проводжати багато років керівників держави, цього в нього не віднімеш».

У 1969 році сталася подія, що визначила його подальшу кар’єру, — зустріч з Ю. Андроповим під час його відпочинку в Желєзноводську. Постійним посередником в їхніх подальших контактах стає впливовий керівник 4-го Головного управління при МОЗ СРСР головний кремлівський лікар Є. Чазов. Андропов, за свідченнями очевидців, перш ніж зближатися з Горбачовим, ознайомився з наявними на нього в КДБ матеріалами. В. Лєгостаєв — колишній помічник Е. Лігачова — впевнено констатував, що «Юрій Володимирович, поза всякими сумнівами, відзначив також для себе примітні риси особистості Горбачова: патологічно честолюбний; розумово неглибокий; хвалькуватий; самовпевнений; страшенний лицемір; бреше, не червоніючи; володіє навичками політичної демагогії; гарний у компанії, на шашликах; уміє привабити до себе, викликати на відвертість; легко, без каяття, зраджує і продає, якщо йому це вигідно; не має стійких політичних переконань». Такі «грішки» давали Андропову «шанс контролювати поведінку жвавого ставропольця у складних ситуаціях». З огляду на це шеф КДБ мав на нього особливі види на перспективу — в боротьбі за владу в Кремлі.

У квітні 1970 року Горбачов стає першим секретарем Ставропольського крайкому партії. Крім Ф. Кулакова і Ю. Андропова, входить у довіру до М. Суслова — могутньої другої людини в партії. Встановлює близькі стосунки з іншими керівниками партії й уряду: М. Щолоковим, спілкується із секретарями ЦК КПРС В. Долгих, К. Катушевим, І. Капітоновим, А. Кириленком, першим секретарем ЦК Компартії України і членом Політбюро ЦК КПРС П. Шелестом. ...Завжди з особливим нетерпінням подружжя Горбачових очікувало зустрічей із Чазовим, тому що за своїм становищем той завжди знав усе про кремлівських діячів, політичні інтриги й розміщення сил у Політбюро, про Брежнєва. Після таких зустрічей вони добре розуміли, на які струни слід натискати заради досягнення своїх цілей, хто в цей момент найвпливовіший у Кремлі.

Розпізнавши справжню сутність Горбачова, котрий нічим не гребував для набуття більших обсягів влади, і бажаючи запобігти подальшому сходженню в ній такої людини, Кулаков виступив із пропозицією відправити його на дипломатичну роботу. Але шеф КДБ Андропов наполегливо рекомендував Суслову зберегти Горбачова в партійній сфері. Відтоді потреба в Кулакові для Горбачова відпала.

Почавши таємну війну за пост генсека, Андропов, як з’ясовується з багатьох джерел, мав потребу у вірних помічниках, що володіють для цього необхідними якостями — здатністю легко входити в довіру до людей, створювати групи підтримки патрона, вносити розкол у стан опонентів і водночас створювати враження самостійно мислячого політика. Горбачов уявлявся саме такою фігурою, і була задумана операція з його введення в ЦК КПРС. Про це Андропов розповів Чазову на початку літа 1978 року: «Звичайно, було б добре, якби він був у Москві. Але на сьогодні я не знаю, як це зробити». А в розмові з Г. Арбатовим він із роздратуванням зауважив, що в Політбюро «не хочуть, щоб Горбачов перебрався в Москву».

Однак таку нагоду надала раптова, а за багатьма твердженнями, навіть загадкова смерть Ф. Кулакова, в якому бачили близького соратника Брежнєва і одного з найреальніших претендентів на його місце. Ф. Моргун, котрий був у той час першим секретарем Полтавського обкому партії і, до речі, відмовився від пропозиції Брежнєва зайняти місце секретаря ЦК із сільського господарства, що звільнилося, й у такий спосіб звільнив дорогу Горбачову, стверджує: на Кулакова «цілком обґрунтовано робили ставку, думаючи, що займе пост генерального секретаря після Брежнєва. Але до кінця сімдесятих над ним стали згущатися хмари. В один із приїздів у Москву на правах доброго знайомого зайшов до Федора Давидовича. Не міг не сказати про те, що мене тривожило: «Федоре Давидовичу, я останніми місяцями регулярно слухаю закордонні радіоголоси. І всі вони день у день повторюють, що Брежнєв важко хворий і на його місце готується Федір Давидович Кулаков. Не знаю, як вам сказати, але я страшенно боюся цих провокацій».

Він сидів мовчки. Піднявся, підійшов до мене, обійняв і тихо, на вухо, сказав: «Федю, я цього теж дуже боюся».

На жаль, через кілька днів Федора Давидовича не стало. За офіційною версією, він «помер через хворобу».

