Ця журналістська поїздка до Криму відбулась у перші дні листопада 1989 року. Тоді я, ще не відаючи того, до-працьовував останні місяці в газеті «Радянська Україна», друкованому органі ЦК компартії. Не пригадую, як усе це закрутилося. Мабуть, наш новий редактор (головних редакторів ще не існувало в природі), теж, між іншим, Володимир Якович, як і попередній, але вже не Сіробаба, а Стадніченко, вручив мені листа з Бахчисарая тодішньої Кримської області і попросив з’їздити туди, щоб написати конструктивний матеріал про злочин кримських татар. Приховуючи лукаву усмішку, дружньо потиснув мою правицю й побажав щасливого повернення.

Необхідна передмова

На ту пору у величезній країні рад була в розпалі перебудова, тож повсюдно вирували політичні пристрасті. Відбулися всенародні вибори депутатів СРСР, в результаті яких комуністична партія, яка сім десятиліть була незаперечною володаркою на всіх теренах Союзу, зазнала перших серйозних втрат. Бо частина головних партійних функціонерів, у тому числі і такі 
київські керівники, як 

К. Масик та В. Згурський, спіймали на виборах облизня. Замість них обрали, скажімо, ректора Київського політехнічного інституту П. Таланчука та інших незаплямованих, котрі стали депутатами. Але партійне керівництво все ще не могло змиритись із тим, що саме відбувається. Воно й далі вважало, що перед ним, парткерівництвом, як і колись, усе має нишкнути. Проте вже ніхто не нишкнув. Більше того, підлеглі підводили голови. «Наслухалися ворожих «голосів», от і варнякають про людські права, тож маємо зайвий клопіт», — думали господарі як усієї країни, так і окремих республік.

У травні в Москві на з’їзді депутатів СРСР М. Горбачова обрали президентом. Єльцин, виступаючи в дебатах, запропонував переглянути конституцію і обмежити роль компартії. Знаходилися й інші сміливці, які казали, що партія завалила справи. А далі пішло-поїхало — країною прокотилися гучні страйки шахтарів, в Україні відбувся установчий з’їзд Руху, на пленумі ЦК КПРС В. Щербицького звільнили від обо-в’язків члена політбюро. Вінницький психотерапевт Кашпіровський на каналі московського телебачення забавляв охочу до сенсацій публіку сеансами замовляння мало не всіх хвороб... У повітрі зависло велике й складне запитання народу: кому потрібна політична сила зі страшним послужним списком голодоморів та розстрілів?

У країні процвітали демагогія та безгосподарність. Майже все стало дефіцитом. У магазинах, скажімо, за милом, спідньою білизною та туалетним папером, стояли величезні черги. Той, кому поталанило хоч щось придбати, тулив товар до серця й випромінював флюїди щастя.

Ось такі були справи і в усьому Союзі, і в Україні.

Тодішні газетні клопоти

Саме о тій порі «Радянська Україна» опублікувала мою велику кореспонденцію під заголовком «Війна в Семиполках». У ній ішлося про керівника радгоспу з Київської області, який водночас вважався незаперечним господарем села. Наведу лише одну промовисту деталь: він своїм розпорядженням зруйнував хатку старенької селянки, а її саму — психічно цілком нормальну — відпровадив до божевільні. Покритикований газетою, цей начальник, маючи у власній кишені все районне керівництво, одразу влаштував збори працівників господарства, запросив на них і мене, порушника його вельможного спокою. Це зібрання кілька годин купало мене у словесних помиях під керівництвом секретаря парторганізації господарства, проте про бабу Поживіл та її хатку навіть не згадали.

Після такої екзекуції я виступив і спростував цілком несправедливу, побудовану на домислах, критику. Повернувся до редакції і написав наступний критичний матеріал на продовження цієї ж теми. Проте редактора відвідала група семиполківських «авторитетів». Вони брали його за душу не спростуванням надрукованих у газеті фактів, а емоційним натиском. Тож Володимир Якович пообіцяв, одержавши з обкому партії офіційне спростування, дати його в газеті.

