Кожне суспільство живе за досить зрозумілим принципом — демократичного устрою влади і активної громадянської участі людей у вирішенні кардинальних питань свого життя. Сутність розвинутості демократії визначається здатністю суспільства впливати на владу, вимагати служіння його інтересам. Ці аксіоматичні принципи створюють умови стабільного розвитку держави, коли пріоритетними стають спілкування між владою і народом, постійний комунікативний зв’язок у громадян з суб’єктами державної влади і політичної діяльності.
За народним волевиявленням
Відповідальність за прийняті закони, слова і вчинки, за стан справ і в країні, і в кожній територіальній громаді вимірюється ступенем довіри громадян до Президента, уряду, парламенту, місцевих керівників виконавчих органів.
Вимога одна — влада рахується з народним волевиявленням, влада дійсно служить людям, реагує на кожний прояв суспільного спротиву.
У протилежних умовах різко зростає ціна помилкових і неефективних рішень з боку влади, а отже, виникає суспільне відчуження від влади, несприйняття її політики.
За нинішніх умов найважливішим для демократії є прояв волі громадянського суспільства, свідомості його громадян незалежно від професії, віку і соціального стану. Саме вони створили свій Народний форум на Майдані Незалежності. Якщо на владу ніщо вже не впливає, крім власного розсуду, а її вказівки виконують услужливі органи, в т. ч. і адміністративні суди, позбавляючи народ права на всеукраїнський референдум (у 2000 році його результати були проігноровані), а щодо волевиявлення народу напередодні підписання Угоди про асоціацію з ЄС адміністративний суд Києва не дозволив народу визначитися у тому, як повинна надалі діяти влада. На мій погляд, такий конституційний інститут як референдна демократія перетворився на «керовану» форму, втрачаючи ознаки вільного волевиявлення. Чи не тому волелюдну атмосферу на Майдані люди вважають місцем психологічного розуміння однієї для всіх мети — кращого життя? Це право кожної людини не записано в Конституції, бо воно належить до природних прав.
Якщо виникають розбіжності у розумінні об’єктивних потреб суспільства і оцінкою їх владою, воля народу стає домінуючою для державного управління, оскільки верховенство влади народу є конституційно обумовленим (легітимним згідно зі статтями 5 і 19 Конституції). Від державної влади суспільство вимагає справедливості, виходячи з інтересів народу.
Спокуса зневажати суспільний інтерес
Що це означає? Справедливість, на жаль, знаходиться на другому місці. Влада, ігноруючи громадянське суспільство, користується всіма засобами примусу, оскільки вона має підпорядковані інструменти комунікації з народом, адміністративні і людські ресурси для приборкання будь-якого небажаного волевиявлення, судовий порядок оголошення «верховенства закону». Тобто влада, як правило, не відмовляється від спокуси зневажати суспільний інтерес, змушувати громадянське суспільство підкоритися волі державної влади. Хіба не є очевидним, що суспільні відносини у цьому випадку ускладнюються до рівня конфлікту, але вже приборкати громадянське суспільство стає досить проблематичним? Якщо люди не змирилися з владою, яка не виконує своїх зобов’язань перед людьми, потрібно вже їх загальне волевиявлення і ніхто не вправі вирішувати те, заради чого громадянське суспільство захищає свої цінності.
Поняття «авторитет» і «репутація» влади пов’язані з таким його феноменом, як довіра народу. Тут не може бути ілюзій, оскільки світогляд людини переносить образ довіри до влади на реальність. Тиражуючи штучні стимули розвитку суспільства, втрачаючи реальність відносин з народом, влада вдається до агресії, коли зникають межі між істиною і неправдою, між авторитетом і феноменом, між дійсними інтересами суспільства і примарними обставинами, на які посилається влада в конкретних ситуаціях.
Демократичний баланс
У кожній зарубіжній державі поліція вважається інструментом охорони життя, конституційних прав громадян і всіх інших суспільних цінностей. Кожен страж порядку керується і виконує принцип відданості закону і громадянському обов’язку. Державна влада не може порушувати демократичний баланс дотримання суспільного спротиву і застосування агресії проти населення, коли відбувається волевиявлення народу. У поліції є так звана соціальна місія, яка дуже цінується і сформульована вона у резолюції №690 Парламентської Асамблеї Ради Європи від 9 травня 1979 р. «Основні принципи етики поліцейської служби». В них закладена основа: обов’язки поліцейського утверджувати силу закону і святість щоденним несінням служби. Далі резолюція містить заборону поліцейському брати участь у масових стратах і катуванні навіть у випадку, коли наказ про подібні «заходи» дає вища інстанція. Мабуть, ніколи не читали резолюцію наші «захисники закону», коли вони виконували функцію агресії — так зване «зачищення майдану» від студентів і молоді. Суттєво важливим є закріплення особистої відповідальності поліцейського: він відповідає за свої власні дії і за ті дії, які він згідно з наказом виконує або не виконує у разі, коли вони не відповідають закону.
