Соціальні загрози та ризики

Такої тотальної недовіри і — додам: зневіри в українському суспільстві ще не було. Не враховувати цього влада не має права. Тим більше що підстав для такого ставлення до органів влади, інших суспільних інститутів більш ніж достатньо. Погіршення становища в економіці, фінансовій сфері, зростання безробіття, масова бідність, сформування в нашому суспільстві різко поляризованої за прибутками і рівнем життя соціальної структури, поглиблення прірви між купкою багатіїв, які і в умовах глобальної кризи примножують свої статки, і масою знедоленого народу. А ще — неможливість для мільйонів людей задовольнити навіть найневідкладніші життєві потреби, фактичне зруйнування декларованих у Конституції систем ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, у тому числі надання медичної допомоги безоплатно, загальнодоступності та безоплатності освіти. До цього додам неможливість для громадян у багатьох випадках знайти захист своїм законним правам у владних структурах, тотальна, безпрецедентна корумпованість і — як наслідок — невдоволення величезної кількості громадян своїм життям і тим, як ведуться справи в державі, — усе це є об’єктивною передумовою нинішніх масових протестних виступів.

Про настрої, що переважають у суспільстві, промовисто свідчать хоча б такі дані соціологічного моніторингу.

Із усіх опитаних 82,7% вважають, що влада зовсім не вирішує або вирішує лише для годиться проблеми, пов’язані з підвищенням добробуту населення, зменшенням нерівності, понад 68% — що вона так само діє в обстоюванні загальнонаціональних інтересів, зміцнення злагоди і єдності в суспільстві.

У тому, що українська прокуратура служить будь-кому, хто заплатить, переконані 42,5% респондентів; стосовно міліції цей показник сягає 49,1%, а судів — 55,5%. На думку ще близько 20% учасників дослідження, правоохоронні органи служать Президенту чи іншим керівникам влади.

Про неможливість контролювати дії владних структур заявили 76,5% громадян. Більш ніж удвічі збільшилася порівняно з 2010 роком кількість тих, хто вважає, що в Україні не можуть вільно висловлювати свої політичні погляди (було 12,2%, тепер — 28%).

Як і в попередні роки, понад 40% учасників дослідження (точніше — 44%) вважають, що Україні не потрібна багатопартійна система; 45,1% не бачать серед існуючих на сьогодні в Україні політичних партій і рухів таких, яким би можна було довірити державну владу. На думку 48,7% респондентів (у 2010 році було 30,3%), у країні немає політичних лідерів, які можуть ефективно керувати країною.

Ще 28,3% не змогли дати відповіді на це запитання.

Лише 11,1% опитаних вважають, що в країні не все так і погано, можна жити, водночас третина — що терпіти таке тяжке становище вже неможливо. Люди найбільше бояться: зростання цін (79,6%), безробіття (78,1%), невиплати зарплат, пенсій, допомог (75,4%), зростання злочинності (49,3%), зараження туберкульозом, іншими загрозливими для життя інфекціями (36,6%), зупинення підприємств (36,4%), голоду (29,8%), холоду в квартирах (18,4%), масових вуличних безпорядків (18,6%), установлення диктатури в країні (18,3%).

На думку переважної більшості, Україні не вдалося стати демократичною, правовою, соціальною державою. Так вважають — відповідно — 51,2%; 65,1%; 60,4% учасників опитування. Зазначаючи, що сьогодні не діють моральні цінності, які пропагувалися в Радянському Союзі (соціальна рівність, колективізм, взаємодопомога, підтримка держави тощо), 48% опитаних заявили, що не сприймають, як свою, ту систему цінностей, яка склалася в Україні за роки незалежності (приватна власність, прагнення до збагачення, індивідуалізм тощо).

Оцінюючи політичну ситуацію в країні, 57,8% респондентів вважають її напруженою, а кожний п’ятий (19,3%) — критичною, вибухонебезпечною, 42,5% — за необхідність активно протестувати проти погіршення умов життя.

Ці показники самі по собі не можуть не викликати занепокоєння. Але більше тривожить інше. Відповідні свідчення досліджень минулих років, які кожного разу публікувались, доводилися, можна не сумніватися, до найвищих органів державної влади. Чому вони не реагували на вкрай тривожні тенденції, наростання протестних настроїв у суспільстві? Чому не прислуховувалися до думки народу, пропозицій науковців, неупереджених експертів, а то й прямо ігнорували їх?

