Так само ремеслами, якими тут займалися відвіку через брак площ для землеробства. А ще — людьми, котрі вміють виокремити найцінніше, та ще й майстерно передають побачене та пережите іншим.

До Бабина протоптана стежка

Село Бабин Косівського району останнім часом стало доволі популярним. Майже одразу від повороту з центральної траси Татарів — Кам’янець-Подільський занурюєшся в якісь дивовижі. То старанно відновлена величава церква, у якій до пізньої ночі працюють реставратори, то цікавого архітектурного вирішення дерев’яний клуб. А то й пам’ятник Тарасові Шевченку, де Кобзар постає таким домашнім та своїм.

Увесь цей час дорогою до центру села треба підніматися вгору. Кращі одна від одної садиби із розкішними будинками й парканами чергуються із невеличкими старовинними, в гуцульському стилі. Річечка, а на ній — місце для освячення води з гарною капличкою. Звивисті вулички із садами обабіч.

На одній із них — помешкання Богдана Петричука. Давня дерев’яна хата зі зрубу, в одній половині якої він мешкає із дружиною Марічкою, синами Васильком та Михайликом, а в другій розмістився приватний Музей гуцульських старожитностей. Туди протоптана стежка туристів, котрі мають чим здивуватися.

Щораз важче натрапити на щось рідкісне

«Колекціонувати старовинний одяг я почав ще у восьмому класі, — розповідає Богдан Петричук. — А невеличку збірочку мав уже в 15 років. У спадок від родини майже нічого не дісталося. У давнину в нас побутувала традиція, що донька при заміжжі на придане забирала з хати майже все. Мій дід мав двох сестер. То зрозуміла ситуація. Від баби Параски мені дістався старовинний сардак. За неї та запаску їй довелося служити в заможних газдів майже рік. Там навчилася ткати й передала опісля свої навички доньці — моїй мамі. А перший рідкісний кептар я придбав за зароблені під час роботи офіціантом на «Буковелі» гроші, коли мені було вже 19 років. Його шили ще до І Світової війни».

Спочатку хлопець поповнював свою колекцію через друзів та односельців. Грошей бракувало. Приміром, у п’ятому класі чотири гривні за пояс платив у два етапи. Так само — за перемітку.

Опісля боргував на базарі: скуповував цікаві сорочки та інші предмети народного одягу на всі гроші, а за решту розраховувався згодом. Що заробить — усе іде на старожитності. Їздив селами, фестивалями, придивлявся, фотографував, черпав ідеї. А ще вивчав спеціалізовану літературу, старі знімки. За ними відтворював візерунки, опановував нові техніки вишиття.
«Я готовий був віддати всю свою колекцію до Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини, бо хотів його очолити. Навіть із такою пропозицією їздив до столиці. Мені запропонували півставки в коломийському Національному музеї Гуцульщини та Покуття імені Кобринського. Довго я там не засидівся. В прямому й переносному значенні. Статична робота не для мене. Спонукав музейників до пошуку, досліджень, тим і не догодив».

Молодий чоловік зайнявся дослідництвом приватно. Перед черговим походом на ринок чи ярмарок перетрушує свої скрині, щоб не придбати зайвого. Тепер значно важче натрапити на щось рідкісне — розкупили заїжджі колекціонери. Та й колекція Богдана Петричука велика — десятки давніх кептарів, капелюхів, хусток, запасок, чілець, намист-пацьорів. Є ще скрині, гончарні вироби. А головне — вишиванки, переважно з галицької Гуцульщини: Косівського та Верховинського районів.

А тепер дівчата готові сидіти ночами над сорочкою?

Найкращий святочний одяг на Гуцульщині одягали до церкви. Менш парадний — на базар та весілля. На таку забаву весільні урядники — наречені, батьки, дружби і дружки, старости — прибиралися краще, а гості скромніше. А вже зношений одяг носили вдома, коло хати. При цьому жителі одного села моду сусіднього вважали недосконалою, навіть при копіюванні виробу додавали щось своє», — наголошує Богдан, розтлумачуючи особливості орнаментів і крою сорочок.

Далі колекціонер демонструє барвистий головний убір — перемітку. Натрапив на неї випадково, бо десь випала з куфера й припадала пилом на горищі. Придивився й помітив, що вона якось зашита. Розпоров — а там добре збережене вишиття.

Окрема тема — візерунки. Кожен із них має свою назву, приміром: «курушина з раками», «зозулинецькі рукави», «укРаїнські рукави», «пас вибиваний бакунтовий», «старовіцкі взори» тощо.
«Найскладніша оця чоловіча сорочка, — каже колекціонер. — Лише придивіться, як рясно вкритий хрестиками манжет. Скільки то дівчина мала трудитися над ним, десь і не досипала. Де тепер ті дівчата, що готові отак сидіти ночами над вишиттям? Утім, які розваги тоді були: весілля та вечорниці. Ото й усе. То й пантрувала роботу, щоб догодити парубкові».

Особливе місце в колекції Петричука посідають хустки. Має всі зразки ґатунків. Ще одні рідкісні, з рамочками, — австрійські шкірівки. Колись так полював за ними. Фантастика та й годі. А оця — кожен кут виробу інший: із зеленим, чорним, синім та червоним тлом, на різні випадки.

Було — стало

Вагома частка праці Богдана Петричука — реставрація. Буває, дістанеться якийсь невеличкий фрагмент давнього вишиваного чи тканого виробу — і за ним відтворює цілісний. Справа клопітка. Ось ця сорочка із Яворова на тонюсінькому старовинному конопляному полотні. Повністю ручна робота. Якщо тканина й майстрині для відтворення візерунка ще знайдуться, то зібрати все докупи по-давньому, вручну, значно складніше. Тому машинне шиття в рази дешевше. Бо небагато людей готові заплатити адекватну ціну за ручну працю. До слова, і на швейних машинках вдається добитися бажаного, хоч сам майстер жартома каже, що «машинки від того в шоці».

«Коли припасовується вуставка до рукава з підморшком, виникає проблема, бо стягується полотно, і важко з вивороту підшити. Колись полотно рукава просто обметували, і воно після прання торочилося. Тепер підшиваю стрічкою. І вигляд покращується. Вважаю, що ручні рукавівки — це розкіш, їх треба носити з пошаною до праці, а машинні можна вдягати, куди треба. Приміром, вишиті вовною гуцульські чоловічі сорочки — величезна рідкість, от і хочеться відтворювати щось давнє. Радію, коли, приміром, молодята одягають сорочки моєї роботи».

Незрівнянна ні з чим енергія

Звісно, таким чином не відчуєш трепету від кептаря, який одягала Палагна у знаменитому фільмі «Тіні забутих предків». Того неймовірного піднесення, коли тебе поважно вдягають у народний стрій. Сорочку, запаски, пояс, далі пов’язують по-гуцульськи багацьку хустку... Уявляєш себе героїнею старовинного фільму. І ніби чуєш голос забутих предків.
Саме таку нагоду мали учасники прес-туру, організованого прес-секретарем Асоціації судновласників Олександром Федоровим та на запрошення Григорія Том’юка, власника садиби в Кутах «Еко Карпати». Останній поважно дефілював у гуцульському одязі-вбирі.

Богдан Петричук радо ділиться своїми набутками. Колекцію беруть для різноманітних фестивалів. Його одяганки — на героях документальних та художніх фільмів. Таким чином долучається до популяризації народного мистецтва, багатства гуцульської історії та самобутності. Хоч і власним коштом утримує музей. Прибуток — лише від реалізації реплікацій-копій давніх виробів.

Івано-Франківська область.

Фото автора.