Вони завітали під час уроку математики з метою переконати молодь вступати до своїх закладів. Але все пішло не за планом.
Про це розповів батько учня Михайла Пономаренка — Олексій. За його словами, першим ламаною українською мовою виступив представник Львова. Далі наводимо без змін.
«Наступний військовий з Києва каже: якщо ви не проти, то я перейду на російську. Клас мовчить, два вчителі, які були присутні на цій презентації, мовчать, а Михайло каже: «Я проти, продовжуйте, будь ласка, українською». Той скривився, продовжив українською (дуже поганою, але все-таки українською).
Наступний — харків’янин. Та сама пісня: «Я хотів би виступити російською, бо мені так зручніше». В класі тиша. Лише Михайло каже: «Ні, українською, будь ласка». Той питає, чому син такий принциповий. Син дістає телефон і збирається знімати. Побачивши це, харків’янин каже таке: «А вот я принципиально буду по-русски, потому что ты достал телефон». «Так, принциповий, — каже син. — А ви зараз дієте згідно з вашим статутом та Конституцією України чи може представляєте збройні сили РФ?». Той перейшов на дуже коряву українську.
Наступний дніпрянин виступив українською та надав слово своєму учневі (кадету). Той знов те саме: «Чи ви не будете проти, якщо я виступлю російською?». Тиша. Михайло: «Авжеж проти. Тільки українською».
І тут почалось! Вистрибує представник самарського військкомату, який організував цей захід, та вдвох з харків’янином починають, м’яко кажучи, на підвищених тонах сварити мого сина: «Ты кто такой? Самый умный? Мы в гостях, нормально попросили по-русски, а ты быкуешь, идешь на дебильные принципы, упоротый свидомый. Может, с тобой провести беседу, чтобы уважал старших и помалкивал?».
Клас мовчить, вчителі мовчать...
Тут маленька ремарочка: Михайло — кандидат у майстри спорту з боксу сидить в клубній спортивній кофтині «Дніпробокс».
Михась встає та підходить до ватажка зі словами: «Дядьку, а ну спробуйте провести». Той задкує назад, харків’янин уже кричить так, що вся школа чує. До вчительки: «Что это за безобразие, вы же не против, чтоб я по-русски?». Вона каже:
«Особисто я не проти. Але розбирайтесь з учнем самі».
Ось тут уже всі перейшли на емоції так, що вся школа чула. Михасик пояснює: «Ви прийшли до української школи, ви представники українських вишів, ви презентуєте Збройні Сили України! Не Росії! Ви не маєте поваги ані до мови, ані до України.
Тож або ви спілкуєтесь українською, або кіна не буде!».
Наступний делегат виступив українською. Урок скінчився. Всі виступити не встигли, бо забагато дискутували.
Військові незадоволені та бубнячи щось собі під ніс пішли з класу. Вже наступного дня син прийшов до директорки за даними цих «військових».
Директорка повідомила, що вона дізналася про цю ситуацію, провела виховну роботу з вчителями, бесіду з військовими та повністю підтримує позицію сина.
Зателефонувавши до військкомату, я дізнався, що поводир цього, як у них записано, «патріотичного заходу» є представником самарського районного військкомату старший офіцер Юрій Кравець (заради справедливості повідомлю, що сам він спілкувався українською). У військкоматі мене вислухали, взяли мої дані та пообіцяли, що Кравець зателефонує мені. На момент публікації ніхто не телефонував.
Питання, яку ж Україну ми збираємося побудувати з такими «військовими» та «вчителями». Невже не можна було підтягнути україномовних представників, які б не ганьбили своєї форми та дотримувалися б свого статуту та Конституції України?
І ще більше обурює мовчання викладачів — «какая разница». Ані син, ані я не проти російськомовних громадян та інших нацменшин (як то кажуть, між собою у себе вдома кожен спілкується хоч японською). Але проти неповаги до рідної мови, якою спілкувалися наші пращури та яку Російська імперія, а після й Радянський Союз, з усіх сил намагалися знищити, а нині крок за кроком ми її відновлюємо.
Школа та виші — запорука успішного українського народу, який шанує свої традиції, історію та мову. А що ми маємо? «Какая разница» та отаких військових, які дискредитують ЗСУ та пам’ять українських героїв (україномовних та російськомовних), котрі віддали життя за нашу Батьківщину в російсько-українській війні.
Від себе додам: я пишаюся вчинком свого сина, Пономаренка Михайла», — розповів Олексій Пономаренко.
Мешканці міста активно обговорюють те, що сталося. Більшість підтримує позицію Михайла та його батька і обурені поведінкою військових та педагогів.
Підготував Ігор ТЬОМІН.
Дніпро.
Фото Олексія ПОНОМАРЕНКА.
