Це доволі яскраво демонструє політичне життя на місцях. Дуже часто не тільки самі партії, а й виборці роблять ставки не так на ідеологію та програми, як на прізвища тих, хто очолює місцеві осередки. У результаті більшість крісел у місцевій владі отримали представники тих політсил, які були представлені господарниками, котрі показали добрі результати роботи на своїх посадах минулої каденції. Але не скрізь. На політичній арені краю з’явились і новачки. Утім, і вони, і їхні досвідчені колеги тепер працюють не так на підтримку партійного авторитету, як на власний імідж. А він, як правило, формується завдяки успішному господарюванню та розв’язанню нагальних проблем громад.

Під власним брендом

Чи не найяскравіше ці тенденції виявились у Хмельницькій міській раді. Хоча назвати їх несподіваними не можна. Без сумніву, нині настав зоряний час для міського голови Олександра Симчишина та його команди.

Його перше обрання п’ять років тому було певною несподіванкою. Тоді, з одного боку, спрацював чинник нового молодого обличчя, з другого — не можна відкидати і партійне забарвлення. Адже майбутній голова представляв патріотично налаштоване ВО «Свобода». Його ідеї в постмайданівський час найбільше збігалися з настроями хмельничан.

Своєї партійної приналежності Олександр Симчишин ніколи не зрікався. Але з роками певні акценти все-таки змістились. Здобутки міської влади, а обласному центру й справді є чим похвалитись, набули значно більшої ваги в очах хмельничан, аніж сповідування певних партійних ідей.

Розбудова міста, впровадження цікавих інвестиційних та енергозберігаючих проектів, кроки на шляху до відкритості і прозорості влади, успішність економіки, яка дала змогу наповнити міську казну, а відтак і реалізувати різні проекти, — все це переконало містян, що минулого разу вони не помилились у своєму виборі.

Водночас саме це і змусило міського голову вийти на наступні вибори вже не під партійним, а власним брендом — новоствореної партії «Команда Симчишина».

Народження її було доволі скромним, вона з’явилась на початку торішнього червня. До того ж це була не новостворена, а лише перейменована з політичної партії «Мир і розквіт», яка була зареєстрована ще 2015 року на Київщині. Тобто ні до Хмельницького, ні до його голови вона не мала жодного стосунку.

Та ніхто й не сподівався, що її підтримають хмельничани. Уже традиційно для вітчизняного політичного життя спрацював трюк із перейменування партії в «іменну». Адже міський електорат все менше і менше симпатизує «Свободі». За різними соціологічними оцінками, її рейтинги коливались у межах півтора—трьох відсотків. Зате рейтинг Олександра Симчишина постійно зростав. То як було цим не скористатись?

Сьогодні у Хмельницькій міській раді є представники п’яти партій, серед яких майже рівно представлені «Батьківщина», «Європейська солідарність», «За майбутнє» і «Слуга народу». Але дві третини місць належить саме «Команді Симчишина». А за самого голову проголосували майже 87 відсотків виборців. Це дало змогу створити в раді монобільшість. Але не так політичну, як особистісну — депутати підтримують свого голову.

Ефект несподіваності

Не можна відкидати і той факт, що, крім попередніх досягнень міського голови, до успіху його привела ще й відсутність конкурентоспроможного суперника. Кандидат від «Слуги народу» набрала лише кілька відсотків голосів на виборах.

Приналежність до панівної в країні партії не допомогла.

Але щойно в «Команди Симчишина» з’явився сильний конкурент — партія «За майбутнє». Сталось це в обласній раді, де обидві партії, отримавши рівну кількість мандатів — по 13, є лідерами.

Якщо проаналізувати структуру теперішньої облради, то вона нічим особливим не здивувала. Хіба що тим, що своє представництво в чотири голоси в ній має Радикальна партія Олега Ляшка. В іншому все доволі стандартно: по десять своїх депутатів у партій «Слуга народу» та «За конкретні справи», по сім — у «Європейської солідарності» та ВО «Батьківщина». Приблизно такий само набір із незначною різницею у відсотках представлений у переважній більшості місцевих рад.

Але в обласній раді якщо не іменними партіями, то принаймні своїми іменами зуміли скористались чотири народні депутати, які очолили списки на виборах, — це Сергій Лабазюк («За майбутнє»), Сергій Мандзій («Слуга народу»), Володимир Ар’єв («Європейська солідарність») та Олександр Герега («За конкретні справи»). Наперед було зрозуміло, що ніхто з них не проміняє крісло у Верховній Раді на місце в обласній. Після виборів усі від нього відмовились. Але й тут задумка спрацювала: електорат «пішов» за знайомими іменами.

