Розповідь про надзвичайні речі і надзвичайних людей
Двадцять вісім історій волонтерів, розказаних від першої особи, повертають нас у 2014 рік, у ті дні, коли з Майдану сотні добровольців, які ще вчора працювали в офісах, школах, редакціях, на фермах, пішли захищати країну від ворога. Всі добре пам’ятають, як у той час на полігонах не вистачало обмундирування, зброї, техніки, ліків, навіть продуктів. Тоді поряд з новою українською армією в тилу народилася ще одна армія — волонтерів. Добровільні помічники армії, як мурахи, найближчі за соціальним устроєм до людини істоти, що, працюючи разом і об’єднуючись, можуть переносити вантаж у сто разів більший за власну вагу, зробили неможливе: спочатку вдягнули-взули бійців і повезли на фронт сотні, ні — тисячі, касок і бронежилетів, тепловізори, біноклі, системи зв’язку, екстрим-камери, снайперські перчатки, теплий одяг, ліки. Втім, як наголошують учасники презентації, нова книга, головним чином, не про матеріальне забезпечення передової, а про дух армії й волонтерів, про те, що «леви своїх не лишають».
Презентація видання, у якій взяли участь Анжеліка Рудницька, президент мистецької агенції «Територія А», Наталя Воронкова, засновниця Волонтерської Сотні «Доброволя», Іванна Поровська, виконавчий директор ВГО «Крим з Україною», Натан Хазін, співзасновник волонтерського проекту «Аеророзвідка», волонтерки Тамара Горіха Зерня і Наталія Герасименко, засновник фундації соціальних інновацій «З країни в Україну» Денис Блощинський, відбулася днями в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану.
«Ця книжка про надзвичайні речі, які відбувалися з нами починаючи з 2014 року, а може, і раніше, і про надзвичайних людей, які робили ці речі. Зараз у волонтерстві залишилися найстійкіші, для кого це стало сенсом життя і які просто не уявляють, як може бути інакше, — каже авторка видання Наталка Позняк-Хоменко. — 14 березня 2014-го перші люди з Майдану пішли спочатку на полігон, а потім на війну. І далі вже були хвилі мобілізації. Знову-таки, люди абсолютно мирних професій мали стати воїнами за дуже короткий час. І саме волонтери допомогли їм стати воїнами. Не лише тому, що їх одягли, нагодували і забезпечили всім тим, з чим можна воювати. А передусім тому, що вони дали їм сенс. Сенс того, за що вони воюють».
«Кожен робив те, що міг. До нас приходили жіночки, у яких мобілізували синів, ми давали їм лекала і казали шити труси — а потім були оті фотосесії з «Айдару». Ми продали 17 вишитих рушників — і на ці гроші купили хлопцям «Віліс» на передову. До нас зверталися депутати, які давали по 10 тисяч доларів за раз. І я не знаю, чий внесок був більший: цих депутатів чи мами одного нашого побратима, який допомагав в’язати шапки, а його мама в’язала шкарпетки. І одного разу він приніс недов’язану пару й ампулу морфію. Виявилося, що у нього мама була хвора на рак і до останнього в’язала шкарпетки, а, помираючи, попросила передати морфій бійцям, може, там потрібніше. Так от, для мене і ці депутати, і ця мама, і 10-річна дитина, яка в дощ і холод стояла під супермаркетом, щоб зібрати продукти для бійців — усі вони важливі. Ми всі тоді були рівними, бо всі рятували країну», — зазначила під час презентації очільниця Тернопільського штабу Самооборони Майдану Лілія Мусіхіна.
Книга розповідає історії й відомих волонтерів Діани Макарової та Наталії Воронкової, які у лютому 2015 року вивозили цивільних з Дебальцевого, а також підприємців з Володимира-Волинського і Сарн Костянтина Зінкевича та Сергія Лаврущенка, котрі ремонтували військову техніку для армійських частин, Андрія Салюка зі Львова, котрий у своєму місті організував потужний центр допомоги передовій. Кожна з цих історій показує, як, об’єднавшись, можна зробити неймовірне, як звичайні люди здатні на самопожертву заради ідеї й спільного добра.
«І для армії, і для суспільства волонтери залишаються тими, хто завжди напоготові. Зараз у нас є головне — у нас є досвід. У нас є зв’язки, ми знаємо, куди бігти, вміємо знайти вихід із ситуації. Тому якщо завтра, не дай Боже, щось почнеться, ми знатимемо, що робити. І наш «тривожний наплічник» завжди зібраний», — додає Наталя Воронкова.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