А «продавити» Горбачова на секретаря ЦК Андропову вдалося, заручившись підтримкою одного із ключових членів Політбюро — міністра оборони Д. Устинова. Неабияку роль зіграла й підтримка Суслова, зважаючи на те, що багато хто «не хотів пускати близько до важелів влади людину, котру рекомендує Андропов». Остаточне рішення було погоджено 19 вересня 1978 року на пероні вокзалу Мінеральних Вод, де зустрілися четверо: чинний і майбутні генеральні секретарі — Брежнєв, Андропов, Черненко і Горбачов. Якби не було такого збігу обставин, у тому числі нещастя з Кулаковим, переконаний В. Болдін — колишній близький соратник Горбачова, «Михайло Сергійович, мабуть, ніколи не зміг би так швидко піднятися службовими сходами до вершин влади. Але трагічному випадку було завгодно відкрити йому хід наверх». 27 листопада 1978 року Пленум за пропозицією Брежнєва одноголосно обрав Горбачова секретарем ЦК. А по суті, як із сарказмом зауважує Болдін, він виявився «людиною, на яку звалили всі гнойові справи — сільське господарство. Зазвичай усі, хто займав цей пост, були хлопчиками для биття. Тому що підняти сільське господарство в нас ще нікому не вдавалося».

Спочатку Горбачов енергійно миготів перед очима і цим дратував членів Політбюро й секретарів ЦК. Не заладилися в нього відносини з Косигіним, деякими його заступниками й міністрами. Він дозволяв собі відкрито конфліктувати з главою уряду, що, втім, подобалося Брежнєву, котрий недолюблював Косигіна. Не помічали нового секретаря ЦК перший секретар ЦК Компартії Казахстану Д. Кунаєв і перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький. Цього Горбачов їм не забуде.

У першого, після відсторонення від обов’язків члена ЦК КПРС, на виході з будинку охорона відбере посвідчення. І «найстарший діяч партії, керівник республіки закінчував свою політичну кар’єру принижений і ображений». Під час поїздки Горбачова в 1985 році до України відбулася досить гостра розмова В. Щербицького з генсеком. У виступі перед активом республіки Горбачов різко критикував керівництво, хоча ніколи в минулому жоден лідер КПРС такого неповажного ставлення до керівництва України не допускав.

У В. Щербицького було чимало противників і в республіці, які швидко підняли голови, почувши сигнал, який ішов «зверху». Він розумів, що настав час змін, і надалі не надто «задирався» під час обговорення питань на засіданнях Політбюро ЦК. Хоча, треба віддати належне, казав усе, що думав, не хитрував і не шахраював. Але мовчати став більше, часто хворів і незабаром під час зміни команди пішов на пенсію».
Горбачова «довго не помічав»

А. Громико, ставився до нього байдуже, але з певною часткою скепсису. Через усе це «на Горбачова час від часу находив песимізм. Якось він навіть почав говорити про захист кандидатської дисертації... Раптом доведеться з ЦК іти. І навіть якось притих». Хоча вже в 1979 році стає кандидатом, а через рік — членом Політбюро ЦК КПРС. Неймовірне для брежнєвського ЦК кар’єрне зростання, мабуть, не обходилося без протекції Андропова й Устинова. Тоді як, наприклад, секретар ЦК КПРС із 1977 року К. Русаков, котрий відав зв’язками з комуністичними партіями соцкраїн, так і не був обраний кандидатом у члени Політбюро. Незважаючи на те, що працював в апараті ЦК КПРС із 1960 року і кілька років був помічником Брежнєва. За бортом Політбюро залишився й І. Капітонов, який протягом 18 років завідував найважливішим Відділом організаційно-партійної роботи ЦК КПРС. Аналогічна доля спіткала й М. Зімяніна, досить впливового в партії головного редактора газети «Правда». Черненку довелося попрацювати завідувачем Загального відділу 12 років, поки він удостоївся права стати кандидатом у члени Політбюро.

* * *

З обранням Андропова Генеральним секретарем ЦК КПРС, Горбачов ожив і розцвів, кинувся демонструвати свої успіхи, розповідати всім, що вони з Андроповим дружать родинами: «Ти знаєш, який я радий, що доля звела Андропова на такий важливий пост. Адже ми з ним старі друзі. Мені з ним легко працювати, він цілком довіряє мені». А реально він посприяв майбутньому Горбачова тим, що в 1983 році залучив у ЦК на Відділ оргпартроботи першого секретаря Томського обкому Є. Лігачова. «Людина феноменально активна, жорстка, що має незговірливу цілеспрямованість потужного танка, він став незамінним соратником і помічником Горбачова, котрий поволі виростав. Чесно кажучи, — відверто пише М. Рижков, — я іноді заздрив цій його «танковості», яка виявилася надзвичайно важливою для становлення і зміцнення горбачовської — тобто нашої! — команди».