Та все-таки основна гра зав’язалась між двома вже згаданими групами лідерів, які претендували на місце голови. Кожній для перемоги свого кандидата, крім своїх голосів, потрібно було знайти ще два десятки союзників. І спритнішими в цій справі виявились представники партії «За майбутнє». Щоправда, інтрига щодо імені майбутнього очільника краю залишалась мало не до останнього моменту. Перемога Віолети Лабазюк, котра є дружиною народного депутата, для багатьох стала справжньою несподіванкою. І влаштувала далеко не всіх.

Одразу до суду посипались позови від кількох опонентів з вимогами визнати обрання голови недійсним і відсторонити її від виконання обов’язків на час з’ясування всіх обставин. Суд прислухався до останньої вимоги. Але вже за пару тижнів не тільки повернув Лабазюк до виконання обов’язків, а й визнав її обрання правомірним.

Тож зовнішнє протистояння протиборчих сил припинилось. Наскільки потужними залишаться після цього всілякого роду внутрішні течії, покаже час. Принаймні говорити про одностайність в обласній раді, як це є у Хмельницькій міській, поки що зарано.

Хотілося б вірити, що завдяки старанням голови і спільним бажанням поліпшити життя хмельничан (принаймні саме таке заявляють усі партії), це станеться, але...

Палітра доволі широка

Чимало теперішніх очільників міст не стали перефарбовуватись у нові політичні кольори і залишилися вірними своїм політичним силам. Приміром, Нетішин очолює Олександр Супрунюк, якого висунула партія «Воля», яка була створена влітку 2014 року на постмайданівській хвилі. Та якщо на початках члени нетішинського осередку з гордістю повідомляли, що серед них немає жодного екс-регіонала, одіозного екс-судді чи екс-прокурора, і це подобалось електорату, то на останніх виборах на ці тези вже не робили особливого акценту. Супрунюку вдалось перемогти завдяки тому, що мешканці міста позитивно оцінили його роботу на посту міського голови в попередню каденцію. Цього чекають і надалі.

А допомогти мають однопартійці, котрі отримали в міськраді п’яту частину місць. Разом із представниками «Європейської солідарності» та об’єднання «Самопоміч» вони мають 53 відсотки, і це завжди спрацьовуватиме на руку міському очільникові.

Не так партійний прапор, як репутація патріота міста і доброго господарника допомогли і Василю Сидору вчетверте зайняти крісло Славутського міського голови. Для області це своєрідний рекорд.

Попри те, що на теренах краю ВО «Батьківщина» давно втратила позицію лідера, Сидор залишився вірним цій політичній силі. І це не завадило виборцям оцінити ділові якості і голови, і його соратників. Із 26 депутатів міськради п’ятеро, і це найбільша кількість представників однієї партії, належать саме до цього об’єднання.

А от решта місць розподілена між шістьма партіями — «За майбутнє», «Слуга народу», «Європейська солідарність», «Сила і честь», «За конкретні справи» і «Воля».

Трійка перших так чи інакше представлена в переважній більшості місцевих органів влади. Решту списку в різних радах доповнюють партії, які з тих чи тих причин найбільше полюбились електорату. Хоча говорити, що вони мають серйозний вплив на політичне життя окремих населених пунктів чи області загалом не доводиться.

Новачкам щастить

Інтриги в політичне життя Кам’янця-Подільського додав під час останніх виборів міського голови двобій між молодим політиком-свободівцем Михайлом Посітком та народним депутатом Володимиром Мельниченком. Якщо за першим стояв усе-таки партійний імідж, то другий спирався здебільшого на список добрих справ, до яких він долучився раніше.

Кам’янчани віддали перевагу саме Посітку, хоча тріумфальною його перемогу не назвеш — розрив у кількості голосів був не такий уже й великий. Утім, це стало справжньою перемогою для ВО «Свобода». Адже, як уже згадувалось, загальні рейтинги партії залишають бажати кращого. Якщо новообраному голові вдасться досягнути успіхів у господарсько-економічному житті міста, для партії це буде добрий шанс заявити і про свою успішність. Для «Свободи» це важливо ще й тому, що в Шепетівці її представник, колишній міський голова Михайло Полодюк, не зумів утриматись у своєму кріслі. Його змінив представник «Європейської солідарності» Віталій Бузель. Нині йому доводиться розв’язувати важкі і застарілі проблеми із забезпечення міста теплом, газом тощо. Піднімати і втримувати і свій рейтинг, і рейтинг партії йому доведеться тільки завдяки вдалим економічним рішенням і проведенню активної соціальної політики, спрямованої на підтримку шепетівчан.

Утім, це головна вимога практично до всіх місцевих керманичів. Адже ситуація складається так, що не партії створюють авторитет керівників, а саме останні сприяють утвердженню успішного політичного іміджу.