На знімку: естафету — посилки для 72-ї ОМБр від голосоукраїнців приймає волонтер Андрій Вознюк (ліворуч). 

Ми прокидаємося під казкову симфонію зимового ранку, насолоджуємося теплом домівки й ароматом кави, спокійно розбігаємося по офісах та інших роботах, а ввечері збираємося за родинним столом, ідем на виставку, в музей чи театр, на зустріч з друзями в улюблений ресторанчик чи просто всідаємося перед телевізором — ми живемо під час війни звичним життям. Під мирним небом, яке, як титани, тримають над нашими головами бійці ЗСУ. Ми нині й повіки віків зобов’язані тим, хто не склав зброю, хто добровольцем пішов на фронт у тяжких 2014-му і 2015-му, хто воює проти московської чуми сьогодні.

Вони стіною стоять між нами і «руським миром», за оманливим гламурно-кіношним фасадом якого — убогість вимираючих «дєрєвень», обшарпані міста, «направленія» замість доріг, порушення прав людини, верховенство начальницького й побутового насилля і хамства, переслідування й фізичне знищення неугодних і опонентів. Ми не чуємо пекельного реву гармат, не бачимо розколотої смертоносними залпами «Градів» неба і землі, не мерзнемо в окопах, де восени чи ранньої весни берці грузнуть у багнюці, а взимку у снігу, не ходимо в розвідку під супровід трасуючих куль, не потрапляємо у приціл російського снайпера. За нас на війні труждаються бійці, за нас, за свою країну і свою родину вони віддають свої життя. Ми своїм мирним щасливим життям з відпустками і мандрами, пляжами, лижами, яхтами, Єгиптами і Карпатами, ритуальною ранковою кавою і недільними посиденьками за столом зобов’язані тисячам українських воїнів, життя яких обірвала російська куля, випущена за наказом російського генерала.

Разом з новим українським військом, що на Донбасі зупинило наступ однієї з найбільших армій світу — Російської Федерації — постала і мільйонна армія волонтерів. Історія не знала такого масового і мотивованого руху добровільних помічників Збройних Сил, який розгорнувся в Україні. У містах і віддалених селах люди різного віку і різного віросповідання — чиновники, менеджери, ті, кого називають офісний планктон, учителі і медики, науковці, фермери, пенсіонери і школярі прикрили тил: коли була потреба — купували каски, бронежилети і берці, снайперські рукавиці і целакси, прилади нічного бачення і стрім-камери, поодинці і в складчину автомобілі та бусики, вечорами після роботи і у вихідні ремонтували військову техніку. Хтось в’язав теплі шкарпетки, шив на домашніх машинках, як волонтерська група «Бойові швачки», труси (їх виготовлено і передано на передову майже 20 тисяч!), хтось з рулонів синього і жовтого, чорного і червоного шовку вручну майстрував прапори, хтось варив варення, консервував огірки-помідори, робив сухі борщі, закривав у банки сало і м’ясо, ліпив тисячами вареники, відрами нарізав олів’є, і все це на фронт, на фронт, на фронт. Усе для перемоги!

У Волонтерській Армії України є і батальйон газети «Голос України». Від перших днів російсько-української війни журналістка Людмила Коханець і її колеги збирали допомогу для бійців, які воювали під Іловайськом і Дебальцевим, потім у Пісках, під Авдіївкою, в районі шахти «Бутівка», возили і передавали ті ж каски, берці, прапори, продукти. Знаємо напевно, що одна із касок, переданих «голосоукраїнцями», врятувала життя бійцеві з позивним «Махмуд». Ту каску, яких на початку війни критично не вистачало, купила, як і пару десятків інших, як військову форму й ліки, за наші і за власні кошти, польська волонтерка Олександра із Любліна. Коли українці для потреб армії вивезли з Польщі все необхідне військове спорядження, Олександра, котра активно підтримувала й Євромайдан, «виписувала» його в Англії. Звідти каски пересилали в Люблін, з Любліна у Київ — поштою, кур’єрами, а з редакційних кабінетів і квартир журналістів-волонтерів на передову.

Ті часи, коли наша армія була погано екіпірована, слава Богу, минули. Втім, волонтери не демобілізуються. Міцний тил, наша підтримка, міцне плече тим, хто воює на Донбасі з нашим одвічним ворогом, потрібні, як і раніше. Кожна посилка на фронт, кожна листівка — це демонстрація підтримки української армії, це єднання заради захисту Української Держави, це наш спільний маніфест Свободи і Незалежності.

Сто років тому відомий громадський і культурний діяч, видавець, меценат, один із творців Української Центральної Ради Євген Чикаленко казав: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». Волонтерська спільнота довела, що любити Україну й українську Армію до глибини своєї кишені — просто і легко, в радість, це патріотично і звитяжно.

...Уже завтра чи найближчими днями посилки від «Голосу України» та наших друзів, що долучилися до редакційного проекту: Людмили Опанасенко, Надії Баранської, подружжя Віри Кульової і Олександра Кузька, С. Є., Віталіни Куциби, Анфії Резнікової, отримають бійці (наші давні друзі) 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців у прифронтовій Авдіївці. Смаколики до посилки — сало (свіже і копчене), рибні й овочеві консерви, паштети, чаї і каву, мед, горіхи, солодощі поклали Олексій Кустовський, Лариса Гончаренко, Ольга Вауліна, Віталій Суддя, Алла Додатко, Олена Горбунова, Лілія Курбатова, Наталія Філіпчук, Оксана Калугіна, Дмитро Шевчик, Наталія Дичко, Юлія Потапенко, Тетяна Петровська й інші. Повезли посилки у Авдіївку волонтери — Андрій і Олег. Легкої дороги, друзі, а бійцям смачного.

Разом — ми сила! Разом до Перемоги!

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.