Багато знавців політичної кухні того періоду стверджують, що смерть Андропова «спричинила для радянського суспільства далекосяжні негативні наслідки,.. стала однією з головних, якщо не головною причиною, що спіткала Росію у вигляді СРСР,.. геополітичної катастрофи». У тому плані, що він істотно переглянув своє ставлення до Горбачова. Прояв чого вбачався й у тім, що зі списку запрошуваних до нього в лікарню членів Політбюро той виключався. І був прийнятий ним разом із Лігачовим незадовго до смерті. Багато хто в радянському керівництві вважав його вискочкою без досвіду роботи й знання життя.
Після Леніна радянська практика не знала політичних заповітів. Нічого в цьому плані не залишив і Андропов. Чим був дуже розчарований Горбачов, котрий розраховував, що саме йому належало стати на чолі партії. Особливо якщо врахувати запущену, щоправда вже в 1990 році, помічником Андропова А. Вольським версію на цю тему: «...якось (у лікарні. — Авт.) Андропов завів, так би мовити, доленосну розмову. Мав відбутися пленум ЦК. Я привіз виправлений генсеком напередодні текст його доповіді. Юрій Володимирович продивився, схвалив і каже: «Є ще одне істотне виправлення. Обов’язково вставте такі слова: «Шановні члени ЦК! Я хотів би, щоб на час моєї хвороби засідання Секретаріату Центрального комітету вів Михайло Сергійович Горбачов». Тобто його, а не Черненка позиціонував як другу особу в партії. Вдаючись до сучасних аналогій, назвав Горбачова своїм спадкоємцем...

Пленум. Черненко читає доповідь. Андроповської вставки немає. Я до одного, до другого, ніхто нічого не знає: «А яка фраза? Ніби, тут її не було». Підходжу засмучений до свого кабінету й чую дзвінок по урядовому зв’язку. Юрію Володимировичу: «Як ви посміли не віддати моє виправлення? Ви розумієте, що накоїли?»... Досі не знаю, хто вилучив вставку Андропова. Без сумніву, сталася не технічна похибка. Важливі для помираючого генсека слова не внесли в доповідь навмисно».

Складно уявити, що за дисципліни, яка панувала в ЦК, могло статися щось схоже — непослух волі першої особи. Навпаки, А. Лук’янов, котрий працював при Андропові першим заступником завідувача Загального відділу ЦК КПРС, стверджує, що в його присутності Юрій Володимирович називав як свого можливого спадкоємця не Горбачова, а Г. Романова. Пізніше і Лук’янов, і Крючков також казали, що Андропов ніколи не називав Горбачова своїм спадкоємцем. А якось навіть сказав — занадто квапливий, і це його бентежило. Та й про те, що це «незграбна вигадка, свідчить і поведінка Горбачова, котрий, опинившись на вершині піраміди влади, постарався принизити роль Андропова».

Найвпливовіші члени Політбюро — Черненко, Громико, Тихонов, Гришин — були налаштовані проти Горбачова. Черненко «ставився до нього з якоюсь бридливістю», у суспільстві й у партапараті його продовжували вважати «сіреньким аграрієм». Здавалося б, для Горбачова настали тривожні часи. Однак на той час на провідні позиції в Політбюро висунувся Устинов, який був прихильний до нього. Підтримуючи висування Черненка на пост лідера КПРС, він обговорив з ним і питання про те, що на другі ролі перейде Горбачов. «Ти дій, Михайле, — заспокоював його Устинов, — я домовився, що Секретаріат ЦК будеш вести ти. Костянтин офіційно внесе цю пропозицію на засіданні Політбюро ЦК».

Проте після гладкого процесу обрання Черненка генеральним секретарем відбулася затримка на організаційному засіданні Політбюро, коли той вніс пропозицію доручити проведення засідання Секретаріату ЦК Горбачову, що разом із кураторством ідеологічної сфери було атрибутом влади другого секретаря. Одразу проти виступив голова Ради Міністрів СРСР Н. Тихонов, котрий заявив, що той перетворить засідання на колегію Мінсільгоспу. Слідом за ним — член Політбюро і секретар ЦК Романов. Компромісну пропозицію вніс Громико: давайте доручимо йому вести секретаріати тимчасово. А там подивимося.
Напівпризнання Горбачова другою особою розлютило його, хоча з ним подовгу розмовляв Черненко: «Михайле, ти все квапишся стати другим секретарем. Не поспішай». Він так і не дозволив йому зайняти кабінет Суслова. І одночасно дав згоду на перевірку ставропольського періоду роботи Горбачова.

Умовляв його й Устинов: «Працюй спокійно, все владнається. Я скажу Костянтину».

Не змінив позиції Тихонов. До кінця свого перебування на посту голови Ради Міністрів СРСР і члена Політбюро негативно ставився до Горбачова. Щоправда, перебуваючи вже на пенсії, написав йому покаянного листа.

