Початок у № 30 за 18 лютого 2021 року.
Сумнівні ВІКи
Існували й інші «об’єднавчі» прожекти. Так, іще з 2002 року «титанова тема» дуже цікавила уродженця українського Дрогобича, відомого російського мільярдера Віктора Вексельберга. У нас працювала його «Титаново-апатитова компанія» (ТАКо), яка розробляла Федорівське родовище апатит-ільменітових руд (Житомирщина).
У 2005 році, після зустрічей із Віктором Ющенком, спочатку в Давосі, а потім і Києві, Вексельберг оголосив про намір створити вертикально-інтегровану компанію (ВІК) «Титан-Україна». До неї нібито мали ввійти Вільногірський та Іршанський ГЗК, ТОВ «Федорівський кар’єр», «Кримський титан», «Сумихімпром», ЗТМК, кілька інших підприємств і його російська інвесткомпанія «Ренова». ВІК мала постачати концентрати й губчатий титан до Росії та США.
Та вже наступного року Росія націоналізувала своє титанове виробництво — потужну металургійну корпорацію ВСМПО-Авісма, поставивши надзвичайно важливу галузь економіки під жорсткий контроль держави. «Ренова» втратила інтерес до «теми», й «титанові векселі» Вексельберга лишилися свого роду «незабезпеченими облігаціями».
Однак у 2008-му ідея ВІК знову спливла на поверхню. Мінпромполітики вирішило створити державну холдингову компанію, в якій на «одній палубі» зібралися б ВГЗК та ІЗГК, ЗТМК, ДАК «Титан» (Крим) і «Сумихімпром». У лютому 2009-го ДХК «Титан України» таки створили, але у складі тільки підприємств Криму та Сум. А два роки тому дехто наполягав: оскільки на Житомирщині є 12 ільменітових родовищ, підготовлений персонал і вся необхідна логістична й виробнича інфраструктура, треба негайно створити технологічний парк «Титан Полісся».
Ідеї — схожі на ту, що з’явилася на горизонті в кінці 90-х. Але схожі тільки на перший погляд. Спеціалісти пропонували головний акцент зробити на виплавці злитків, прокату слябів і труб та виробництві готових виробів. А тут бачимо спроби об’єднати тільки сировинні підприємства. Про злитки і трубо- та листопрокат — ні пари з уст! Отож не можна не погодитися з тими оглядачами, котрі казали: за кожним закликом до злиття стирчать плавники «акул приватного бізнесу», а то й, можливо, — перископи «підводних човнів» деяких суміжних країн.
Логіка дій приватних компаній — по-своєму логічна. Так, коли у 2009—2010 роках хотіли розірвати договори оренди ВГЗК та ІГЗК, менеджери Group DF виставили... умови, за яких вони погодяться на припинення оренди. Мабуть, головною стала така: держава має гарантувати, що комбінати безперебійно й у чітко визначені терміни постачатимуть сировину на ПАТ «Кримський титан». А саму оренду ГЗК, думається, продиктувала необхідність мати дешеву сировину для кримського й сумського заводів, що сильно знижувало собівартість виробленого на них двоокису титану.
Сумнівним ВІКом видавався й давній план Вексельберга. Річ у тім, що РФ не має власної бази титанових руд. До того ж російські комбінати були технологічно «зав’язані» на поставки сировини саме з України. Об’єднання під «одним дахом» наших найбільших ГЗК і ЗТМК розв’язало б усі проблеми ВСМПО-Авісма. Ми б постачали сировину, а росіяни виробляли б готову продукцію для «оборонки» та аерокосмічної галузі й експортували в США. Росіянам — астрономічні прибутки! Нам — крихти з барського столу.
