Фото усміхнених комсомолок та розповідь про них облетіла тоді, у 60-х роках минулого століття, чимало періодичних видань Союзу. «Сходить сонце, — захоплено підписав знімок заїжджий кореспондент, — і застає вчорашніх несміливих школярок впевненими в своїй силі господарками життя, будівниками одного з гігантів індустрії».

«Після Кривбасу моя сестра Ванда працювала на будівництвах інших гігантів — шахт, фабрик, хімічних підприємств, — написав про долю рідної людини житель Ірпеня В’ячеслав Маршицький. — Важко в це нині повірити, але тендітна дівчина виконувала найважчу роботу: бетонника, муляра, стропальника. Вона дуже хотіла вчитися, адже вдалася здібною і сумлінною. Однак нас у сім’ї було троє. Виховувала мене і двох сестер одна матуся. Скромної зарплатні інженера-хіміка цукрового заводу заледве вистачало на найнеобхідніше. Вандиного батька, Яна (Івана) Францевича Матеуша, головного інженера цукроварні, чеха за національністю й гарячого прихильника самостійності України, репресували в серпні 1937 року, за два місяці до народження Вандочки...

Матуся із двома малолітніми дочками переїжджала з одного заводу на інший — куди її відправляв цукротрест. Урешті, у квітні 1945-го, вона опинилася в Мартинівці Канівського району. Тут сім’ї дали відомчу однокімнатну квартиру в барачному приміщенні, побудованому ще до Жовтневого перевороту цукрозаводчиком Терещенком. Тут і я народився 1946 року. Ванда після закінчення школи, як я вже згадував, поїхала працювати на Кривбас».

На жаль, продовжує В’ячеслав Маршицький, особисте життя в сестри не склалося. Вона залишилася одинокою. До всього на будові стався нещасний випадок і Ванда отримала важку виробничу травму. Тоді її перевели рахівником-касиром у контору будівельного управління. Мешкала в Черкасах по робітничих гуртожитках. Лише коли розміняла п’ятий десяток, надали «господарці життя» свій куток у «малосімейці».

«У цій «каптьорці», на семи квадратних метрах, на мізерну пенсію дожила сестра до своїх 83 років, — уже телефоном розповідає В’ячеслав Григорович. — Я постійно приїжджав з Ірпеня, допомагав їй чим міг. Та в останній рік стан здоров’я Вандушки різко погіршився. Вона почала просити мене відвезти її до Мартинівки, в ту барачну квартиру, що залишилася від матусі. Сестрі здавалося, що село і свіже повітря допоможуть їй здолати недуги. Та й дуже їй хотілося ходити по землі свого дитинства, а не сидіти одній на шостому поверсі. Однак не так сталося, як гадалося. У старенької загострилися хронічні хвороби. Потрібна була допомога сімейного лікаря, а повертатися назад у Черкаси вона не хотіла. Мені порадили зареєструвати сестру як жительку Мартинівки, щоб вона мала право на тутешнє медичне обслуговування. Так я й зробив. Доглядати хвору ставало дедалі важче. Адже і я немолодий, маю другу групу інвалідності як учасник бойових дій. Восени написав заяву, щоб оформили стареньку до будинку для одиноких престарілих людей. Почали проходити медкомісію, збирати необхідні документи — та так нас і зима застала. Без палива, у столітньому приміщенні, де грубка від назбираних мною дров не гріє, а димить. Як на біду, сестра злягла. Телефоную, щоб приїхав сімейний лікар, призначив лікування. Мені відповідають: привозьте хвору до нас. Але чим і як я її привезу, коли вона неходяча? Відкрилася трофічна виразка на нозі, мучить стара виробнича травма... Після всіх цих дзвінків у медзаклади, до місцевої влади гірко на душі. Невже сестра, яка все своє життя, всю свою молодість і здоров’я віддала державі, не заслужила на доглянуту, теплу старість? Вона навіть не має субсидії, а з Придніпровського районного суду Черкас надійшов судовий наказ про стягнення з неї комунального боргу у сумі... 228 гривень 62 копійки. Я б міг продати сестрину квартиру, щоб її пролікували, загоїли рани — на все це потрібні кошти. Таких ні в мене, ні в неї немає. Та на кого я зараз залишу хвору? Стареньку не забирають ні до лікарні, ні в інтернатний заклад. Не призначено навіть соціального працівника. Я в розпачі...»

Щоб з’ясувати, чому В’ячеслав Маршицький та його сестра Ванда Матеуш опинилися в безвиході, телефоную старості Мартинівського старостинського округу Степанецької сільради ОТГ Світлані Чупилці.

— Про становище Ванди Іванівни мені відомо, — відповідає Світлана Володимирівна. — Вважаю за помилку, що В’ячеслав Григорович привіз свою сестру з Черкас у село. Там у неї були значно кращі умови, ніж тут. Очевидно, й легше було б в обласному центрі влаштувати одиноку людину в інтернатний заклад. Але сталося так, як сталося. Нині Ванда Іванівна — жителька Мартинівки, і ми, звичайно, підтримуватимемо її. Я особисто відвідала стареньку і переконалась, що вона потребує постійної сторонньої допомоги. Якщо В’ячеслав Григорович погодиться діяти в рамках чинного законодавства щодо отримання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів і підготує відповідний пакет документів, ми клопотатимемо про направлення Ванди Іванівни до інтернатного закладу.

...Ось і вся історія про «дівчину з обкладинки журналу». На жаль, непоодинока за своїм сумним фіналом. Відомо, що зрілість держави вимірюється ставленням суспільства до найстаршого покоління. Рівнем турботи про одиноких, хворих та немічних. Запровадженням державою багаторівневої соціальної підтримки, яка давно функціонує в цивілізованих країнах. Нам, хоч як це прикро визнавати, ще довго прямувати до того європейського рівня. І державі як інституції, і членам суспільства.

Черкаська область.

Фото з архіву Ванди Матеуш.