У ЦК КПРС помічали те, що відбувалося у взаєминах Черненка з Горбачовим, з багатьох прикмет: генеральний секретар почав давати різні доручення через голову Горбачова, виходив безпосередньо на секретарів ЦК з тих питань, які зазвичай входять до компетенції «другого». Показовим, як згадує Лігачов, був і такий факт: за Брежнєва так і не відбувся пленум, присвячений питанням науково-технічної революції. Тільки в 1984 році Політбюро призначило його проведення й затвердило доповідачем Горбачова. За традицією, що склалася, той, хто виступає з доповіддю на такому рівні, стає однією із впливових фігур у КПРС. Але через якийсь час на засіданні Політбюро Черненко оголосив: «Висловлюється думка, що пленум з науково-технічного прогресу зараз проводити не варто. Чим пояснюють? Незабаром з’їзд партії, а таке велике питання обговорювати, мабуть, недоцільно, поговоримо про нього на з’їзді». Горбачов промовчав.
Йому залишалося хіба що спостерігати за тим, як під час хвороби Черненка різко активізувався Гришин, котрий узяв його під свою опіку й майже відкрито заявив претензії на провідну роль у Політбюро.

* * *

Але, як кажуть у народі, немає лиха без добра. Здавалося б, поразка на внутрішньому фронті в домаганнях лідерських позицій була компенсована увагою Заходу до можливих претендентів на першу роль у СРСР. Вона стала особливо предметною із середини 1980-х років, коли стало очевидно, що Брежнєв важко хворий і фактично повноцінно не управляє ні партією, ні державою. У прогнозах, що розроблялися, стосовно того, чого очікувати для Радянського Союзу й для світу в «післябрежнєвський період», у розрахунок не дуже брався правлячий тріумвірат, що фактично сконцентрував усю владу в країні, — Устинов, Андропов, Громико. Насамперед через їхній похилий вік.

Помітну і, як незабаром з’ясувалося, визначальну роль у таких політико-аналітичних розрахунках зіграла прем’єр-міністр Великої Британії М. Тетчер. Вона, по суті, стала «хресною» Горбачова для західного світу. По-перше, цьому сприяла, за спостереженнями й оцінками завідувача Відділу міжнародної інформації ЦК КПРС, а потім посла СРСР у Великій Британії Л. Замятіна, її головна пристрасть — «спілкування із сильними натурами на політичній сцені, навіть якщо це спілкування виливається в гострий діалог, принципову суперечку. ...Тетчер тягло до державних мужів, від яких, за її висловлюванням, «йде магнетизм влади й популярності». Особливо до тих, хто в її очах здатен вести діалог зі знанням справи, на високому інтелектуальному рівні. Після третьої перемоги на виборах Тетчер явно прагнула того, щоб застосувати свої сили й досвід на міжнародній арені, насамперед у сфері відносин Схід—Захід».

По-друге, участь у похоронах Андропова дала їй можливість познайомитися з новим радянським лідером Черненком». Своє враження про це вона зафіксувала досить іронічно в «Автобіографії»: через довге стояння на церемонії похорону за холодної погоди «я була рада, що Робін Батлер умовив мене надягти чоботи на хутрі, а не мої звичайні туфлі на високих підборах. Чоботи були дорогі. Але коли я познайомилася з паном Черненком, мені спало на думку, що вони, напевно, мені незабаром знову стануть у пригоді. Тепер мені потрібно було обміркувати наступний крок у моїй стратегії зі встановлення тісніших відносин на потрібних умовах — з Радянським Союзом. Було зрозуміло, що необхідно налагодити особистий контакт із радянськими лідерами».

На Заході бачили двох основних претендентів на головну посаду — Романова і Горбачова. Перспектива побачити Романова в Кремлі для західного світу була небажана, оскільки в ньому вбачали затятого марксиста. А кандидатура Горбачова «здавалася досить обнадійливою». До того ж хорошу атестацію він отримав від прем’єр-міністра П’єра Трюдо під час їхньої зустрічі в Канаді 1982 року. Посилаючись на О. Яковлєва, який працював у цей час послом СРСР у цій країні й організував візит Горбачова, В. Попов у книзі «Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ» розповідає, що Трюдо був першим західним політиком, який із симпатією поставився до Горбачова. Своїм вільним поводженням він вразив канадських керівників. Замість однієї запланованої його зустрічі з Трюдо відбулося три. Саме Трюдо після зустрічей з Горбачовим порадив очільникам інших країн звернути на нього увагу. У зв’язку з цим доречним буде ще одне свідчення, але вже іншого співробітника цього ж відомства В. Сідака, котрий був помічником голови КДБ Крючкова: «Повз увагу німецьких друзів (МДБ НДР, або «Штазі». — Авт.) не пройшов факт вербувального підходу співробітників МІ-6 до М. С. Горбачова під час його закордонної поїздки до Канади, і про це Е. Мільке у 1988 чи 1989 роках відверто поінформував В. О. Крючкова. Однак подальшого розвитку ця тема, наскільки мені відомо, не мала».