Тим часом «Київська правда» опублікувала велику статтю Валентини Шевченко, яка у трьох абзацах розгромила семиполківського керівника, ставши на захист скривдженої старенької. Після цього наш редактор розпорядився поставити мій виступ у номер.

Мабуть, ця перемога двох газет над злісним бюрократом із партійним квитком заімпонувала редакторові і він вирішив надати мені можливість розглянути ще один політико-кримінальний конфлікт, що мав місце в Криму.

Біля жерла згаслого вулкана

Так сталося, що в моєму житті Крим посідає помітне місце. Ні, я ніколи там не відпочивав — не до того було. Навпаки: в юні роки я там тяжко працював фізично і водночас писав до газети Таврійського військового округу «Боевая слава» інформації та вірші на військову тематику. Річ у тім, що в 1953—1955 роках я служив у війську, де одержував суворий вишкіл у навчальній роті майбутніх офіцерів запасу. Жили ми, солдатики, у Феодосії, в казармі, побудованій ще, мабуть, за часів імператриці Катерини ІІ, а одержували муштру на полігонах навколо міста.

Під час моєї першої військової зими, яка видалася надто морозяною та багатосніжною, нашу роту підняли серед ночі по тривозі, «озброїли» лопатами, і ми кілька годин визволяли зі снігового полону товарний поїзд. Під враженням скаженої зими я написав усміхненого вірша, який починався так:

«Привет из солнечного 
Крыма!» — 

Мы пишем в письмах. 

Ну а тут

Такие, братцы, 
злые зимы,

Что и деревья 
не растут...».

Тільки-но повіяли весняні вітри, наш полк переселився до наметового містечка під Старим Кримом, містом, яке в сиву давнину було резиденцією намісника золотоординського хана, а в совєцькі часи стало малим зубожілим поселенням. Наші намети від нього відділяла височенька густо заросла чагарями кам’яна гора.

Якось редакція «Боевой славы» надіслала мені листа, в якому просила полкове командування відпустити мене, рядового, до Сімферополя на збір військових літераторів-початківців. Мені виписали відповідний документ і я, прагнучи нових вражень, не пішов, як усі нормальні люди, на автобусну зупинку довгою кружною дорогою, обходячи гору, а рвонув навпростець через її вершечок. За свою сміливість (чи безрозсудливість) був винагороджений двома несподіванками. Коли добряче захеканий нарешті видряпався на вершечок, то опинився біля провалля неправильної форми — майже півтора метра в діаметрі серед безладно нагромаджених кам’яних брил. Як я зрозумів, це був кратер згаслого кілька тисячоліть тому вулкана. В мені одразу прокинувся дослідник. Захотілося з’ясувати хоча б приблизну глибину цієї ями. Підібрав чималу каменюку й пожбурив її в отвір. Перші секунди чув, як вона, падаючи, чіпляється за виступи інших брил, але далі — тиша. Тож дійшов висновку: за минулі тисячоліття жерло засипали численні уламки породи або й схожі на мене випадкові «дослідники». Цікаво, що про цю дивовижу під Старим Кримом я ніколи ні від кого не чув і ні в яких енциклопедіях не читав.

Друга несподіванка була не з приємних. Продираючись через колючі хащі, я дещо попсував обмундирування, тільки панама (бо ми ходили не в пілотках, як усі рядові та сержанти, а в брилях) зосталася неушкодженою. Але ця прикрість не завадила редакції прийняти мене разом з іншими хлопцями в погонах, котрі писали, у своїх апартаментах, а незабаром і опублікувати мої вірші.

Завершити розповідь про наметовий період хочу уривком із тодішнього вірша, що застряг у пам’яті:

«Живем мы в палатках

По всем распорядкам,

Которые нынче в силе.

