Я його й питаю, на столі вже, щоправда, доки не приспали колеги:
— Що сталося, шановний? Звідки дірка?
А він мені:
— Шо-шо... Пішов гуляти десь о сьомій ранку. Ну, гуляв-гуляв. А тут велосипедисти як наїхали... Встромили ножа в груди і зникли... Такоє дєло... Карантін же!
— А ви, чоловіче, бува того? Не того? Десь о пів на сьому сьогодні? Чи, може, й раніше? Ні?
— Нє, — каже. — Сьогодні — нє. Карантін же!..
Потім подумав-подумав і додав:
— Вобще, канєшно, зловживаю. Но сьогодні — нє. Карантін же!
Твердо так. Ну, я ж вірю людям.
На тому ми спілкування тимчасово припинили.
Доки асистенти розкривали грудну клітку, я встиг з поліцією поспілкуватися.
— Постраждалий зараз на операційному столі, — кажу. — Тому ви від нього зараз нічого не отримаєте. Краще їдьте ловіть банду велосипедистів, вони далеко не могли втекти. Десь у лісі сидять. А Яриловичі ще закриті від хасидів, тому в
Білорусь ці біциклєтники теж не втраплять. І то добре, а то і там лиха накоять.
Поліція покивала головами і поїхала.
— Так, хлопчики, що тут у нас? У плевральній порожнині кров... У перикарді дірка...
Розкриваю перикард — там теж згортки крові. І свіжу піддає. Звідки, цікаво? Трохи вивертаю серце ліворуч — от і поранення: сантиметровий лінійний дефект стінки правого шлуночка. Добре, що правого... Добре, що шлуночка...
— Ниточку атравматику давай мені шити... — це до операційної сестри.
Серце відштовхує руку, пручається. Це теж добре. Накладаю два вузлові шви — і можна перевести подих. Усе нормально, промиваємо, дренуємо, зашиваємо.
Олег ЛУЗАН (на знімку), завідувач хірургічного торакального відділення Чернігівської обласної лікарні.
P. S. Усе-таки обережніше з тими велосипедистами на карантині! Ніколи не знаєш, що в них у голові!