Хай там як, але цей візит дав західним політикам і «кремленологам» цінну інформацію. У маловідомому секретарі ЦК КПРС побачили амбітного й енергійного політичного діяча, «який, на відміну від своїх колег з Політбюро, виявляє значний інтерес до західних методів управління економікою, до західної системи цінностей». Почувши позитивні відгуки про Горбачова з Канади, Тетчер «стала звертати особливу увагу, коли його ім’я згадувалося в повідомленнях про Радянський Союз». Зокрема, під час свого першого візиту в ролі прем’єр-міністра до Угорщини вона розраховувала отримати від Я. Кадара «чітку картину становища в СРСР».

Восени 1984 року делегацію Верховної Ради СРСР запросили відвідати Лондон з офіційним візитом. Але через британського посла в Москві дали зрозуміти, що «прем’єр-міністр могла б зустрітися з главою делегації, якщо її очолюватиме Горбачов». Було вирішено, що Горбачови мають удвох приїхати до Чекерса, де панує підходяща для такої оказії атмосфера заміського будинку, яка сприяє відвертій розмові. А до заміської резиденції Чекерс «запрошували тільки тих закордонних державних і політичних діячів, з якими прем’єр мала намір провести особливо важливу і водночас відверту бесіду. Л. Замятін, який супроводжував Горбачова в поїздці, зазначає, що він у бесіді з Тетчер «висловлював своє власне бачення світу і аж ніяк не громикінско-пономарівські постулати, спілкувався вільно, не зоглядаючись на московські інструкції».

Сама ж прем’єр-міністр була стриманішою в оцінках результатів цієї зустрічі: «Якби я тоді звертала увагу тільки на зміст висловлювань пана Горбачова, мені довелося б зробити висновок, що він скроєний за звичайною комуністичною викрійкою». Однак для себе вона зробила висновок, що «саме стиль, щось більше, ніж марксистська риторика, лежало в основі його особистості». Ось чому, робить висновок Тетчер, «коли він їхав, я сподівалася, що мені довелося розмовляти з наступним радянським лідером. Оскільки, як я згодом сказала пресі, це була людина, з якою можна мати справу». Один із керівників 9-го управління КДБ, який забезпечував безпеку вищих керівників СРСР, М. Докучаєв стверджує, що Горбачов сподобався Тетчер тим, що «відмовився від відвідування могили Карла Маркса, що було заплановано програмою візиту. Останнє дуже здивувало місцеву пресу».

Співробітник резидентури КДБ у Лондоні О. Гордієвський, який працював одночасно на британську розвідку і став відомим перебіжчиком, вказує на те, що «контора» виявляла особливу зацікавленість у тому, щоб цей вояж Горбачова став успішним, а поїздка сприяла зростанню популярності Горбачова і, відповідно, посилювала його позиції в боротьбі за владу. КДБ «дійшов висновку, що це найкраща фігура для виведення країни з того становища, в якому вона опинилася, і що сам Комітет зробить усе, щоб допомогти цій людині, хоча, звісно, у прихованій, завуальованій формі, щоб ніхто ні про що не здогадувався».
Мала місце ще одна цікава обставина: виявляється, у підготовці матеріалів для переговорів Горбачова брали участь і «друзі» (Гордієвського. — Авт.) з англійської спецслужби, які активно постачали йому потрібні відомості, але про це, звичайно, ніхто у нас навіть не здогадувався».

Перебуваючи в Лондоні в липні 1991 року, Горбачов так оцінив значення свого першого візиту сюди: «нове мислення і процес перебудови почався нами раніше 1985 року. Я б відніс початок перебудови нашої зовнішньої політики і її нові підходи до грудня 1984 року, коли я з колишнім прем’єр-міністром Тетчер зустрічався в Чекерсі. Саме там я «прокатав» деякі принципи загальноєвропейської політики — і в ширшому плані — політики відносин між Заходом і Сходом. Тож народження нового мислення треба відносити до грудня 1984 року». І це попри те, що на той час СРСР вже розвалювався на очах у всього світу, вдома Горбачова оцінювали винятково негативно, на Заході — більш тверезо, ніж раніше.

Проте в цьому плані цікавою є також інформація, яку озвучив у липні 1991-го В. Ісраелян — колишній керівник радянської делегації на Женевській конференції із роззброєння: навесні 1984 року він отримав від американського колеги за переговорами Льюїса Філдса пропозицію зустрітися на «нейтральній території». На зустрічі той повідомив йому, що віце-президент США Джордж Буш-старший (у 1976—1977 роках директор ЦРУ) під час найближчого візиту до Женеви хотів би зустрітися з Горбачовим як найімовірнішим майбутнім керівником СРСР. Незабаром відбулася бесіда безпосередньо Буша з Ісраеляном, під час якої прозвучало: «Вашим наступним лідером буде Горбачов».