Но если бы нас 
попросили,

Мы вовсе бы в них 
не жили!».

Був до цього легковажного тексту й шебутний приспів:

«Ай-я-яй, давай 
поближе к делу:

Бывает светло, 
бывает тепло,

Бывает, что дрожь 
по телу!..».

Зрозуміло, що таких творів, а їх було чимало, я до газети не надсилав.

Комуністична пропаганда діє

Саме о тій порі Москва передала Україні занедбаний у всіх відношеннях, до того ж і цілковито зросійщений, Крим. Проте географічні назви в ньому й далі звучали геть не-
звично для слов’янського вуха: Аю-Даг, Ак-Монай, Чауда тощо. Нас, новобранців, поглинутих суворими військовими статутами, це мало цікавило. Будучи всі із середньою освітою, ми з підручників історії знали, що колись тут жили татари. І наші командири, які дещо знали про цей загадковий народ, нас інформували так: татари під час війни допомагали Гітлеру, тому їх усіх поголовно 1944 року повиселяли звідси подалі, нехай там спокутують провину перед Совєцьким Союзом. І пізніше за кожної нагоди нам нагадували цю мантру.

Отже, над нашим ставленням до кримських татар совєцька пропаганда старанно працювала. Тому і я уявляв їх якщо не з рогами, то все-таки доволі неприємними, чужими й вороже налаштованими проти нас людьми.

Наступного року наша навчальна рота, вже сержантів, перебазувалася до керченської казарми. Складаючи там у рідкісні вільні хвилини вірші, я написав рядки, в яких сам по собі виник натяк на татар:

«Под утро на баштан 
небес,

Самонадеянный 
по-хански,

Легко и весело залез
Арбуз 
семиколодезянский.

Но в небо он 
поднялся зря:

Он становился 
все бледнее.

Его дорезала заря,

За Керчью где-то 
пламенея».

Ці рядки зайвий раз засвідчили, що тодішня антитатарська пропаганда залишила слід і в моїй скромній творчості. Ось цим і обмежилися мої знання про кримських татар понад шістдесят років тому.

У селі під Бахчисараєм

Я дістався до села під назвою Плодове на початку листопада. 3’ясував, що в ньому поряд із представниками інших народів справді віднедавна живуть і татари, які все ще повертаються зі сходу СРСР і потроху обживаються на своїх давніх землях. Я мав дізнатись, як татари ставляться до загибелі хлопця з родини переселенців із півночі України під час бійки з їхніми синами. І взагалі, що все це означає з їхньої точки зору. День був по-літньому теплий, тож біля рідкісних татарських домівок траплялися люди, я до них вітався, казав, хто я такий, і цікавився їхнім життям, а також ставленням до відомої трагедії.

Насамперед мене здивував сам вигляд цих людей. Вони нічим не відрізнялися від українців півдня: ані рисами обличчя, ані одягом, ані своїми міркуваннями під час бесід. Це були звичайні люди, які володіли російською мовою. На мої звинувачення вони, хвилюючись, розводили руками й відповідали приблизно так:

— Справді, була така бійка і смерть руського хлопця теж, на жаль, була. Ми, татари, засуджуємо вбивцю з нашого народу, та й суд суворо, але справедливо покарав злочинця. Ми його не захищаємо, він — наші великий біль і сором.

Це зізнання означало, що в представників цього народу такі само головні життєві цінності, як і в усіх інших. Тож із мене почали спадати навішані московською пропагандою брехливі слова про татар як про відомих горлорізів. Проте факт убивства мав місце, отже, треба було почути ширше коло людності. Але й зі зборів села я мало що виніс для розуміння ситуації. Це на мене так вплинуло, що я на багато літ покинув віршувати.

Довелося піти в люди

У наступні дні побував в інших селах району, де теж оселилися татари, намагався вести з окремими людьми відверті розмови. Подаю найбільш характерні з одержаних висловлювань, використовуючи давні журналістські блокноти.