А ось як Григорій Осауленко критикував ідею ДХК «Титан України»:
— По-перше, постраждали б Дніпропетровська та Житомирська області й Запоріжжя, бо податки в місцеві бюджети сплачують виробники кінцевої продукції. По-друге, жодних фінансових потоків між ЗТМК, ВГЗК, «Кримським титаном» і
«Сумихімпромом» немає... Єдине, що передбачає план, — це випуск одних і тих само акцій на всі підприємства з різною формою власності, що спрощує продаж усіх підприємств у руки одному олігарху.
Щоправда, тут думки аналітиків розділилися. Одні казали про «відомого олігарха». Інші, враховуючи кілька спостережень, — про ВСМПО-Авісма, що, швидше за все, й мала стати власником пакета акцій усього нашого «титанічного» активу. Як сировинного придатка уральського металургійного монстра.
«Титанова лихоманка»
Отож усі оглядачі були просто ошелешені, коли восени 2014 року обидва ГЗК стали філіями новоствореного ДП «Об’єднана гірничо-хімічна компанія» (ОГХК), підпорядкованого ФДМУ. Оскільки жодної виробничої необхідності об’єднувати комбінати не існувало, багато експертів назвали це рішення щонайменше спірним. Отже, яка Настя — таке й щастя!
Не минуло й року, як навколо компанії спалахнув перший скандал. 2 вересня 2015-го глава Мінекономрозвитку Айварас Абромавичюс повідомив у Твіттері, що запропонував очільнику ОГХК Руслану Журилу написати заяву на звільнення, бо «до нього є питання».
Але ж недарма пан Журило — із Жовтих Вод, споконвічних козацьких країв! Час — ніщо, традиції — все! Тож, мабуть, і не дивно, що далі все пішло майже так, як на відомій картині «Запорожці пишуть листа...». Тільки тепер — не турецькому султану, а міністру економіки. Як повідомляла 5 вересня інформагенція ЛІГАБізнесІнформ, «наступного дня після одкровень Абрамавичуса ОГХК розмістила прес-реліз, в якому звинуватила міністра у спробі взяти під власний контроль компанію з великим фінансовим обігом».
Тобто підлеглі міністра дали своєму керівнику добрячого одкоша! Й ніхто в ОГХК у відставку йти не збирався. Сміливість авторів «козацького листа» агенція пояснила тим, що керівник компанії, за свідченням співрозмовників ЛІГИ, був креатурою осіб, що мали «своїх людей» у Кабміні.
Але правда була на боці міністра. Про те, що в ОГХК не все гаразд, ще на початку 2015-го повідомляли народні депутати Сергій Лещенко та Борис Філатов. А вже у вересні ЗМІ повідомили: «Генпрокуратура порушила кримінальне провадження за фактом незаконного видобування корисних копалин службовими особами ОГХК».
Пана Айвараса після цього «акули» швидко «з’їли», бо вже в лютому 2016-го він оголосив про відставку, але розслідування, хоч і йшло як мокре горить, усе-таки продовжилося. 25 січня 2017 року стало відомо, що «НАБУ за-
тримало в.о. голови правління АТ ОГХК Руслана Журила, який може бути причетним до завдання збитків компанії на суму понад 300 мільйонів гривень». Детективи НАБУ також затримали двох інших керівників АТ.
Та ФДМУ вже став колекціонером скандалів. Не повірите, але протягом 2020 року Фонд змінив у компанії... трьох керівників! І двох із них — у зв’язку з можливою причетністю до корупційних дій.
Доходило до смішного. Навесні новий, третій за рік, очільник повідомив, що 22 травня він і НАБУ «зупинили схему, організовану попереднім керівництвом»: сумнівна фірма-посередник намагалася вивезти через Одеський морський порт 20 тисяч тонн ільменітового концентрату. Сировину продали за заниженою ціною, що завдало б збитків на 80 мільйонів гривень. А влітку НАБУ та САП зупинили вивезення майже двох тонн рутилового концентрату. Сума збитків могла становити понад 52 мільйони гривень. Керівник доповідав: «попередники» весь час продавали ільменітовий концентрат по 150 доларів за тону, в той час, як «навіть у період карантину ціна не падала нижче 220—240 дол./т».