Симпатії Заходу, помножені на роздратування і невдоволення радянських людей тим, у якому стані опинилася країна після брежнєвського «застою», стали потужним фактором підтримки, здавалося б, енергійного, на загальному тлі Політбюро, і що особливо важливо — порівняно молодого Горбачова. Як фіксує у своїх мемуарах безсумнівно компетентний державний довгожитель М. Байбаков, щоб здобути найвищу посаду, Горбачов «умовляв, обіцяв пости, зачіпав душевні струни. Тут він досяг успіху. Умів сподобатися й улестити, здаватися не тим, ким є насправді — це сильна його сторона як апаратного працівника». Така активність особливо впадала в очі посвяченим у велику політику, бо раніше «на засіданнях він зазвичай відмовчувався, підтакував Генеральному секретарю ЦК, з усіма пропозиціями погоджувався. ...Ні з ким не хотів псувати відносини». Тепер же, за спостереженнями М. Рижкова, «Горбачов нервував. Горбачов маневрував».

У 1984-му — на початку 1985 року фактично сформувалася група в керівництві партії, націлена на те, щоб взяти владу у свої руки. Її становили Горбачов, Лігачов, Рижков, а також ті, хто їх підтримував, — Соломенцев та Чебриков. Найактивнішою персоною був Лігачов — секретар ЦК КПРС з кадрів. Протягом 1983—1984 років йому вдалося розставити на ключові пости перших секретарів обкомів і крайкомів КПРС майже 70 відсотків своїх людей, які, за твердженням Гришина, готові були виконати будь-яку його вказівку, забезпечити арифметичну більшість під час голосування на пленумах ЦК з будь-якого питання. Рижков вбачав у цьому процесі продовження справи Андропова, який збирав свою команду з різних місць: «Я — з Уралу, Лігачов — із Сибіру, Воротніков — з Воронежа, Горбачов, щоправда, — давно вже з... ЦК, але в брежнєвському ЦК він, якщо чесно, був чужинцем. Далека від центрально-столичної корумпованої компанії, його команда вміла і любила вчитися».

* * *

Попри те, що кандидатура Горбачова «витала в повітрі» ще зі смерті Андропова, «але одні його погано знали, інші добре, — пояснював тодішню атмосферу в Політбюро В. Крючков. — І у тих, і у інших щодо Горбачова було чимало запитань. Ніхто не був упевнений у ньому на сто відсотків». Переживши історію з Хрущовим, керівники старшого покоління «відчували подібні побоювання і щодо Горбачова». На думку найближчого його радника Г. Шахназарова, він був обраний не тому, що колеги визнали за ним безперечного лідера, оскільки він не виділявся серед колег ні видатними досягненнями на посаді секретаря Ставропольського крайкому, ні успіхами на від самого початку дорученій йому сфері керівництва сільським господарством, ні тим паче чим-небудь помітним у сфері ідеології і міжнародних відносин, яку отримав у спадок від Черненка на якихось півтора року. Горбачов був обраний, тому що такою була воля не визнаної офіційно, але насправді існуючої громадської думки. Вона категорично відкидала можливість обрання чергового старця. Крім того, чутки розповсюдили відомості про Горбачова як про непересічну особистість з харизматичною зовнішністю: розумне, усміхнене обличчя з правильними рисами і виразними очима.
Як же насправді Політбюро визначалося з наступним партійним лідером? Ось що з цього приводу розповідає Лігачов: на першому після смерті Черненка засіданні Політбюро, ввечері, 10 березня 1985-го, проявилася вся складність і заплутаність ситуації. Горбачов, який останні місяці проводив засідання ПБ, хоч і сів на місце головуючого, але не по центру, а якось збоку. Це ніби підкреслювало неясність питання про нового генсека.

Безпрецедентна заминка виникла в питанні голови похоронної комісії. Горбачов, ніби радячись, сказав: «Ну, якщо ми комісію затвердили, треба й обрати голову...». Запала тиша. Всі розуміли, що обрання голови похоронної комісії — це ніби перший і дуже недвозначний крок до призначення Генерального секретаря ЦК КПРС.

Важка пауза вказувала на те, що питання про генсека аж ніяк не вирішене. Жодна зі сторін у той момент не була готова до вирішального спору, незрозумілими залишалися позиції деяких членів Політбюро, один з них — Щербицький — взагалі був відсутній, оскільки перебував з візитом у Сполучених Штатах Америки.
І тут доречним буде відступ, щоб відзначити наявність тверджень, передусім у мемуарній та науково-популярній літературі, що найважливішим завданням, яке Горбачову довелося вирішувати в черненківський період, була нейтралізація можливих претендентів на пост генсека — Гришина, Щербицького, Романова і навіть Громико.

Амбітні плани 70-річного першого секретаря Московського міськкому партії Гришина стали зрозумілі в останній період життя Черненка. Про їх реальність говорив сподвижник Горбачова О. Яковлєв: «найближче оточення покійного Черненка вже готувало промову і політичну програму для іншої людини — Віктора Гришина».

