Третину століття ця скромна жінка невеличкого зросту працювала маневровим диспетчером на станції Слов’янськ. Її професія в усі часи належала на залізниці до найнапруженіших і найвідповідальніших. А в роки, за яких їй випало працювати, було чимало не лише трудових успіхів, а й нескінченних тривог.

Усі шляхи-дороги вели додому, в Україну

— Хоч станція Слов’янськ і не дуже велика, але тут завжди інтенсивний транспортний потік та велика складність руху, — говорить пані Людмила. — Тепер щодоби вздовж станції прямують на сусідню Південну залізницю 12—14 потягів. А в 1960—1980-х роках, коли було найбільше навантаження, щоденно пропускали 48—50, а то й більше потягів, що забезпечувало стабільність і прибуток усієї залізниці. Уся промислова складова — вугілля, метал, продукція машинобудування, хімії, сільського господарства — транспортувалася сталевими лініями.

У ті роки розгорталися роботи ще й на дніпропетровському заводі «Південмаш», який почав випускати ракетну техніку. Оскільки вимоги секретності не дозволяли називати космічні вантажі, що транспортувалися залізницею, їхніми справжніми найменуваннями, то вони проходили під умовною назвою «снопометалки». І маневровий диспетчер мав стежити, аби під час зупинки жодна платформа, жоден вагон не залишалися стояти попід мостами, й щоб, не дай боже, не могли наблизитися до нього сторонні особи...

Людмила Гелеверя — лише одна з поважної династії залізничників, загальний стаж роботи яких перевалив за ціле століття. Її чоловік — старший машиніст електровоза локомотивного депо станції Слов’янськ Віталій Гелеверя очолював раду трудового колективу станції. Його багаторічна робота була вшанована знаком «Почесний залізничник», багатьма нагородами й відзнаками. Віталій Степанович вирізнявся високою культурою, інтелектом, знав німецьку мову, переймав досвід залізничників Європи під час закордонного відрядження. Машиністом паровозного депо станції Сватове був і свекор — батько Віталія, який більшу частину минулого століття водив паровози Луганщиною й був нагороджений орденом.

— Залізниця — це моє життя, — говорить сьогодні Людмила Гелеверя. — Я залишилася без батьків дуже рано. Мене бабуся, мамина мама, виховувала із п’яти років...

У 1958-му, закінчивши залізничний технікум, Людмила вийшла заміж. Із Віталієм вони навчалися у паралельних групах. Він — локомотивник, а вона у групі «движенців». Отримавши дипломи та направлення на роботу, обидва трохи й поїздили.

— Чоловіка направили на Уфімську залізницю. Бабуся попервах говорила: «Нехай він їде сам, влаштується, а потім тебе забере». А свекруха: «Ніяких! Нитка з голкою повинна бути». Так ми і працювали. Я — черговим по станції Талди-Булак.

Дев’ятитисячний спуск, постійний налив, постійне горіння нафтопродуктів... Та по молодості були задоволені всім-всім. Звідти чоловіка взяли на рік до війська на перепідготовку — прямим призначенням на Сахалін. З військової служби Віталій привіз три грамоти, на одній з яких було написано «Дружині в подарунок».

— На той час як чоловік відслужив, я повернулася назад до Слов’янська, — продовжує розповідати Людмила. — Та й залишатися там не було сенсу. Якщо тут електрифікація тривала на повну, а він був електровозником, то тут йому й належало працювати. Дуже не хотіли його відпускати з попереднього місця роботи, вмовляли залишитися, пропонували різні умови. Але там була вузькоколійка, й мови навіть не було — треба обом, як нитці з голкою, їхати додому, в Україну!