Здавалося, нарешті компанію очолив чоловік, що на дух не переносить корупцію. Та не минуло й півроку, як 2 жовтня і він полетів з посади — «через корупційні схеми та вимивання коштів підприємства», як повідомив на своєму сайті ФДМУ. А за даними сайту Бізнес.Цензор, він хотів перевести на рахунки однієї сумнівної фірми 36 мільйонів гривень і 1 мільйон доларів. Його зупинили просто в банку, де й вручили наказ про звільнення.
Справжнісінька «титанова лихоманка»!
Це підтверджує публікація від 10.04. 2017 року експертів «Бюро аналізу політики», які дійшли висновку: «На жаль, діяльність ДП ОГХК, як і раніше, зводиться до розкрадання державних коштів і зловживання службовим становищем».
Збігло три роки, але голова ФДМУ Дмитро Сенниченко у квітні минулого року був змушений говорити те саме: «Історично ця компанія була розплідником корупції. НАБУ завело стосовно попереднього менеджменту кілька кримінальних проваджень на суму збитків майже 13 мільйонів доларів!».
І все це дикунство твориться на комбінатах, які мають стратегічне значення!
Хто прийме сигнал «SOS»?
Давно наштовхнувся на айсберг і повільно тоне флагман галузі — Запорізькій титано-магнієвий комбінат (ЗТМК), на сьогодні — єдиний в Європі виробник титанової губки.
Свого часу тут випускали 18,6 тисячі тонн губчатого титану, а коли титановий переділ ЗТМК очолював Григорій Осауленко і якось треба було виконати дуже важливе оборонне замовлення, тут випустили 21,5 тисячі тонн! Нині комбінат продукує лише 7—8 тисяч тонн губки на рік. На комбінаті вже не виробляють магній, германій і кремній. Підприємство потребує капітальної модернізації.
Але й падіння обсягів — не вся гірка чаша. Оскільки технологічне обладнання комбінату не сертифіковане, тут неможливо випускати й сертифіковану за світовими стандартами губку. Тому її використовують як феросплави. Зрозуміло, й ціни на неї невисокі, раз по раз падають майже до собівартості.
— Існувало два сценарії розвитку комбінату, — розповідає міністр Міністерства промисловості України (1995—1997), перший заступник міністра Мінпромполітики (1997—1999), доктор технічних наук, професор Валерій Мазур. — Один — продаж ЗТМК як цілісного майнового комплексу орієнтовно за 600—800 мільйонів доларів, але — профільному інвестору. Тоді країна істотно поповнила б свій бюджет, а інвестор модернізував комбінат. Збільшив би обсяги виробництва губки (до 20 тисяч т/рік), організував на комбінаті її переплавку на титанові злитки. Можливо, й відродив би виробництво магнію, германію, кремнію.
— Інший варіант, — продовжує Валерій Леонідович, — залишити ЗТМК держпідприємством, що має стратегічне значення для економіки й безпеки країни, та поступово провести реконструкцію, як за рахунок власних прибутків, так і кредитних ресурсів. Це цілком реальний сценарій, адже комбінат був прибутковий.
Але Кабмін і ФДМУ «пішли іншим шляхом». Постанова КМУ від 23 січня 2012 року передбачала «революцію» — створення на базі комбінату ТОВ з участю недержавного учасника. Державі належав 51 відсоток паїв, а 49 — компанії з Кіпру, що представляла Group DF. Компанія перерахувала у статутний фонд ТОВ 90 мільйонів доларів, 20 мільйонів доларів — на виконання програми модернізації та надала комбінату 68 мільйонів гривень фіндопомоги, щоб він погасив борги попередніх років.
«Оскільки ТОВ ЗТМК очолив менеджмент Group DF, усі ці гроші прямо чи опосередковано опинилися в розпорядженні «недержавного учасника», — писав у журналі «Економіка України» Валерій Мазур. — Отже, за відчуження цілісного майнового комплексу держава не отримала жодних грошових надходжень. Можна сказати, фактично було реалізовано схему дарування ЗТМК»...