Перший секретар ЦК Компартії України Щербицький жодної активності не виявляв, але його вагому присутність відчував кожен потенційний претендент. Вони пам’ятали, що ще за життя Брежнєва він був за крок від крісла генерального. Ось чому можна розглядати як небезпідставне твердження Болдіна, що співробітники КДБ, за дорученням Чебрикова, затримали його повернення із США.

Щербицький не був присутній ні на Політбюро, ні на пленумі, де вирішувалося питання про лідерство Горбачова. Не було на Політбюро і першого секретаря ЦК Компартії Казахстану Кунаєва. «І якби весь старий склад Політбюро був присутній того дня на засіданні, не виключено, що постала б постать Гришина. Але сталося так, що на Політбюро потрапили Щербицький і Кунаєв, — розповідає помічник Генерального секретаря ЦК КПРС у 1984—1985 роках В. Печенєв, — але Громико перейшов на бік Горбачова, а соратникам Горбачова вдалося феноменально швидко — за двадцять годин після смерті Черненка — зібрати пленум. Військові забезпечили перекидання членів ЦК армійськими літаками. По суті, це було маленьким державним переворотом». Варто нагадати, що у такому ж авральному порядку доправляли членів ЦК на пленум 1957 року в зв’язку з загрозою відставки Хрущова.

Щодо Романова, то його дискредитували плітками про весілля його дочки, яке нібито відбулося в Таврійському палаці і на ньому били імператорський посуд з Ермітажу. До того ж, думається, навряд чи позитивно в країні було сприйнято появу «другого Романова». Що ж до планів і перспектив на лідерство у Громико, то після смерті Черненка особливого бажання звалити на себе тягар відповідальності за величезну країну він уже не демонстрував. Понад те, як показав другий день засідання Політбюро, обрав іншу тактику.

Тоді сталося несподіване. Піднявся Громико. Всі сиділи, а він стояв. «Велика постать Громико ніби нависла над столом. Я б навіть сказав, — передає свої відчуття Лігачов, — придушувала. Андрій Андрійович заговорив добре поставленим, професійним, так званим дипломатичним голосом». Він закликав підтримати кандидатуру Горбачова на пост генсека.

Після смерті Устинова Громико став своєрідним старійшиною в Політбюро і його слово мало особливу вагу. Тим паче, воно прозвучало несподівано і справило ефект вибуху бомби. Адже, як стверджує Болдін, «ще кілька днів тому Громико в розмовах висловився проти Горбачова, а тут на тобі — за. Отже, він знає те, чого не знають інші. Блок супротивників Горбачова — Тихонов, Гришин, Громико — розпався».

Усі члени Політбюро, які брали участь у цьому засіданні, не тільки одностайно проголосували за Горбачова, «помазавши» його у такий спосіб на «царювання», а й позмагалися в компліментах на його адресу.

Своєю чергою Горбачов заспокоїв членів Політбюро і секретарів ЦК заявою, що «нам не потрібно змінювати політику», оскільки «вона правильна, справді ленінська. Нам треба набирати темпи, рухатися вперед, виявляти недоліки і долати їх, бачити наше світле майбутнє». До того ж на самому початку він ще не втратив почуття вдячності: на квітневому (1985 рік) Пленумі ЦК КПРС Є. Лігачова за пропозицією нового генсека обрали одразу в члени Політбюро, оминаючи кандидатський статус. Так само членом Політбюро став і М. Рижков. І водночас не залишив місця в політиці своїм значимим потенційним опонентам. Уже
1 липня 1985-го досить безцеремонно відправив у відставку Романова «за станом здоров’я».

19 грудня 1985 року Гришину було запропоновано заявити на Політбюро про відхід на пенсію. Понад те, у нього відібрали все, окрім квартири. У 1992-му він помер у черзі в районному відділі соціального забезпечення, куди прийшов переоформити пенсію.

Після рішення Політбюро за Пленумом ЦК залишалося формальне схвалення кандидатури нового Генерального секретаря, що одностайно і було продемонстровано. «Коли Громико піднявся на трибуну і в ролі повивального діда почав співати дифірамби Горбачову, я, — фіксує у своїх спогадах член ЦК КПРС В. Фалін, — зауважив Арбатову, який сидів по сусідству: «Домігся-таки міністр свого. Хоч наполовину».

Виявляється, що після смерті Брежнєва Громико пропонував Андропову розділити посади генерального секретаря і голови Президії Верховної Ради, розраховуючи стати номінальним главою держави. Андропов відмовив.

В очікуванні його смерті «Громико націлився на пост генерального секретаря. Устинов та інші поставили йому заслін із вмираючого Черненка — краще взагалі без генерального секретара, ніж Громико». Попрощавшись з амбіціями партійного лідерства, він, як виявилося, продовжував виношувати ідею щодо Президії Верховної Ради СРСР.

