У підполонинному урочищі Масний, що розкинулося за селом Березники, розташовувався тоді великий лісопункт. Гуртожитки, стайні для тяглової худоби, гаражі, ремонтний цех, магазин, велика їдальня... Традиційно того ж дня лісоруби святкували й день Василя. Увечері після роботи заклали велику гостину, бо в цих місцях чи не кожного другого чоловіка величають Василем.
Уже десь перед північчю начальник лісопункту попросив водія Дмитра Лукича (йому дуже лестило, коли його називали на ім’я та ще й по батькові) повезти додому кухарок, щоб посеред ночі не йшли пішки.
— Може, ви, Лукичу, трохи ковтнули, то не переїдете через міст?
— Що?! — майже вигукнув від образи водій, який возив ліс уже не один рік з гірських лісосік. — Люди в космос літають, а я через міст не переїду?! У мене права водія ще від бозна-яких часів — я тут, товаришу начальнику, найдосвідченіший з усіх, хто крутить кермо. Прошу це знати. А що я трохи ковтнув оковитої — так для робочого чоловіка то таке, як би пан випив горнятко студеної води...
Аргументів у керівника не було.
Дві старші жінки сіли в кабіну лісовоза, а молодші вилізли на кузов.
Погода була трохи морозна, і пролітав сніжок. Дошки на дерев’яному мосту через річку Боржаву, що стояв перпендикулярно до течії, вкрив іній. Саме перед тим, як заїжджати на місток, Дмитро Лукич якось несподівано хвацько крутонув кермом — мабуть, хотів показати свій шоферський хист. Жінки воднодуш закричали не своїми голосами, коли вантажівка, збивши дерев’яну огорожу моста, вмить перекинулася колесами догори. Врятувало пасажирів і водія лише те, що кабіна лісовоза, згідно з правилами безпеки, була обвита залізними вигнутими дугами, а тих дівчат із кузова порозкидало по річці — їм у пригоді став не дуже товстий лід — трохи «замортизувало». Усе, на щастя, обійшлося лише синяками і подряпинами. А водій, як записали у паперах, відремонтував машину за свій кошт і написав заяву за «власним бажанням».
Отака староноворічна придибенція із майже щасливим кінцем.
Свалявський район Закарпатської області.