Згідно зі Стратегічною програмою розвитку ТОВ, яку 14.11. 2013 року затвердили установчі збори товариства (ФДМУ розглядав її як інвестзобов’язання), на комбінаті мали створити нові потужності з виробництва титанового шлаку (15 тисяч т/рік), губчатого титану (до 20 тисяч т/рік) і збільшити виробництво тетрахлориду титану до 80 тисяч тонн на рік. Але, писав Валерій Мазур, «усі ці мегапроекти залишилися на папері».
А Григорій Осауленко, кажучи про участь співвласника в «розвитку» ЗТМК, ще категоричніший: «І цвяха не забили!».
Не обійшлося без гучного скандалу. В березні 2017-го НАБУ запропонувало Фонду держмайна розірвати контракт із директором ТОВ ЗТМК, який «порушив низку пунктів контракту, укладеного з ФДМУ». Крім того, писав у Фонд глава НАБУ Артем Ситник, детективи Бюро встановили: співвласники надали ЗТМК майже 900 мільйонів гривень на модернізацію, але директор упродовж 2014—2015 років «вчинив розтрату більшої частини отриманих коштів (понад 492 мільйони гривень), перерахувавши їх на користь третіх осіб». За даними НАБУ, цими юрособами були компанії, так чи інакше пов’язані з «недержавним учасником».
Зрештою, на підставі того, що інвестзобов’язання не виконано, в лютому 2017-го зусиллями САП і НАБУ комбінат повернули державі.
Але й це перемогою не стало. ТОВ ЗТМК і досі контролюють менеджери... колишнього співвласника. Усі спроби ФДМУ призначити свого директора зазнали фіаско, бо після того, як у нас ще за часів Арсенія Яценюка знизили мінімальний кворум учасників зборів комерційних товариств із 60 до 50 відсотків, зібрати повноправні збори засновників ТОВ ЗТМК за п’ять років не вдалося жодного разу.
Коли за державу прикро
Отож підприємства колись надпотужної галузі сьогодні скидаються на такий собі «острів загиблих кораблів».
Запаси кар’єрів, які розробляють ВГЗК та ІГЗК, майже вичерпано. Біля Вільногірська кар’єр уже «вперся» в житловий масив, немає сенсу його й поглиблювати. Новий кар’єр і збагачувальна фабрика у Вільногірську не збудовані. На комбінатах ні держава, ні орендарі так і не запровадили безвідходну технологію збагачення руд, яку за дорученням заступника міністра Мінпрому Григорія Осауленка наші вчені-металурги розробили ще в 1997 році! Значна частина дорогої сировини два десятиріччя йде у відвали.
Концентрати обох ГЗК — занизької якості. Як каже Осауленко, ще рік-два і для виробництва двоокису титану й губки сировина стане непридатною. Давно треба було переробляти так звані корінні ільменітові руди, з яких можна отримати високоякісні пігменти. Але пошуково-оцінювальні роботи перспективних покладів корінних титанових руд Волинського й Новомиргородського рудних районів уже який рік тільки «передбачаються». А приватний бізнес готовий лише розробляти вже розвідане.
Ще донедавна ВГЗК випускав 25 видів продукції. Колись навіть мали на рік п’ять тонн чистої платини! На 2014-й тут повністю «знищено й розграбовано металургійне виробництво, де працювали понад 800 вільногірців», як писав у своїй заяві в міліцію профспілковий лідер ГЗК Сергій Годько. Після оренди комбінат випускає заледве п’ять видів продукції. Уже не виробляють цирконієвий концентрат.
Модернізації потребує ПАТ «Сумихімпром». За даними вчених Дніпровської металургійної академії, 30—40 відсотків сировини тут іде у відвали.
Запорізький комбінат треба вже просто рятувати. Значне падіння обсягів його виробництва рикошетом б’є по наступних переділах галузі.