Особливо запам’яталися перші чергування! На станції Бантишеве, що поблизу Слов’янська, черговий не впорався, запив. Кого туди направляти? Знову Гелеверю, бо вона, сказали, швидко схоплює суть роботи. Приїхала туди — станцію бачу вперше. Закріпили мене за працівником, який повинен був навчати, а він лише хмикнув: «Хм! Тут тобі робити нічого». До 10—11-ї години побув зі мною та й пішов. Що робити, не знаю! Я й туди, і сюди. А поруч із черговим були вагонники. Вони мені й говорять: «Не колотись, ми тобі допоможемо». О 4-й годині з’являється і черговий. Я йому: «Та ти що, з глузду з’їхав, на першому ж чергуванні залишив мене в такій ситуації». «Нічого, нічого, — каже. — Це якраз добре».

Ну, а згодом, коли розпочалася централізація станції Слов’янськ, мене взяли сюди на перевірку маршрутів. Так на цій станції й працювала до 1996 року.

Найкраще виховання — на власному прикладі

Майже сорокарічний шлях роботи — лише одна сторона її життя. Не менш яскравою видалася жіноча й материнська доля Людмили Гелевері.

Двох доньок — Любов і Наталію — виростили, виховали й вивчили Віталій із Людмилою. Обидві виросли достойними людьми й успішними фахівцями своєї справи. Старша, Люба, закінчила з відзнакою залізничний технікум і університет залізничного транспорту, загалом здобула три вищі освіти, дослужилася до поважної посади на митниці. Молодша, Наталія, змалечку разом із батьком їздила в рейси до станції Лозова. Залізничний технікум і університет залізничного транспорту згодом також закінчила на «відмінно». Сьогодні Наталія — керівний працівник у галузі енергетики.

— Аби доньки посіли гідне місце в житті, ми з Віталієм викладалися, як тільки могли, — підкреслює з гордістю пані Людмила. — Окрім того, що жили роботою, ще й тримали чимале господарство: лише індиків на нашому подвір’ї було 15, не кажучи вже про іншу живність. Коли дівчата були студентками — не забували постачати їм клунки з провізією через колег-машиністів на локомотивах.

Та, мабуть, найбільше вплинули на ціннісні критерії нащадків — спочатку дітей, а тепер уже й онуків, власний приклад та особиста зразкова поведінка батьків. Свекор і свекруха спочатку мешкали у віддаленому від Донеччини Сватовому, та коли з роками ті стали хворіти, Віталій із Людмилою, не роздумуючи, перевезли їх до себе, щоб доглядати батьків на схилі років.

Самі облаштували і сімейне гніздечко. Тут усе — від фундаменту до покрівлі — будувалося власноруч. У світлиці — чисто й затишно. Всюди багато живих квітів у великих горщиках. А на почесному місці — книжки, записи музичних творів, листи, свідоцтва дитячих успіхів, починаючи від першого класу. І, звичайно ж, найбільшу цінність династії становить усе, що пов’язано із залізницею: безліч почесних грамот, професійних відзнак, фотографій, вирізок із газет різних років.

Замість робітниці нагородили... чиновника

На роботі Віталій у прямому сенсі «горів», не шкодуючи себе. Був жовтень 1991 року, і у свою останню поїздку він вирушив зустрічати делегацію з Німеччини: адже на станції мало хто знав німецьку краще від нього. А повернувшись того фатального дня додому, поставив портфель біля будинку й лише промовив дружині: «Це був, мабуть, мій останній рейс...» На ранок у нього стався інсульт, що був результатом перевтоми й тривалого напруження: недарма ж вихід на пенсію для машиністів електровоза — у 55 років. А йому на той час виповнилося лише 54...

Одужання ніхто не обіцяв. Навпаки, лікар сказала одразу: врятувати чоловіка в умовах Слов’янська неможливо. Шанс видужати — хіба що за умови транспортування в Донецьк (але там у військовому шпиталі не було вільних місць) або ж до клінічної лікарні Харкова. Під відповідальність лікаря, яка супроводжувала важкохворого разом із двома медсестрами, чоловіка «швидкою» доправили до Харкова. І знову почалася боротьба! Людмила була поруч із чоловіком весь час його перебування в клініці. «Щось не пам’ятаємо, щоб у реанімації з пацієнтом перебували рідні», — сказав хтось із персоналу. А вона домоглася, щоб їй дозволили, бо тепер вона працювала тут щодня — від самого ранку до вечора.