Жінка з українським прізвищем: «Усі роки ми кричали «ура!», «дружба народів!», але кримських татар за народ не мали. Та й були вони так далеко, наче їх для нас зовсім не існувало. А почалась перебудова — і вони повернулися, і затріщали від перегріву наші з ними взаємини».

Рустем Османов — молодий, вродливий, з вусами: «Ми нормальні люди, не з рогами. Нам з вами жити. Цей процес назад не повернеш. Нас, татар, били і в Москві, і кругом, а ми своїм рукам волі не давали».

Учителька з українським прізвищем: «У школі напруження. Немає підручників кримськотатарською мовою. Хіба це правильно, коли на весь клас один підручник, але й той видано в Узбекистані двадцять років тому. Для кримськотатарських дітей їхня рідна мова стає наче іноземна».

Татарин, що оселився в селі Тополі: «Ми приїздимо на свою Батьківщину, а де жити? Гроші є, а живемо в наметах. Щоправда, Етазару пощастило, бо він уклав із господарем будинку «татарську угоду», тобто заплатив йому домовлені гроші, хазяїн віддав документи на будинок і залишив довіреність на продаж будинку надійній людині, а сам виїхав. Тож справу зроблено: живе Етазар у будинку! Потім начальник міліції Мєдвєдєв допитувався: «Звідки? Навіщо? Щоб до ранку тебе тут не було!..».

Завідувачка клубу в Малинівці з українським прізвищем: «Люди скучили за правдою. Ми звикли до того, що росіяни і татари — завжди вороги. То що, і далі буде так? Ми часто говоримо про милосердя. Давайте станемо по-справжньому милосердними. Бо на злобі нічого доброго не виросте!».

Фазіл — високий, бородатий, із чорними кучерями: «Я, коли дізнався, що наші недоумки вбили руського хлопця, від сорому за своїх співвітчизників хотів крізь землю провалитися... А іншого разу руські спіймали нашого, побили, а потім ще й головою об машину вдарили. Тож маємо дурнів з обох боків».

У Поштовому на сході села виступав мужик із російським прізвищем, запропонував: «Давайте запишемо таке рішення: зібрати татарських стариків, жінок, дітей — і пустити їх усіх під бульдозер... І всім проблемам кінець» — і сміється.

Якби не міліція, цьому «гумористові» перепало б від татар. Як кажуть, наскочила коса на камінь.
Старий Нурі, син котрого працює в радгоспі на відповідальній роботі, каже: «Серед нас, як бачите, ще є люди, які хочуть зіштовхнути дві нації. Невже нам однієї смерті мало? Я, коли дізнався, що наші дурні вбили руського хлопця, то два тижні світла не палив — так соромно було. Страшно було. Хоч усе кидай і забирайся геть. Молодь не розуміє, що людина будь-якої національності — найвища цінність на світі».

Зрештою з’ясувалося, що кримські татари в перші роки перебудови одержали дозвіл із Москви на повернення до своєї Батьківщини. Незабаром перші сміливці вирушили в дорогу. Проте кримське керівництво поставило на шляху поверненців бюрократично-міліцейський заслін принаймні з трьох проблем, які татарам — сподівалися чиновники — не подолати: не дозволяти місцевим селянам продавати будинки, а татарам їх купувати; не прописувати тих татар, котрі спроможуться придбати житла й оселитись у них; не надавати татарам ділянки землі під індивідуальну забудову.

Першим приїжджим татарам місцеві бюрократи одразу розтлумачили, що для одержання житла за місцевими правилами треба спочатку влаштуватися на роботу до радгоспу і пропрацювати в ньому не менш як три роки. І аж тоді виникне можливість отримати право на подання заяви, за якою можуть поставити на квартирний облік. А скільки років ще чекати самого житла — це хіба що Аллах знає. Приїжджих така перспектива не влаштовувала. Довелося шукати обхідні шляхи. Перший такий — потаємно купувати житло у місцевого населення — незабаром вичерпався...