Давно законсервовано плавильні печі на Донецькому хіміко-металургійному заводі (Волноваський район), де могли плавити титанові злитки. Постійні труднощі мають інші виробники. Восени минулого року стало ТОВ «ФІКо», а ТОВ ANTARES завантажено лише на 40 відсотків.
Оскільки титанова губка ЗТМК не сертифікована, промислові споживачі змушені купувати її за кордоном. «Як виробники авіаційних двигунів, просто не маємо права працювати з несертифікованою сировиною», — пояснюють на «Мотор Січі».
Унікальний цех із прокату титанових труб Нікопольського південнотрубного заводу ще в нульові роки наші Мінпромполітики та ФДМУ успішно збагрили російському ВСМПО-Авісма.
Довели до банкрутства унікальне ДНВП «Цирконій» (Кам’янське), що виробляло цирконієву продукцію, в тому числі для атомної енергетики.
Є прокатні цехи на «старих» метзаводах, де можна катати «метал майбутнього», але вони законсервовані, бо зупинено виробництва із виплавки злитків.
Металургійна еліта галузі працює здебільшого за кордоном. Підготовка інженерних і наукових кадрів не ведеться. На комбінатах скаржаться: немає кого поставити начальником цеху. Занепадає запорізький Інститут титану, який три роки поспіль завершує із збитками...
Грандіозний потенціал галузі просто розтринькали! Бездарно й безглуздо.
— А чим у цей час займалася держава? Та, власне, нічим. Просто спостерігала, як спритні ділки вивозять стратегічно важливу сировину, перепродують трейдерам і підраховують бариші, — в інтерв’ю «Радіо «Свобода» казав 5 лютого народний депутат України чотирьох скликань, голова Фонду «Магдебурзьке право» Михайло Поживанов.
Учений Інституту хімії НАНУ Дмитро Старокадамський у своїй статті пише: «Бурхлива діяльність можновладців із «реструктуризації» та «корпоратизації» титанової галузі зводилася тільки до елементарного... переділу власності».
На брифінгу, який восени 2020 року провів «Інститут майбутнього», заступник міністра новоствореного Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості Віталій Немілостівий головною причиною катастрофічного стану справ у галузі назвав таку:
— В Україні повністю відсутня стратегія розвитку промисловості. Немає навіть техніко-економічного обґрунтування окремих програм.
Back in the U.S.A.
Розгардіяшем, який відбувається в нас, дуже вдало скористалися в РФ.
Там зберегли й розвинули титанову промисловість, довго вивозячи стратегічну сировину з... наших ВГЗК, ІГЗК і Демуринського кар’єра. Завчасно організували її постачання із В’єтнаму й Казахстану. Об’єднали підприємства галузі під егідою держави й рішуче інвестували в металургійне виробництво. І тепер разом із Китаєм стали основними гравцями на світовому ринку збуту титанової продукції.
Власне кажучи, РФ посіла на світовому ринку місце, яке мали займати ми. А наш «Титанік» став лише стареньким, пошарпаним, жалюгідним експортером сировини, яку з його трюмів частенько перевалюють китайським, мексиканським і турецьким трейдерам за цінами, що нижче ринкових.
Прикро, бо плани порятунку галузі звучали не раз. На капітанський місток із картами й компасом заходили доктор технічних наук, професор Валерій Мазур, головний збагачувач ВГЗК Павло Білогай, керівники ЗТМК Володимир Бакуменко і Григорій Ковальчук, директор Інституту титану, доктор технічних наук Едуард Фалькевич. А найчастіше — Григорій Оса-
уленко.
Він звертався до Президентів Петра Порошенка й Володимира Зеленського. Бував у прем’єрських кабінетах Юлії Тимошенко, Миколи Азарова й Дениса Шмигаля. Оббивав комінгси кубриків «кораблів» Мінпромполітики, Мінекономрозвитку й Мінстратегпрому. Пропонував то план порятунку ЗТМК, то, разом із Павлом Білогаєм, план розвитку ВГЗК, то стратегію розвитку галузі... Якось не стримав емоцій: «Призначте мене на ЗТМК. Лише через чотири місяці комбінат матиме рентабельність 40 відсотків. Гарантую!».
