07.08.2016
Це було на початку осені 2014 року в селищі Піски біля донецького аеропорту.
Якось рано вранці, отримавши наказ, вирушив на позицію «Сауна». По дорозі біля церкви на перехресті до автівки вискочив пес. Я зупинився, пес підбіг і почав проситися до авто.
Я жартома сказав йому, дочекаєшся мого повернення, то заберу із собою.
І точно, коли я повертався назад, на узбіччі мене чекав пес. Так у мене з’явився напарник Дік (на знімку).
Все робили разом — готували їжу, ремонтували авто, чатували в свою зміну. Все ділили на двох, окрім собачого корму, який я купував у супермаркеті Червоноармійська.
Він любив охороняти мій сон.
Госпітальєри. Жовтень 2014.
***
Усмішка, просто усмішка, яка рятувала. Чи мали сили вижити? От не знаю, але усміхалися, вміли сльози та біль залишити «на потім».
Підтримували один одного, як могли. «Втнути хохму» — то було за норму, коли сурйозні бойові дядьки в одну мить перетворювалися на бешкетників. Коли на сталево зціплених вилицях, вкритих сажею та брудом, з’являлися зморшки усмішок.
Очі починали сяяти, на фоні білих зубів ставало зрозуміло, які ж ці чортяки брудні...
Але за мить ставали знову живою зброєю, наче спрацював внутрішній перемикач та в кіборгу вимкнули людську складову. То ожила рація...
Піски. 2014.
***
Пам’яті Андрія «Ореста»
Козюбчика
(03.08.1981 — 17.08.2014)
...
Я віз тебе додому.
Через чотири морги.
Нашими степами...
Від Донбасу до Кривбасу.
В кожному вивантажували, бо мали надію на людське ставлення, але то були скоти, які не хтіли зробити свою роботу.
І знову їхали, їхали далі своїми степами. Рідними шляхами, дорогами Січеславщини. Їхали в ніч, бо там мати чекає, і свіжа могила чекає.
Ти був за спиною, так, саме ти, а не просто бездиханне тіло. Я подумки говорив з тобою, про те, що ще трішки і дома...
То були не перші смерті, то була не перша кров. Я то вже пройшов. Але ця запеклася.
07.02.2019.
Брату.
Майже п’ять років Україну намагається вбити війна, що розв’язана підлим ворогом, сусідом...
Що ми пережили за ці роки і що нас чекає? Яка доля буде у наших нащадків? Чи встоїмо на своїх ногах?!
Я не знаю відповіді, просто не знаю...
Але маю впевненість у тому, що ми є, були та будемо! Ця війна навчила нас робити свій вибір, навчила не боятися смерті та любити життя, цінувати моменти щастя, як ковток холодної води у спеку. Любити волю та боротися за свободу.
Відкинувши боязнь змін та зашореність повсякдення, ми роздвинули горизонти світосприйняття. Відчули смак життя...
Що мені дала ця війна?
Що спробувала забрати, все це все рівно залишиться зі мною, бо моя пам’ять міцно тримає то в мені.
Я отримав справжніх Друзів!
У 2016 році в моєму житті з’явилося ім’я, яке змінило моє ставлення до того, що війна намагалася зробити зі мною. Знищити мене фізично та повільно знищити психологічно. Зруйнувати як зовні та і зсередини.
Це ім’я знакової для мене Людини Ramunas Serpatauskas!
Моя поїздка до Литви на реабілітацію була тією соломинкою, до якої я вже майже не тягнувся. Бо фізичний біль довів мене до межі психоемоційних можливостей. Тяжкі думки про те, що я вже не зможу бути тим, ким був до війни, дихати на повні груди та горіти в повному сенсі цього слова, закривали мене від зовнішнього світу.
Як сталося, що з Рамунасом ми стали наче рідні брати — навіть не знаю. Маючи різне життя, різну мову, вік, світогляд, ми знайшли те цінне, що нас об’єднало.
Це любов до Батьківщини!
Жага Волі!
Та неймовірне бажання зберегти свою Свободу!
Так як Братка показував мені Литву, може робити тільки справжній Син цієї землі. Для мене це стало спасінням душі, відкрило очі та душу для нового, нового в моєму житті. Великої любові до нової, невіданої до цього Литви.
Литви, яка подарувала просту підтримку, спокій та впевненість у тому, що вона поруч. Поруч у всі часи...
***
02.03.2019.
Лук’янівське кладовище
Коли приходиш до Братів, там дуже часто Матері біля своїх Синів...
Єдине, що можеш зробити — це обійняти.
Слова застрягають у горлі...
Сльози душать.
До свого горя наче звикаєш, таке відчуття, що ще в 15-му році воно випалило все всередині.
А до Материнського горя звикнути не можна, воно наче розпікає те, що здавалося вже мертве...
23.08.2020.
Завтра ми йдемо на Марш Захисників.
Я піду, щоб сказати дякую тим, хто був поруч, хто не здався. Я піду за тих, хто віддав своє життя, вони підуть разом зі мною в строю, пам’ять про них в моєму серці.
Зі мною буде мій син, так, мій маленький син, найдорожче в моєму житті. Він — то мої побратими, що віддали за нього життя. За його вільне майбутнє.
Ми підемо, щоб сказати прості слова «Ми є». І будемо ходити кожен рік, допоки не повернуть військовий парад, або ноги перестануть носити.
Я хочу, щоб діти тих, хто не повернувся із бою, знали, що ми не здалися, щоб ставали з нами поруч і чули «Слава Україні!». Щоб матері могли, дивлячись на нас, просто плакати, бо ми живі.
Знаю, що пройти буде важко, але то таке, проповзти «сто метрів життя» було важче.
Завтра я відкладу свої політичні вподобання та амбіції в бік, візьму дорогий мені прапор, одягну берет і піду. Піду обійняти живих та згадати тих, кому винен життя.
Слава Україні!
P. S. Це буде перший Марш мого сина, дякую долі, що я дожив. #свідкижовтогоскотчу
Олекса СОКІЛ, доброволець.
