На початку двохтисячних про невелике село Одринки Сарненського району написали чимало всеукраїнських газет. Усе завдяки історії многожонця Олексія Телетьона. А білоруський режисер Віктор Аслюк навіть зняв документальний фільм «Султан з Одринок». Через десяток років повернулись в Одринки, щоб довести, що село варте уваги й наповнене життям і сьогодні.

Тут проживає майже 700 жителів. Помешкання місцевих переважно скромні, хоча є також новобудови та запас земель, завдяки яким село може розширюватись і розвиватися. Тож в Одринках вистачає як поважних жителів, так і молоді. Щоправда, через проблему з постійним працевлаштуванням молоді люди частенько їдуть на заробітки. Більшість повертаються, щоб збудувати житло та жити саме тут, у селі. Помітно, що одринківці свою батьківщину люблять, не пропускають нагоди похвалити природу істинного Поліського краю, багатство тамтешніх лісів, красу річки Горинь. Сезонно збирають гриби, ягоди, рибалять.

Одринки розташовані за 28 км від райцентру та за 10 км від селища Степань. Дістатись сюди можна рейсовим автобусом, який ходить двічі на день, або власним транспортом. Майже весь час доведеться їхати кам’яною чи ґрунтовою дорогою понад лісом. А якщо пощастить, як нам, по дорозі ще й зустрінете диких кіз чи інших тварин. Їх тут вистачає.

В Одринках працює дев’ятирічна школа, Будинок культури з бібліотекою, два магазини та кафе-бар, фельдшерсько-акушерський пункт, дві церкви. Будують Дім молитви. А ще жителі тут не вміють скаржитись, а показують те, чим пишаються.

Звідки назва

Назва села Одринки походить від слов’янського слова одрина. Одринами жителі сусіднього села Корост називали хліви, які розміщувалися на навколишній території для утримання великої рогатої худоби. Згодом загальна назва хлівів змінилася на сучасну назву села Одринки.

Місцеві жителі тримають корів і зараз. Як розповів Валентин Чиж, у селі залишилося три стада по 50—70 корів: «Ще є трохи, але стає дедалі менше. Землю позабирали в людей. Молодь помалу зводить худобу, але старші ще тримають. А природа в нас он яка — випасати є де».

Люди мають городи й поля. «Як глянути, то в нас всюди пісок. Що ж, воно нічого не родить. Але немає такої землі, щоб людина не впорала. Удобрюємо та й щось вирощуємо», — пояснює чоловік.

Мають кілька храмів

В Одринках є дві церкви, дві каплички та будують Дім молитви. Місцеві жителі наполягали, що ми повинні спробувати воду з джерела біля каплички св. Іоанна Хрестителя. А завгосп місцевої школи Валентин Чиж навіть особисто провів нас туди.

Капличка розташована на Висоцькому полі. За історичними джерелами, їй більш як 300 років. До збудування каплички за 5—7 км від неї був греко-католицький жіночий монастир. Під час воєнних сутичок польських вояків із козаками його зруйнували. Із залишків будівлі почали зводити над джерелом капличку. За легендою, біля джерела увагу місцевих жителів привернуло світло біля вільхи. На ній був образ Казанської Божої Матері. Святий лик віднесли до храму, а він знову повернувся на це саме місце.

Вода з джерела була теплою і цілющою. Валентин Опанасович переконаний, що вона не втратила своїх властивостей до сьогодні. Перехрестившись, він стає на коліна та зачерпує повну чашку кришталево чистої води. Каже, що смачнішої годі й шукати: «Усе село та навіть сусідні набирають воду з цього джерела». З гордістю чоловік розповідає, що декілька років тому капличку повністю обновили як усередині, так і ззовні. Обгородили парканом і навіть посадили кущ калини.

— Ми — дружне село, в нас люди між собою ладнають. Як треба щось організувати, то все гуртом. Раніше капличка була, як велика кругла бочка з дерева на чотирьох дубових кілках. А тепер подивіться, яка краса! І це все люди самі зробили, — розповідає Валентин Чиж.

Церкву св. Андрія Первозваного в Одринках збудували приблизно в 1988 році. Богослужіння в ній проводили священнослужителі із сусідніх сіл, оскільки в селі не було місцевого священика.

З 2003 року в селі функціонує храм, названий на честь Казанської ікони Божої Матері. 10 серпня 1999-го відбулося освячення місця й перша закладка каменю під церкву. Зводили святиню доволі інтенсивно з допомогою жителів села та приїжджих майстрів. Уже навесні 2003 року відбулося перше богослужіння.

Навчанню не завадив карантин

— У Одринківській ЗОШ І—ІІ ступенів — 111 учнів. Є дошкільнята-п’ятирічки. Навчаються школярі 1—9-х класів, — розповідає Руслана Валеріївна, яка очолює заклад  уже рік.