То чи прозвучить хоч тепер на нашій паралелі команда «Курс — на маяк»? Здається, може. Як передає Укрінформ, віце-прем’єр-міністр — міністр новоствореного Мінстратегпрому Олег Уруський нещодавно заявив:
— У галузі треба створювати замкнений цикл — від сировини до виробництва продукції із самого металу. Титанова промисловість може стати одним із локомотивів розвитку економіки. Але це буде нелегкий шлях, бо справа потребує інвестицій та фіндопомоги наших західних партнерів. Але якщо буде державна підтримка й галузь почне розвиватися, це стимулюватиме інвестиції з Британії, Канади, Франції та в першу чергу — США...
Тим часом стратегія розвитку галузі вже створена. Її напрацювала група титанщиків на чолі з Григорієм Осауленком і вчені Інституту електрозварювання імені Є. Патона. Вона якраз і передбачає все те, про що каже Олег Уруський, — розвиток із прицілом на виробництво кінцевої продукції з високою доданою вартістю, титанових злитків і прокату.
Але у стратегічному плані єдино правильним виходом може стати інтеграція нашої титанової промисловості у виробничі сектори країн ЄС, і передусім — США. Можливо, вважають спеціалісти, треба повернутися до ідеї створення україно-американського титанового консорціуму.
Якими стануть координати нашого пункту призначення, покаже час. Єдине, що тут варто сказати: часу — немає, бо до «точки неповернення» вже недалеко, а тому треба швидше віддати швартови й точно «лягти на курс».
Іршанськ — Вільногірськ — Запоріжжя.
На знімках: роторний екскаватор на кар’єрі Вільногірського ГЗК.
Фото надано Гаяне Євтушенко (газета «Вільногірськ»).
Із досьє «Голосу України»
Наш співрозмовник Григорій Осауленко (на знімку) — заступник міністра промисловості України (1992—1998), віце-президент Міжнародної академії наук та інноваційних технологій, генеральний директор по Україні та СНД науково-дослідницької компанії Folgat AG (ФРН).
Родом з Оріхівського району Запорізької області. На Запорізькому титано-магнієвому комбінаті (ЗТМК) пройшов шлях від електрослюсаря до обермайстра та начальника титанового виробництва. Брав участь у роботах із теплозахисту космічних кораблів (програма «Буран»), за що нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. У 1986-му переведений до Києва, у резерв кадрового посилення. Працював у Держплані та «групі СТО» (спецтехзабезпечення).
Брав участь у створенні прокатного виробництва на Запорізькому алюмінієвому комбінаті, виробництва кремнію на ЗТМК, запуску Світловодського заводу чистих металів, у РФ — заводу з випуску алюмінієвих сплавів, у Казахстані — в реконструкції Усть-Кам’яногірського титано-магнієвого комбінату.
У лютому 1992 року брав участь у створенні Міністерства промисловості України. У 1998—2002 роках — посол України в Казахстані.
Надалі величезний виробничий та організаторський досвід Григорія Осауленка був затребуваний за кордоном. У ФРН під його керівництвом збудовано завод із виробництва кремнію (Франкфурт-на-Майні) та створено Національну програму з розвитку сонячної енергетики, за що він отримав подяку особисто від канцлера Німеччини Ангели Меркель. У В’єтнамі побудував потужний ГЗК «Оміга». У Казахстані — Петропавлівський комбайнобудівний завод, Павлоградський тракторний, створив україно-німецько-казахське СП «Шлях до Сонця» з виробництва сонячних батарей. У Китаї — два підприємства з виробництва титану, які забезпечують 50 відсотків обсягів світового виробництва титану.