До чого це призвело, бачимо на ситуації, що склалася навколо проблеми вибору варіанта інтеграції України. Адже наукові установи Національної академії наук України, Компартія, деякі громадські організації завчасно попереджали владу проти поспішності, на переконливих фактах показували ризики і небезпеки для нашої країни у разі підписання в такому вигляді Угоди про асоціацію і Зону вільної торгівлі з ЄС, пропонували провести всеукраїнський референдум, запитати думку народу з цього питання. Все це ігнорувалося.

А проведенню референдуму, ініційованого Компартією, чинилися всілякі перешкоди, чим порушувалися Конституція, вимоги Закону про референдум. Дозвіл на парафування Угоди про асоціацію і Зону вільної торгівлі було надано і рішення про її підписання ухвалено тоді, коли практично ніхто в уряді її не читав, хоча б тому, що вона ще не була перекладена українською мовою. Ставлення в суспільстві до обраного урядом варіанта інтеграції нехтувалось. Між тим, як показав липневий моніторинг, попри тривалу активну пропаганду «переваг» євроінтеграції, головним союзником України у найближчі п’ять років бачать Росію та країни СНД 48% громадян, Європейський Союз — 39,6%, США — 2,4%, Китай — 3,1%. До вступу України в Митний Союз з Російською Федерацією, Республікою Білорусь і Казахстаном позитивно поставилися 45,1% респондентів, до вступу до Європейського Союзу — 41,6%. Побільшало противників вступу України до НАТО — їх 54,4%, прихильників — 14,4%.

Коли ж уряд, стурбований позицією багатьох громадян, у тому числі керівників підприємств провідних галузей промисловості, у зв’язку із загрозами для вітчизняної економіки у разі підписання Угоди про асоціацію, змушений був за кілька днів до Вільнюського саміту ЄС цілком обґрунтовано — для відвернення загрози національній безпеці нашій країні — призупинити процес підписання, так звана опозиція використала це для небезпечної дестабілізації у суспільстві, прагнучи здійснити державний переворот. Цього можна було б не допустити, якби влада прислухалася до думки народу, поважала її. Це особливо необхідно в умовах, коли в суспільстві з дуже важливих, засадничих питань немає єдності. Проблема вибору зовнішньополітичного вектора належить саме до таких питань.

Довір’я народу до влади втрачене. А втрачене довір’я, говорив ще поет І століття до нашої ери Публій Сір, «подібне втраченому життю, воно безповоротне».

Матеріали моніторингу спонукають і до більш глибоких роздумів. Заступник директора Інституту соціології, член-кореспондент НАН України М. О. Шульга у Післямові до видання «Больові точки українського суспільства у фокусі громадської думки», відмічає, що, як засвідчує аналіз, «стан базисних соціально-економічних відносин, які визначають нинішній державно-політичний лад, є кризовим. І уряд, і політичні партії, і фінансово-промислові кола не можуть не зважати на такий стан громадської думки. Він украй тривожний. Адже значна частина населення стоїть в опозиції до підвалин соціально-економічного ладу в державі».

Глибоку думку висловив у передмові до видання академік НАН України, директор Інституту соціології В. Ворона: соціальні загрози та ризики реалізації національних інтересів народу, з якими зіткнулася наша країна, «як це, на перший погляд, не парадоксально, за їх обмеження, зменшення та поступового їх подолання, являють собою одночасно соціальний потенціал ствердження демократії та ефективної економіки. Тим більше що реалізація цього потенціалу, по суті, не потребує ніяких додаткових економічних ресурсів — ні матеріальних, ні фінансових. Необхідно лише подолання аморальності, і не на словах, а на ділі — служіння політиків, людей при владі та держслужбовців народові: якщо не жертвування своїм добробутом заради інтересів народу України, то хоча б жити за принципом «Одна країна — одна доля!».

Видання присвячене 95-річчю Національної академії наук України. Зміст його дає підстави стверджувати: наша соціологічна наука впевнено завойовує позиції у науковому співтоваристві, дедалі глибше проникає у процеси, що відбуваються в суспільному і державному житті України, об’єктивно досліджує їх, рекомендує обґрунтовані пропозиції для державних органів, політичних партій і об’єднань громадян. Справа за тим, щоб вони відповідально, з державницьких позицій використовувалися...