Двоповерхове просторе приміщення школи з ремонтом ретельно приховує той факт, що у 1986-му воно з невідомих причин згоріло. А через два роки завдяки тодішнім колгоспам звели гарний новий заклад. Допомагали будувати батьки учнів, не жаліли ні часу, ні сил, щоб 1 вересня діти почули перший дзвінок. Нині класних кімнат тут вистачає, навчання проходить в одну зміну. Є сучасні обладнані кабінети, спортзал. Учні — усі місцеві. У школі викладають 24 педагоги. А з 1 вересня почав діяти хореографічний гурток, якого дуже хотіли діти.

— Ми не переходили на змішану форму навчання, тому що в нас невелика кількість дітей. Ми і так справляємося. Стараємось уникати скупчень. Діти постійно перебувають у класних кімнатах, навіть на перервах не контактують одне з одним.

Руслана Валеріївна розповіла, що в Одринках є чимало багатодітних сімей. Є навіть родини, діти яких навчаються в кожному класі одночасно.

Досі люблять ткати

Ткати Юлію Бахно (на знімку) навчила бабця Леся в дитинстві. «Вона ткала, ще як я була маленькою, ходила до школи. Я все бігала до неї, дивилася і вчилась. Коли бабця померла, верстат лишився нам у спадок. Він старенький, йому десь до ста років, але робочий. Ми досі тчемо на ньому доріжки та покривала», — розповідає дівчина.

Юлія запевняє, що ткацтво — справа нехитра. Дивлячись, як майстриня справляється з величезним верстатом з масою деталей, можна в це повірити. Каже, що навчилася ткати доволі швидко.

— Ми всі потроху тчемо: мама, сестра і я. А ще вишиваємо та в’яжемо, — каже Юля. — Мені подобається. Музику собі включаємо та й тчемо вечорами. По черзі — хто хоче, той і сідає за верстат.

Ниток для цього ремесла нині вистачає. Або купують, або ріжуть старенький одяг. «Тепер одежі вистачає, то й виходить гарно», — підсумовує дівчина.

Володимир Банацький забезпечує роботою 

Ще з 1992 року в Одринках функціонує мале приватне підприємство «Омега». На його об’єктах працюють місцеві жителі. Підприємство здійснює лісопереробку, утримує пилорами, обрізний верстат, займається подрібненням кормів для худоби, а також водопостачанням сіл Корост, Одринки.

— Я заснував його майже 28 років тому, — розповідає Володимир Банацький (на знімку). — Звичайно, за цей час профіль діяльності змінювався. Спочатку займався виготовленням шлакоблоків, тоді бетоноблоків. Змінювалася структура, засоби виробництва, але підприємство продовжувало працювати. Нині основний напрям діяльності — лісопереробка.

Володимир Банацький як меценат щороку допомагає Одринкам, зокрема місцевій школі. Підприємець не приховує, що в цьому році працювати стало важче. А люди роз’їжджаються за кордон на заробітки.

— Вичитав інформацію, що держава вкладає в розвиток людини приблизно 700—800 тисяч гривень, починаючи з пологового відділення, далі — садочок, школа, університет. Згодом людина, яка працює на території України, за своє життя приносить державі 2,5 мільйона прибутку у вигляді податків. Тобто, держава виграє на кожній особі. Але якщо держава свою функцію виконала, а співвітчизник виїжджає за кордон?.. Тоді, виходить, держава вклала в людину кошти, а інша країна користується її здобутками, використовує працю, податки. Україна на цьому втрачає, — розмірковує пан Володимир.

На підприємстві трудяться робітники різного віку. Із задоволенням працюють, аби було що робити. Проте із замовленнями зараз сутужно. Будівництва призупинили. І якщо ФОПів держава під час карантину хоч мізерно підтримує, то для юридичних осіб нічого не змінилося. Розраховують лише на себе.

Музей

На базі школи в Одринках діє музей. Він — єдиний у селі. Його створив учитель історії Дмитро Пілат. Скромний педагог не одразу погодився розповісти про свої заслуги, але знає про кожен експонат стільки, що зрештою вийшла повноцінна екскурсія.

— Він усе це збирав, випрошував у людей, адже не всі хотіли віддавати. Тому завдяки йому маємо такий куточок, де зібрані артефакти Одринок. Це цікаво не лише дітям, а й дорослим, — пояснює директорка школи Руслана Климець.
З найстаріших предметів тут є постоли, які використовували селяни як взуття, та дяжи — матеріал, з якого їх плели. А також зберігають старовинні предмети побуту, одяг, знаряддя праці, гроші, предмети часів Другої світової війни, радянського періоду.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.