Тож, мабуть, усупереч обставинам багато які з них — великі романтики. Лікарі, фельдшери і водії карет «швидкої допомоги» пишуть вірші, вирізають із дерева давньогрецьких муз, грають на електрогітарах рок-музику. Серед таких — фельдшер-художник із Веселівки Кропивницького району Віктор Дорогань.
Чоловік примудрився так поєднати хобі і професію, що навіть стіни амбулаторії стали полотном для його чергової казкової картини і натякають кожному відвідувачу: гарне самопочуття після хвороби можна повернути не лише з допомогою крапель і пігулок!.. Вочевидь, коли людина смакує життя, насолоджується кожним своїм днем, вона не дивиться на годинник, щоразу чекаючи кінця робочого дня. Більше того, вона й у вихідний може прийти на роботу. Наприклад, із пензлями та фарбами, і дещо прикрасити авансцену, на якій відбувається головне дійство. Хоча б для того, щоб завтра було цікавіше прокидатися і починати все спочатку.
Приміщення ФАПу, школи, сільського клубу, магазину... — це ті будівлі, які з легкої руки Віктора Івановича трохи нагадують ізсередини яскраві паперові будиночки. Діти часом підсвічують такі (з альбомних аркушів, склеєних ПВА) міні-
атюрними лампочками і заглядають в їхні вирізані маминими ножицями вікна, ніби там і справді відбувається якесь таємниче, чарівне життя. А коли виростають, чомусь соромляться таких фантазій. Тільки ті, в кого щире серце, насмілюються мати вигляд наївних диваків у дорослому й поважному віці. Слава Богові, що ці диваки є серед нас!
У житті Віктор Дорогань — добрий сусід і дбайливий батько. Староста Веселівки Михайло Безверхній каже, що фельдшер і його валіза з пігулками — завжди до послуг односельців. Погана погода чи червоний день календаря для нього не причина, щоб залишитися вдома і відкласти на завтра відвідування хворого з температурою чи аритмією.
Професійна дисципліна і добра людська вдача притаманні Віктору Дороганю. Мабуть, саме через ці риси керівництво медичної галузі району рекомендувало включити його в мобільну бригаду для виявлення осіб, які контактували з хворими на коронавірус. Було це в перші дні епідемії. Пригадайте, як болісно тоді сприймалися навіть натяки на хворобу, як боялися всіх, чий діагноз підтвердився!
— Я погодився, звичайно, — розповідає Віктор Іванович. — Працювали ми дуже добросовісно. Не те, що тепер, коли контакти хворих практично не відстежуються! Найперші осередки коронавірусу в районі виявляли по гарячих слідах. Я брав участь у тестуванні мешканців Соколівського, Володимирівки, працював у Підгайцях, Созонівці, Аджамці, Первозванівці...
Пам’ятаю, як померла перша людина, жінка похилого віку, за якою приглядала рідня. Із великого кола осіб, котрі спілкувалися з нею щодня, хворим виявився тільки один родич. Утім, я вже тоді зрозумів, якими ненадійними були наші тестові системи. ПЛР-аналіз показував правду, але на цю процедуру потрібен час... Додавало сили те, що люди, яких усі сахалися, були нам дуже вдячні. Хоч навіть сама поява медиків із мобільної бригади — у захисних костюмах, які до того часу сільські люди бачили хіба що в кіно — таки викликала паніку в родичів і сусідів хворих. Крім того, держава платила обіцяну зарплату. Я отримав за місяць майже 12 тисяч гривень. Нині на це гроші не виділяються...
Ще один висновок, якого дійшов Віктор Дорогань, у тому числі й завдяки досвіду боротьби держави з епідемією коронавірусу: сімейна медицина (в адаптованому нами варіанті, треба додати. — Авт.) — справа малоперспективна.
— Я зустрів цю реформу з великою надією, — не приховує правди чоловік. — А потім розчарувався в ній. Думаю, що галузь може врятувати страхова система. Як на Заході...
Але до страхової медицини нам усім іще потрібно дожити, покладаючись на професіоналізм перевірених лікарів (точніше, медперсоналу всіх ланок). Навіть коли вони працюють на півставки, як Віктор Дорогань і його помічниця — акушерка Інна Павлушко (на знімку), і готові наражатися на небезпеку, бо відчувають, що несуть моральну відповідальність за життя кожного, розуміють і без інструкцій, що людей не можна залишати наодинці з хворобою.
Тим часом важко второпати, чому у Веселівці, де мешкають майже 800 осіб, держава економить на зарплаті важливих для громади фахівців. Що й казати вже про те, що фельдшер і акушерка тут самі метуть, миють, відгортають сніг і фарбують... Щастя, що Віктор Дорогань — оптиміст та альтруїст. Але ж подекуди склалася інша ситуація. Є села, де фельдшер ходить на роботу від дзвіночка до дзвіночка і на виклики серед ночі не реагує, бо... «як платите, так і лікуємо!»
У Веселівці все інакше. За роботу в мобільній бригаді Віктор Іванович отримав на ФАП (не собі в кишеню — на путівки в Карпати після служби в екстремальних умовах) 50 тисяч гривень. Придбали меблі, комп’ютер, іншу техніку. І півставки він «тягне», як дві.
Інна Павлушко теж обов’язків не уникає, бо має на обліку понад сто дітей із Веселівки та Зеленого Гаю, п’ятьох — віком до року. Одно слово, поталанило державі з такими людьми! Але ж прийде час і ці безвідмовні фельдшери і вчителі (дружина Віктора Івановича — Валентина Леонідівна — вчителька на пенсії) зачинять за собою двері амбулаторій і шкіл, закутають ноги ковдрою і... Хто прийде їм на заміну на півставки? Риторичне запитання...
P.S. На щастя для земляків, Віктор Дорогань тримається в добрій фізичній формі, займається спортом і на відпочинок поки що не збирається. Та й малювання (відтоді, як закінчив художню школу в Кіровограді) додає чоловікові натхнення.
Фото Івана КОРЗУНА.
