На знімку: Колядували й біля хати віртуоза Романа Кумлика.
У горах приморозило та притрусило снігом, що додало особливого настрою і енергії. Настала пора коляди, якою охоплюють кожну хату в селах та присілках, долаючи десятки кілометрів за будь-якої погоди. Гурти не оминають жодного будиночка, навіть як у ньому ніхто не живе.
У селі Рівня Верховинського району колядницька партія має спеціальний святковий одяг — вбирю. Насамперед це гарно оздоблені, із аплікацією, барвистими китицями брунатно-вишневі вовняні сардаки-плащі. З-під них виглядають вишиті низом сорочки, підперезані крайками. Домоткані штани-волосінки, баранячі шапки-рогачки. Неодмінний атрибут — інкрустовані бісером та з багатою різьбою дерев’яні сокирки-топірці.
«На Різдво священик о. Михайло благословив нас біля храму, — розповідає учасник колядницької партії Іван Мельничук. — А далі вирушили до кожної хати. Зголошуємо про свій прихід дзвіночками. Ґазди радо приймають, дають гроші та пригощають. Кошти йдуть на утримання церкви впродовж року, тож ніхто не скупиться».
Гуцульські колядки за ритмом та мелодикою нагадують коломийки. Під кожною хатою гурт стає колом і з топірцями в руках приспівує та витанцьовує, притупуючи, десятки куплетів. Ритуальний танець називається «колядницький круглєк». Це й прослава Новонародженого Христа-Дитяти, й благословення на весь рік господарям, і згадування політичних подій.
Колядування — веселий процес. Хтось у гурті грає на скрипці, хтось — сопілці чи трубі. Буває, що й на баяні, але цей інструмент важко носити горами. До класичних віршувань додають свої — хто на що мастак. Приміром, із зовсім нового та актуального — про боротьбу із коронавірусом, подорожчання газу. А загалом тональність позитивна. Благословлять господарів та поспішають далі. Адже село велике. Треба до всіх встигнути донести звістку про Різдво Христове. Зазвичай процес затягується аж до Водохреща.
«Колядували високо в горах, у присілку Запогар, — каже Іван Мельничук. — Звідти походив славнозвісний гуцульський скрипаль-віртуоз Роман Кумлик. То зупинилися і біля його діднини, хоч хата — пустка. Знаєте, вартує долати десятки кілометрів задля тих емоцій, які переживаємо в час пісноспівів. Пригадую, як одна жіночка плакала від радості, що навідалися до її господарки».
Іван Мельничук — завідувач комунального музею в сусідньому селі Верхній Ясенів. Має і приватну збірку старовини в Рівні. Адже нині інтерес до гуцульських звичаїв і традицій зростає. Важливо їх берегти та передавати.
Фото надано Іваном Мельничуком.