Не можна не згадати і про твердження із середовища колишніх співробітників КДБ, які з’явилися останнім часом, щодо інших мотивів, які спонукали сімейство Громико діяти в такому ключі: «Якби він не зробив (Громико. — Авт.) цього вражаючого політичного фінта, — і його самого, і його сина — директора Інституту Африки Ан. А. Громико неодмінно звинуватили б у прихильності до дуже поширеної для високопоставлених можновладців брежнєвських часів практики «приватизації підношень» від іноземних гостей замість, як це формально мало бути, їх здачі державі.

Старший Громико був до того часу власником колекції картин і скульптур із розряду високих зразків спадщини світової культури, а молодший став одноосібним власником найбільшої і однієї з найбагатших у світі колекцій ритуальних масок африканських племен».

Тож «інтереси справи», які спонукали Громико ратувати за Горбачова, за саркастичним зауваженням Фаліна, «тут ні до чого. Вони замикають, а не очолюють ланцюг амбіцій і інтриг». Своєю чергою майбутній генеральний секретар навмисне чи мимоволі брав у них участь, роздаючи запевнення і обіцянки. У тому числі і раніше для Громико. А його син став безпосереднім організатором реалізації задумів батька, бачачи в ньому одного «із головних гравців за політичним столом з воістину диявольськими ставками, де програш і виграш були також хисткі, як палуба корабля, що входить у зону урагану».

За дорученням старшого Громико він проводив активні переговори з політичними, громадськими та науковими діячами, які мали можливість у потрібному ключі піднести інформацію Горбачову. Зокрема, з Є. Примаковим і О. Яковлєвим. Вони ж, своєю чергою, прощупували настрої Громико за дорученням Горбачова. Зійшлися на тому, що «він міг би піти на пост глави держави». Під час підсумкової зустрічі з Яковлєвим Громико-молодший повідомив «про рішення батька кинути свій авторитет у боротьбі за владу на користь Горбачова».

Отже, роль політичної звідниці зіграли Громико-молодший, Примаков, Яковлєв, Арбатов, Черняєв та інші, характеризує яких якнайкраще оцінка філософа О. Зінов’єва: «...кращі порівняно з людьми сталінського періоду здібності й освіта, а також «лібералізм», який додавав їм амплуа опозиціонерів, породили в цих людях непомірно високу зарозумілість, що стала потім однією з рис горбачовізму: вони самі вважали себе ідейними лідерами суспільства і зображали із себе «дисидентів при владі». Пройшовши школу розпусти в ідейних бардаках хрущовських і брежнєвських років, ці люди, вибравшись на поверхню, стали зображати ідейну і творчу цнотливість. Нам усім від самого початку було зрозуміло, що потрібно було зануритися в трясовину, болото і смітник радянської реальності, щоб справді долучитися до правлячої еліти суспільства, яка задає тон життя. Ставши на цей шлях, «кращі люди» хрущовських років самі заглушили той ентузіазм і перетворилися до того часу,  коли вони змогли сказати: «Зупинися, мить!», — на одне із наймерзенніших породжень радянської історії».

2 липня 1985 року Андрія Андрійовича за пропозицією Горбачова було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР. Але вже 1 жовтня 1988-го той же Горбачов відправив його на пенсію. Він дуже страждав і сказав синові: «Не говори мені більше про цю людину».

Наприкінці свого життя з його вуст уже відкрито звучали нарікання, що він дуже помилився, помилився в Горбачові. Відчував провину в тому, що через людину, яку запропонував і на кандидатурі якої на вищий політичний пост наполіг, у державі і суспільстві почалися небезпечні процеси. У телефонній розмові з Крючковим у січні 1988-го Громико навіть зронив фразу: «1985 року після смерті Черненка товариші пропонували мені зосередитися на роботі в партії і погодитися посісти пост генерального секретаря ЦК КПРС. Я відмовився, вважаючи, що суто партійна посада не для мене. Може, це було моєю помилкою».
З усіх генеральних секретарів Горбачов продемонстрував найстрімкіший розбіг — менш ніж за добу були вирішені всі питання з його обранням. Квапливість Горбачова на лідерство виявилася і в тому, що він розпорядився помістити в пресі офіційне повідомлення про його обрання з біографією на першій шпальті, тоді як повідомлення про смерть генсека Черненка і некролог — на другій. Напевно, у цьому виявилися і зневага, і грубість, і відчуття суспільних очікувань на зміни, і бажання негайно продемонструвати своє верховенство. Сталін боровся за беззаперечне лідерство більш як п’ятнадцять років. Хрущову знадобилося чотири роки, щоб розібратися зі своїми суперниками і позбутися колективного керівництва. Брежнєв впорався з «тріумвіратом» за декаду, але це була для нього піррова перемога. Андропов і Черненко мало чого досягли у кардинальних змінах. Горбачов домігся визнання його лідером за лічені місяці, відкривши, за визначенням

О. Яковлєва, нову сторінку в житті держави, сторінку березнево-квітневої революції, яка тривала до розпуску СРСР у Біловезькій пущі.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.

ЗАКІНЧЕННЯ У НАСТУПНОМУ НОМЕРІ.