Нагадаємо читачам: торік наша газета проводила конкурс літературних творів воєнної тематики «Героям слава!». За підсумками конкурсу друге місце посів Ігор Михайлишин (на знімку), а саме його книга «Танець смерті (Щоденник добровольця батальйону «Донбас»).
Ігор Михайлишин — один із тих майданівців, які з початком російсько-української війни пішли на фронт добровольцями. Служив у батальйоні «Донбас» гранатометником, під командуванням легендарного майора «Лєрмонтова». Під Іловайськом опинився в полоні, де пробув 119 тяжких днів (відомо ж: добровольцям «Донбасу» краще було в полон не потрапляти). Після обміну полоненими повернувся додому і... невдовзі знову пішов на війну. Для тих, хто там не був, це здається неймовірним. Він мав позивний «Піаніст» — бо грав на фортепіано і на Майдані, і на фронті, і навіть у неволі. Зараз Ігор — на останньому курсі Київської муніципальної музичної академії імені Глієра — таки не полишає мрію стати справжнім піаністом. І — пише книжки, вкладаючи в них досвід солдата і музиканта.
Власне, «Фуга «119» є продовженням згаданої книги «Танець смерті». Але — продовженням своєрідним, несподіваним за формою викладу. Якщо «Танець смерті» — класичний щоденник, де події розгортаються в лінійній послідовності, то «Фуга «119» — дещо зовсім інше.
Фуга, якщо говорити навпростець, — музична форма, якій притаманне постійне спіральне повернення до теми, її розгляд щоразу з іншого ракурсу, щоразу з іншими деталями. Як підказує Вікіпедія, в структурі фуги «початковий мотив є найбільш характеристичним зерном теми, за яким щоразу впізнається її вступ». У книзі Михайлишина це буквально так і є. Справді, чи не кожен новий розділ він починає зі «вступу», з того дня, коли потрапив у полон під Іловайськом. З незвички читачеві спершу навіть здається, що автор кружляє на місці. Навіть думаєш: невже він забув, що вже писав про це, хоч дещо іншими словами? Насправді, звісно, він нічого не «забув». Просто оті 119 днів полону були для нього настільки густо насичені емоціями, подіями, моральними й фізичними стражданнями, що все це просто не вмістилось би в лінійний словесний виклад, цього не витримав би жоден синтаксис жодної в світі мови.
Михайлишин — літератор-початківець, це лише друга його книжка, але якимось чином (інтуїцією музиканта?) він збагнув важливу для літератури річ: друга книжка — це не «ще одна книжка», а «інша книжка», це щоразу інший світ, інший ритм, інша архітектоніка. Таке розуміння дається навіть не кожному професіоналу. Крім того, треба мати упертий характер, щоб після першої успішної книжки не спокуситися цим успіхом і в другій книжці уникнути самоповтору.
Ще одна щаслива здатність автора — спостережливість, уміння бачити нюанси й деталі — і навколо себе, і всередині себе.
Деталі в цьому разі важливі, бо в контексті полону всі буденні речі здобувають особливий сенс, іноді містичний (що таке в полоні телефон, сигарета, книжка, музика і нужник, хліб і погода). Якраз ці деталі роблять картину унікальною. До прикладу — книжки. Що актуально в полоні? Дантове «Пекло», Шевченків «Кобзар». А ще — знайдені на звалищі кулінарні журнали з рецептами тортів та інших витребеньок. Звісно, ті журнали — не література. Але ви розкажіть це голодному організмові, який заживо з’їдає сам себе.
У книжці багато отаких спостережень — парадоксально-неймовірних на вигляд, але це — достовірність досвіду. От, скажімо, полонений солдат дістає звістку, що до нього приїде мама — і він панічно цього боїться, бо не хоче, щоб мама бачила його тут.
Вище ми зауважили, що Михайлишин принципово уникає самоповторів. Це справді так, за одним винятком — коли він, і то часто, повторює імена загиблих під Іловайськом друзів: «Утьоса», «Черепа», «Варга», «Берега», «Сократа», «Лисого», «Шока» («щоб я ніколи в своєму триклятому житті не міг їх забути»).
Цю книжку найменше хочеться переказувати, а деякі сторінки хочеться чимшвидше забути, бо вони страшні (читати — страшно, а пережити? А написати?).
Дозволимо собі лише одну цитату — з розповіді про прапор, що лежав біля порога в’язниці — спеціально покладений так, щоб полонені мусили на нього наступати ногами. «Це те, що я так сильно захищав. Це те, що було символом мого протесту на Майдані. Це те, чим я свято дорожив на війні. Мої друзі гинули за це. Гинули за Стяг України. А зараз він тут у свіжих слідах...
Добре. Погоджуюся! Святий символ і все таке. А чому ж ми захищаємо і гинемо за цей прапор, а він нас не захищає? Чому наша держава дозволила, щоб ми зараз були в полоні? Сказати чому? Тому що нас обманули. Росіяни говорили, що дадуть прохід з Іловайська, а насправді — обманули. Це означає, що наша сторона так «чудово» домовилася, що нас обманули. Значить, ми і не сильно потрібні нашій державі, раз нам дозволили потрапити у полон. Півтори доби! Постійно боролись, а підмога так і не прийшла. А могли ж накрити всіх реактивною артилерією? Могли?! Могли... Ну ось! Тоді б ти вже не бачив того, що бачиш зараз. Держава так хоче! Для чого ж тоді й далі захищати таку державу?».
...Гіркі слова, на які не кожен має право. Між іншим, вони, ризикуючи життям, таки врятували й винесли той прапор із собою, коли вийшли з полону...
