Неслабка стать у військовій формі.
Це й реабілітація після воєнних дій, і професійна переорієнтація із працевлаштуванням, і підвищення престижності статусу. А ще різні пільги й привілеї. Але водночас, як стверджують самі захисники, багато чого «намальовано» винятково для галочки й з їхніми реальними проблемами має мало спільного. А ситуація в суспільстві дійшла до того, що наші воїни часто приховують своє ветеранство, повісивши форму на гачок, і не визнають, що проливали кров на передовій.
Усе це повною мірою стосується й українських жінок-військовослужбовців. Крім звичайних проблем ветеранів на них звалюються складнощі, що мають гендерну специфіку. І, вирішуючи їх, вони дедалі більше переконуються, що по-справжньому потрібні хіба що рідним і друзям, аж ніяк не держчиновникам. Вони готові об’єднатися. Вони вистояли на передовій. І вони повинні вистояти, знявши бронежилети.
Нині на Дніпропетровщині формується обласний план дій «Жінки. Мир. Безпека». Його розроблення регламентовано Резолюцією Ради Безпеки ООН № 1325, яка присвячена збільшенню кількості жінок в органах місцевого самоврядування, на керівних посадах у ЗСУ й секторах оборони. У документ увійдуть напрацювання та пропозиції, які створюють самі жінки-ветерани. Їхні напрацювання також передаються в Український жіночий фонд, який діє в тісному співробітництві з Уповноваженим Верховної Ради України з питань гендерної політики.
Для активізації роботи над проектом у Дніпрі провели фокус-групу. У форматі дискусії жінки з різних міст області намагалися виявити основні проблеми, бар’єри, з якими стикаються жінки-ветерани. Крім того, довідатися про їхні потреби в захисті, запобіганні конфліктам і відновленні.
Чоловіча білизна і берці не за розміром
«У нас цим питанням приділялося небагато уваги. За словами учасниць дискусії, коли вони проходили військову службу, складалося враження, що жінок в армії не існує взагалі. Усе налаштовано під чоловіків. Навіть білизну видавали чоловічу», — розповіла модератор заходу, помічник ректора Дніпропетровського університету внутрішніх справ з гендерних питань Наталя Шуліка. Вона свого часу захистила магістерську роботу «Початок і розвиток соціального захисту ветеранів АТО». Майже п’ять років була координатором Центру допомоги учасникам АТО при Дніпропетровській ОДА. Коуч зі стандартів ICF. Засновник всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені в АТО». Виховує двох дітей і намагається викроїти час для занять танцями та співом.
Наталя Шуліка.
Волонтер, колишній військовослужбовець Дар’я Андрусенко-Якотюк, яка до війни працювала в ресторанному бізнесі й у сфері продажів, а в 2014-му стала добровольцем ЗСУ, каже, що не кожна жінка в діючій армії хоче, щоб до неї ставилися, як до жінки.
«Не кожній потрібне окреме житло. Ми звикаємо до цих умов. Не можна сказати, що для жінок усе має бути окремо. Не раз стикалася з тим, що підрозділ висувається й живе в наметах, а жінкам пропонують проїхати туди, де буде казарма. Більшість жінок від цього відмовляються — вони вже звикли до такого життя. Щодо умов — вони для всіх однакові. Ніхто не ставитиме тобі окремий туалет. Окремі жіночі казарми існують, але їх дуже мало. А щодо бойових дій — то як там відрізняти? У мене є подруга — командир мінометного відділення. Є жінки-снайпери. До них і вимоги, як до чоловіків», — зазначає Дар’я.
Дар’я виховує семирічного сина, захоплюється водінням, фотографією, читанням книжок. Вважає, що воля неможлива без перемоги. Із приводу армійських проблем, яких безліч, вона згадує, що в неї був той самий великий важкий бронік з 2014 року.
«Незручно, коли біжиш або повзеш. У мене був скотч, мотузочки, якими затягувала. Та й форми жіночої не існує — дівчата самі перешивають, якось моделюють. Питання в тому, як працює весь ланцюжок від замовлення до його виконання — із цим багато проблем. Так, для того щоб дістати взуття 35-го розміру для моєї подруги, ми подавали багато заявок. І взуття дали лише після того, як я знайшла дуже топового волонтера в Києві, написала йому, а він зателефонував куди треба», — каже ветеран.
Дар’я додає, що за зручні й комфортні речі доводиться платити із власної кишені. Той само легкий кевларовий бронежилет, форма або взуття коштують недешево. От і виникають ситуації, коли, наприклад, жінка — військовий психолог із класичною фігурою біжить по передовій із бронежилетом... у руці.
Дар’я Андрусенко-Якотюк.
Швачки та куховарки з калашем навпереваги
Якщо говорити про те, що змінилося для українських жінок у війську, то варто відзначити офіційну перекваліфікацію.
«Жінкам перестали писати, що вони швачки або куховарки. У цьому законодавство змінилося — можна писати саме військові спеціальності», — наголошує Наталя Шуліка.
Наші захисниці нерідко порівнюють українські реалії з умовами в закордонних арміях, зокрема країн НАТО. Так, для жінок там передбачено інші тренування, інші професії, іншу реабілітацію. Різні й кар’єрні можливості.
«Я давно зрозуміла, що ми інші. І багато чого з того, що пропонують у НАТО, у нас не працює. У нас інший менталітет. Дивилася програми реабілітації, допомоги військовим, медичного страхування військовослужбовців. Людям пропонується закінчити військові заклади. У нас багато чого із цього немає», — каже Дар’я.