Та навіть тривала госпіталізація й інтенсивний курс реанімації не були панацеєю. Лікарі не наважувалися прогнозувати стан хворого навіть на найближчі кілька місяців... А Віталій прожив після виписки ще 19 років. Щоправда, працювала з усієї родини тепер лише вона. І це — у непрості для всіх 1990-ті!

— На той час я вже отримувала пенсію та продовжувала працювати. Залишалась у вирі багатьох виробничих та громадських справ. Віталій, наскільки дозволяло здоров’я, порався по дому, — згадує зараз.

Лише у 1996 році Людмила залишила роботу. Керівництво станції довго не хотіло відпускати її на заслужений відпочинок. Навіть уже віддаючи їй трудову книжку, керівник велів не розслаблятися. «Відпочинь трохи, але знаєш сама — коли якийсь аврал, будь готова прийти до виробничого відділу й знову сісти за пульт».

Усе б нічого, але без ложки дьогтю не обійшлося. Якось після одного з трудових успіхів — а станція Слов’янськ у всі часи входила до п’ятірки найкращих у країні, Людмилі Гелевері повідомили, що за багаторічну сумлінну працю її представили до нагородження знаком «Почесний залізничник». І не хтось там, а особисто начальник станції при всьому колективі пообіцяв, кивнувши саме на Людмилу: «Ось хто буде в нас почесним залізничником!».

Документи на нагородження Людмили Гелевері дійсно готували. Усі клопотання, що належать, були оформлені, подання надіслано... Втім, нагороду, яка призначалася для неї, раптом отримав... керівний чиновник.

Начальниця відділу кадрів станції якось крадькома підійшла до неї й заговорила:

— Знаєш, Людмило, немає для тебе «почесного». Знак, що призначався тобі, дали начальству, йому за статусом потрібніше. Але ж так і знай: наступна нагорода — саме твоя!..

Утім, більше до цієї розмови ніхто так і не повертався. Сама Людмила Миколаївна не наважилася комусь нагадувати — не з тих вона, щоб нагороди собі «виривати». Ну, а друзі та всі, хто знає її багато років, були справді приголомшені, що достойній трудівниці, яка віддала залізниці майже чотири десятиліття свого життя, спочатку пообіцяли почесний знак для красного слівця, а потім про обіцяне просто забули!

У 2019-му, коли відзначали 150-річчя станції Слов’янськ, про необхідність виправити чиюсь помилку заговорили вже місцеві активісти. Керівник осередку культури «Слов’янські вечорниці» Василь Чорнобровий звернувся навіть до почесного громадянина міста Слов’янська, начальника Державної служби з надзвичайних ситуацій України Миколи Чечоткіна з листом, у якому зазначив:

«Коли ми готували буклет «Новатори залізнично-транспортної галузі Слов’янщини», де вказували нагороджених знаком «Почесний залізничник», то були приголомшені, що колишній маневровий диспетчер станції Слов’янськ Людмила Гелеверя з незрозумілих причин не отримала цю нагороду. Адже йдеться про невтомну сумлінну трудівницю, доброзичливу людину! Як кажуть її колеги, на виробничих нарадах начальник станції оголошував, що ось-ось вручимо Гелевері «Почесного залізничника». Втім, із певних причин десь зникли документи, а незабаром вона вийшла на пенсію».

Із паном Василем солідарні й інші представники громадськості Слов’янська, які переконані — слід відновити справедливість стосовно поважного ветерана-залізничника, яким тут усі знають Людмилу Гелеверю.

— Знаєте, мене саму той епізод аж ніяк не засмучує, адже добрих та приємних спогадів набагато більше! — щиро усміхається Людмила Гелеверя. — Хіба мене чимось обділила доля?! Найголовніше — у мене є міцний тил: мої діти й онуки. У мене є те, що не треба доводити й якось там підтверджувати: повага та шана людей, які мене зустрічають щодня і яким я безмежно вдячна за те, що своє життя присвятила улюбленій праці недарма!

Фото надано автором.