Якщо суспільство проявляє готовність сприймати резолюції ПАРЄ, то це вказує на обов’язок держави визначити чіткі межі компетенції надання розпоряджень. Це необхідно для того, щоб начальник міг визначити, за яку дію або бездіяльність, як вказує стаття 10 Резолюції, зрештою, несе відповідальність поліцейський. Хіба можна ігнорувати необхідність чіткого визначення компетенції — в інтересах самого поліцейського, коли це має бути директивним положенням для законодавця і влади.
Заходи проти шкоди
В українських законах і відомчих інструкціях не міститься навіть приблизного визначення системи законних гарантій і правових заходів проти будь-якої шкоди, яка може бути завдана діями поліцейського. Коли агресія влади заподіяла матеріальну і моральну шкоду, чи є справедливою для контексту стаття 25 Закону України «Про міліцію», згідно з якою працівник, що виконує свій обов’язок відповідно до наданих законом повноважень, і у межах закону, не несе відповідальності за завдану шкоду і не відшкодовує збитки державі. Ось тут і є різниця між європейським правом і національним законом про міліцію, яку в міліцейських університетах країни чомусь ніяк не пропонували змінити доктори і кандидати наук, які ретельно вивчають науку управління в органах МВС, викладають її, а такі розбіжності не сприймають у принципі.
Резолюція містить статтю 12, яка акцентує увагу на необхідності обмежувати насильство під час виконання обов’язків, застосовуючи його тільки у надзвичайних випадках у розумних межах.
Безумовно, заслуговує на поширення і в сучасних умовах такий підхід, який пропонує ця стаття, де наріжним каменем повноти влади, що надана поліцейському, повинно бути положення, згідно з яким авторитет поліції у суспільстві значною мірою залежить від тих засобів, які вона застосовує для виконання своїх обов’язків.
Нарешті, слід відмітити останню статтю 16, яка є актуальною для України як держави—члена ООН. У ній ідеться про належну оцінку суспільством роботи поліцейських і у моральному, і у матеріальному плані. Зазначається важливість нормальних відносин між поліцією і громадськістю.
Хоча від моменту складання цієї резолюції до сучасних подій агресії міліції минуло вже багато часу, основні її положення цілком зберігають свою силу та актуальність. Текст наведеного документа заслуговує на те, щоб із ним обов’язково були ознайомлені курсанти — майбутні працівники органів внутрішніх справ, весь міліцейський персонал. Йдеться про необхідність виховання нового типу стража правопорядку в Україні.
Особливу увагу привертає морально-етичний кодекс поліцейського США. Він за обсягом менше сторінки, його складено як своєрідну присягу, в якій зазначено: «Як офіцер поліції, визнаю за свій основний обов’язок служити людям...». Відмітний знак управління є символом довіри суспільства, яким поліцейський користується, поки дотримується етики поліцейської служби. Для кожного з них справедливість є також критерієм його вчинків, так визначає кодекс поліцейського.
На жаль, аналізувати позитивні цінності європейської поліцейської служби нам довелося після очевидних насильницьких дій міліцейських підрозділів проти мирних і зовсім неагресивних студентів і молоді. Хіба так має проявлятися вірність державі, її моральним і правовим цінностям озброєних представників влади? Якщо в Україні сприйняли рішення Європейського конгресу з питань управління якістю роботи поліції (березень 1998 р., Мюнхен), та занадто міліція запізнилась на вимогу конгресу створити нову модель діяльності поліції у ХХІ ст., визначивши своїм завданням надання послуг населенню. Адже є сьогодні ті держави, з кого слід брати приклад, коли агресію влада не може проводити поліцейськими силами проти своїх громадян. Саме про це свідчить Положення про етичні принципи поліцейської служби у Великій Британії. Цікаво відзначити, що у Франції Кодекс деонтології національної поліції (Декрет №86592) набрав чинності у березні 1986 року, містить три розділи, у яких обов’язковими для поліцейських є виконання моральних норм.
Якщо залишати право на агресію і пригнічення людини, підкорення міліції центральним органам влади, це означає сьогодні погоджуватися з подіями і проявами насильства над мирними громадянами 30 листопада, а це ніяк не буде сприйнято суспільством у запевненнях влади покарати винних і позбутися агресії проти свого народу.
Український народ — справжній творець своєї долі, і це сьогодні набуває величезного значення у всіх сферах його участі в управлінні, реалізації форм волевиявлення, передбачених Конституцією України.
Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, заслужений юрист України.