Далі ситуацію, до якої втрапили татари, повернувшись на Батьківщину, І. Умеров пояснив так: «Татари оселялись у наметах. Діти хворіли. Відступати нікуди. Вирішили йти на самобуд. Із власної ініціативи, не погодженої з місцевим керівництвом, визначили ділянки для індивідуальної забудови. Починаємо копати землю під фундаменти. Власті стурбувалися, наказують: «Припиніть копати! Не порушуйте закон! Ідіть геть!». А ми не йдемо, бо нам немає куди. Копаємо далі. Присилають міліцію — багато людей у погонах, — щоб про-гнати нас силою. А ми починаємо відкривати каністри з бензином, сірники вже напоготові! Читаємо молитву, бо нам нічого не залишається, як здійснити самоспалення...».

Стоп! Нарешті до моєї свідомості дійшло, що коли тридцять п’ять років тому під Старим Кримом я надибав давній згаслий вулкан, так то була для мене щаслива знахідка. Але тут, у Бахчисарайському районі, я знову побачив вулкан, проте цілком діючий. Його розжарена магма б’є не з глибин Землі, а з глибин людських енергій, спрямованих, на жаль, урізнобіч, і часто на шкоду самим людям. Ось у такій до краю напруженій обстановці, що тривала роками, і сталася ця хлопчача бійка з трагічними наслідками.

Зрештою, міліція відступила і влада дозволила копати далі, бо кому хочеться загострювати ситуацію аж до обгорілих трупів? Місцева влада, відступаючи, почала казати на своє виправдання, що вона нічого проти татар не має, але в усьому мають бути плановість і порядок.

Одразу після дозволів виникла інша проблема: не стало в продажу будівельних матеріалів. Мовляв, усе поскуповували татари, тож місцеві нічого не можуть побудувати. Отже, знову крики росіян на сходах: не прописувати татар!

Але поїзд уже пішов: до середини 1989 року в районі налічувалося півтисячі ділянок під будівництво жител татар, які влада швидко узаконила.

На ту пору татарські переселенці вже мали Статут Організації кримськотатарського національного руху, очевидно, створеного за українським зразком.

Алгебра розмірковувань

Постає одвічне питання: хто винен? Хто завинив у тому, що кримських татар вивезли з Батьківщини в далекі краї? Хто винен, що їх усілякими засобами намагались не пускати на батьківський поріг, а потім — і гнати від нього?

Якщо поглянути на цей конфлікт уважніше, то головним призвідцем біди будуть зовсім не татари, хоч дехто міркує саме так. Тоді хто чи що? Як на мій розум, то завинили комуністичні правителі та їхня люба невмивана московська вихованка — пропаганда нетерпимості до татар, яка протягом століть поширювала по всій імперії, а за більшовиків — і по комуністичних теренах свою ненависть до цього народу. І не тільки до нього, а й до українців. І саме через цю «вихованку» росіяни міцно засвоїли, що татари, а також ще багато хто — їхні одвічні вороги.
Варте уваги ще й таке спостереження. По війні московська влада завезла до Криму приблизно порівну українців та росіян. Тому в Бахчисарайському районі вистачало і перших, і других. За сорок літ кримського побиту всі вони без різниці спілкувалися на общепонятном. Тому мені було б складно зрозуміти з першого погляду, хто є хто за національністю у цьому міжнаціональному казані. Якби не прізвища. Тож на сходах промовці з українськими прізвищами ставилися до татар із кращим розумінням їхнього незавидного становища, чим могли допомагали прибульцям — і все це незважаючи на те, що жертвою татарських пацанів став саме український шістнадцятирічний хлопчина Андрій Пампух. А росіяни — від керівників до чорноробів — займали у цьому конфлікті безкомпромісну щодо татар позицію, бо їх цілком поглинула більшовицька антитатарська пропаганда.