«Жінок в українській армії дуже багато. Але коли читаєш офіційну статистику, то бачиш, що за сім років участь у бойових діях приймали лише 430 тисяч осіб — при 16,5 мільйона працездатного населення країни. А на 2019-й жінок було тільки 15 тисяч. Виходить, жінок в армії було не так уже й багато, як ми бачили. Мене це шокує», — заявляє ветеран Дар’я Андрусенко-Якотюк.
Пропозиції, від яких не можна не відмовитися
Захисниці акцентують увагу на незадовільному психологічному стані й відсутності декомпресії. Наприклад, коли підрозділ виходить із зони бойових дій, декомпресія повинна включати психологічні реабілітаційні заходи. Коли жінка після демобілізації повертається в суспільство, їй доводиться починати життя якщо не з нуля, то з одиниці — точно. Багато хто не бажає вертатися до того, чим займалися раніше й прагне змінити професію.
«Наприклад, коли жінки після повернення відносять документи в центр зайнятості, вони розуміють, що тут їм не знайдуть роботи. Але зробити це треба, щоб одержувати гроші. Рік вони не працюють. Та само військовий психолог розповіла, що взагалі не могла вставати з дивана. І багато інших — теж», — зазначає Наталя Шуліка.
У країні справді існує безліч пропозицій безплатної психологічної допомоги ветеранам. Та й роботу знайти можна — але зазвичай не ту, за яку нормально платять. А тим більше, коли ти втратила спеціальність, не розумієш, чого саме хочеш.
«Армія змінила тебе повністю. Звикла до унітаза й гарячої води, а потім ситуація, коли прохід до «дірки» — 120 метрів. Це теж залишається в голові. Плюс умови спілкування. Наприклад, я хочу повернутися в ресторанний бізнес, але усвідомлюю те, що втратила досвід, багато чого не розумію. Так, я щось підчитаю, але роботодавцеві не поясню, що я така прикольна, але досвіду не мала 6-7 років», — розмірковує Дар’я.
Коли в родину повертається чоловік, у нього є можливість сказати дружині: «Ще місяць-два побуду й кудись поїду». А як це зробити жінці? Вона вже приїхала, у неї дитина, обов’язки. Візьмемо ситуацію, коли ветеран прийшла в центр зайнятості й сказала, що хоче здобути якусь спеціальність. Їй пропонують, приміром, бухгалтера. При цьому заняття необхідно відвідувати щодня протягом восьми місяців з 8.00 до 17.00. А якщо жінці під сорок, є дитина, яку треба відвести з ранку до школи, забрати з групи продовженого дня, зводити на додаткові заняття. Чому б у такому разі людину не протестувати й не вирішити, може, потрібно менше часу на підготовку?
ФАКТ
Особливої уваги потребують молоді дівчата, які формувалися на війні. У них ще залишилося таке поняття: я — захисниця, стільки зробила на війні. А коли повертаються до цивільного життя й бачать, що воно повернулося до них не тим боком, — їм ще складніше.
«Є програма навчання малого бізнесу, як відкривати ФОП. Але в центрі зайнятості кажуть, що не можуть мене на неї записати, немає фінансування на відкриття бізнесу. Знайшла онлайн-курси. Але такі, на яких видають рекомендації і сертифікати, коштують 5—6 тисяч гривень. Але з війни мало хто виходить із валізою грошей. А через те що в нас нині взагалі все складно, наприклад, з отриманням компенсації, то ці «відступні» просто мізерні. Якщо в тебе родина, а ти не працюєш, усе розлітається за кілька місяців. Наші державні органи про це взагалі не думають», — розповіла Дар’я.
Нерідко жінкам доводиться відмовлятися й від цікавих виїзних реабілітаційних курсів — їм просто немає з ким залишити дітей. Ті, хто з ними сидів у той час, поки вони були на війні, часто кажуть: навоювалася — тепер займайся дитиною. Тому ветерани вважають, що дуже правильним було б передбачити санаторно-курортний відпочинок жінок разом із дітьми.
Підуть із чиновником у розвідку?
А взагалі необхідний індивідуальний підхід до кожної жінки-ветерана. Довідатися, що їй справді потрібно, чи є в неї можливості скористатися курсами. Та й чи може вона взагалі доїхати. Взяти хоча б безплатний, так би мовити, проїзд за посвідченням учасника бойових дій. Це не так: проїзд тільки по талонах, вони працюють один раз в один бік. Тому дуже мало людей ними користується.
ДО РЕЧІ
«Ветерани кажуть, що посвідчення УБД у маршрутках показують нечасто. Їм зайвий раз не хочеться акцентувати увагу на тому, що вони ветерани. У відповідь можна почути на свою адресу осуд. Форму краще не вдягати. Та й взагалі не показувати, що ти була на війні», — заявляє Наталя Шуліка.
Захисниці кажуть, що держпрограма професійної адаптації існує і діє через органи соцзахисту. Але які там надаються можливості — переважно отримати права водія. І практично нічого в цих держпрограмах для жінок-ветеранів.
Ще одна важлива проблема — це стан здоров’я. Майже кожна жінка має проблеми зі здоров’ям, які пов’язані з перебуванням на війні. Але нерідко люди не змогли встановити інвалідність через те, що у військовій частині були неправильно оформлені папери. Так, є психологи, які надають допомогу. Але далеко не до всіх з боку ветеранів є довіра. Більшість звертається до друзів.
«Жінкам необхідно об’єднуватися в жіночий ветеранський рух. Так, такий рух є, але не на Дніпропетровщині», — резюмують ветерани.
Вони дедалі більше усвідомлюють, що в боротьбі за власні права на гідне життя і відповідне ставлення держави та суспільства можуть покладатися лише на себе. Але як це зробити, коли автомат із бронежилетом залишилися на передовій, а мирне небо, за яке вони воювали, посилає частіше дощ із градом?
Дніпропетровська область.
Фото з відкритих джерел.