Зрозуміло, що я, дитя українця й росіянки, виховуваний протягом останніх десятиліть у суто українському середовищі, завжди стояв на боці упосліджених українців, отже, й татар. Адже долі цих двох народів багато в чому схожі. Тож висновок: бійка із трагічним наслідком сталася через надзвичайне напруження всіх сил та нервів як місцевого населення, так і прибулих татар. Місцеві росіяни, підохочувані комуністичною пропагандою, справді побоюючись небажаних сусідів, категорично не хотіли жити з ними поряд. А татари, переконані у своїй правоті й відчуваючи озлобленість місцевих, і самі вирішили діяти рішуче. А підлітки з обох боків — вони ж діти своїх батьків, тож активно переживали і як могли воювали за розв’язання дорослих проблем. Одне слово, московська пропаганда в супрязі з місцевою владою викресали ту іскру, яка й призвела до нещастя.

Але для Москви і ця жертва була на благо, бо і з неї можна скористатися у своїх брудних цілях. Вона давала змогу розпочати новий наступ на поверненців. Але для повного успіху в цій операції треба було підключити ще й українську комуністичну пропаганду. Так і виникла ця аномія: може, хохли клюнуть. Керівники України сподівалися, що я заковтну наживку і ґвалт проти татар розгориться з новою силою. Що ж, вони прорахувалися.

Виграш програшем

Повернувшись до Києва, я написав великий матеріал, в якому виклав усі факти й міркування. Не будучи наївняком, я чудово розумів, що мої висновки йдуть урозріз із політикою компартії, отже, матеріал не може бути опублікований. Але кривити душею мені не дозволила совість.

Що ж, редактор прочитав моє писання, можливо, заніс його до ЦК. Цей облом був для мене не перший. Третина моїх матеріалів на конфліктні теми в політиці, а я спеціалізувався саме на них, так і не була надрукована — через розбіжності мого світогляду із світоглядом чиновників із владних структур.

Отже, я сам себе відшмагав і водночас був задоволений з того, що висловив свою точку зору, яку вважав ближчою до істини. Тодішні часи в підсовєцькій Україні були значно м’якші, ніж у тридцять третьому чи в тридцять сьомому роках, тож мене за непослух не вислали в тундру чи й на той світ, як бувало з моїми колегами, що працювали на одне покоління раніше.
За кілька місяців політичні події довели, що моя точка зору перемогла, а московська пропаганда відступила на свої терени. На превеликий жаль, ця перемога здорового глузду перед московськими брехунами тривала не надто довго. Нині Кремль, окупувавши Крим, знову по-старому знущається з татар і роз’яснює всьому світові, які вони нехороші разом з українцями і які молодці росіяни, що насаджують у Криму «московські порядки».

Несподівані висновки

Минув якийсь час, я перейшов працювати до новоствореного видання — газети Верховної Ради «Голос України», а незабаром порадувала українців Незалежність. Чорне й гниле, з яким я воював як журналіст, відійшло в минуле або принишкло до часу. Виникли нові проблеми, які потребують розв’язання. Тож без справжніх журналістів суспільство навряд чи обійдеться. Тому перед кожним майстром пера виникає потреба писати правду і тільки правду. Гонитва за пфенігами — не для журналістів. Тож кожному з моїх побратимів варто замислитися над тим, що людина, яка завжди каже (чи тим паче — пише) свою правду, не має потреби пригнічувати власні душу та совість, і це дає їй змогу в активному стані доживати до дуже похилого віку. Той, хто кривить душею задля матеріальної вигоди, особливо коли йдеться про долю Батьківщини, довго не живе. Журналіст має бути незалежним патріотом Батьківщини із врівноваженим характером, чистою совістю, знати істину і намагатися їй служити. Але щоб стати справжнім громадянином у журналістиці, треба перед тим пройти, крім звичайних університетів, ще й суворий вишкіл життям серед простих трудівників, будучи самому аж ніяк не простачком.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України.