Чим себе розважити інтелігентній людині в порожній сільській хаті, коли на вулиці падає сніг, що породжує асоціацію нового дня з чистим аркушем або, навіть, із першою сторінкою нарису під заголовком «Моє життя»? Коли коронавірус із локдауном нібито для вільного дихання, але... не дають дихати? Що робити з тим «вибіленням» пам’яті, «форматуванням файлів», коли в тебе за спиною, за цими заметами — тисячі інших днів і ночей із тими «своїми» спогадами і «своїми» снігами? Найрідніші на планеті люди, які ходять тепер вулицями інших світів і, мабуть, чекають возз’єднання з рідними... Дивно, але щиро шкода людей похилого віку, які мали цікаве життя, багато знайомств, велике кохання. Котрих доля високо піднімала на своїй гойдалці, дозволяючи почути вітер і відчути крила, а потім раптом усадила в крісло перед фотоальбомами. А водночас і радісно за них, бо все ж мають ті альбоми і заслужили на тиху годину в кріслі без докорів сумління з приводу нереалізованих планів, втрачених шансів, не почутих сигналів і непрочитаних знаків...

Хіба що на Місяць не літали

...Віталій Фалюш (на знімку) з початку цього століття мешкає в Новопавлівці, що на Кіровоградщині неподалік Кропивницького, а значну частину попереднього прожив у кількох містах України. Народився в Ковельському районі, де, як підрахували статисти, кожен семисотий носить прізвище Фалюш. Тобто, сто Фалюшів на одне місто. На Волині їх більше, ніж Ковалів, Ткаченків і Кузьменків, і значно більше, ніж Іванових і Петрових разом узятих. Тож на Землі Фалюші опанували чимало різних професій. Як от і Віталій Васильович Фалюш — кандидат сільськогосподарських наук, викладач багатьох вишів, і... все життя — ботанік у професійному сенсі цього слова.

Розчаруємо тих, хто думає, що людина після вісімдесяти назве своє ім’я і прізвище тільки якщо загляне в паспорт і згадає букви. Віталій Васильович шістдесят років тому закінчив Львівський аграрний університет, але й зараз розкаже вам, який квиток тягнув на вступних іспитах (до речі, тоді це був один із найпрестижніших вишів країни — на одне студентське місце в ньому претендувало понад десяток абітурієнтів) і як захищав дипломну на випускних екзаменах... Після закінчення інституту працював головним агрономом у колгоспі, хоча в ті часи на такі посади призначали серйозних «дядьків» із партійним досвідом, а не 23-річних «вискочок». Далі була посада в управлінні сільського господарства, аспірантура в науково-дослідницькому інституті ґрунтознавства (Харків), викладацька робота, посада завідувача кафедри. Пізніше — переїзд у Луцьк і 24 роки завідування кафедрою ботаніки в Луцькому педуніверситеті... А підводячи певну риску, попрацювавши ще і на кафедрах педагогічного та технічного університетів Кропивницького, вийшов на пенсію.

2019-й для нього — чорний

Цієї публікації могло б і не бути, якби не довгі зимові ночі і сутінки, не карантин і локдаун... Якби ностальгія і сум за минулими, сповненими яскравих подій, днями так не брали нас усіх за серце і не змушували шукати розради в товаристві і спілкуванні — навіть із незнайомими людьми. Якби не втрати і потреба в словах утіхи...

Торік Віталій Васильович втратив кохану дружину, з якою прожив 59 років. Ірина Валентинівна викладала українську мову, працювала бібліотекаркою, а на схилі літ доглядала онуків. Саме це бажання — поділитися теплом із рідними, пригорнутися до молодшого і сильнішого — змусило Фалюшів спакувати в Луцьку валізи і перебратися в Новопавлівку. Чому не в місто? Віталій Васильович дає на це просту відповідь: «Я з селян!» Від переїзду дідуся з бабусею онуки, Настя і Ліза, тільки виграли. А в доньки, котра також обрала наукову стезю і працює в педуніверситеті імені Володимира Винниченка, з’явилося більше вільного часу.

— Минулий рік був для мене чорним, — відчувається, що Віталій Васильович ділиться найважчими переживаннями. Померла моя половинка. І помер 52-річний син, Юрій, який доти нічим не хворів і жодного дня не провів у лікарняній палаті...

Хороші люди траплялися

Серед його спогадів про минуле — студентські практики. Одна з них пройшла в Зибковому Онуфріївського району, де господиня варила дуже смачний борщ і дивувала своїх квартирантів запашною випічкою. Фалюш навіть пригадує, що піч жінка розпалювала, на диво, тугими, збитими мотками... соломи, які довго горіли і давали багато тепла. Як це в неї виходило — досі не знає. Ще одна практика пройшла в Сталінській (нині Донецькій) області поряд із місцевістю, де відбулася легендарна битва на Калці. Звідти найцікавіший спогад — про море: керівниця практики у вихідний повезла приїжджих на узбережжя Азову, коли з’ясувала, що з усієї групи лише один студент із Західної України бачив «велику воду». А займалися львівські практиканти на Донбасі культивацією кукурудзи — Хрущов щойно повернувся з Канади зі своїм знаменитим планом економічного прориву... «Ми так здружилися за роки навчання й літніх практик, що стали, як рідні брати й сестри, — каже господар гарної садиби в приміській Новопавлівці, обсадженій хвойними деревами, як хати на Волині. — А коли зібралися через двадцять років, серед нас були секретарі райкомів, голови колгоспів, кандидати наук, керівники виконкомів... От що значить — чесний конкурс під час вступної кампанії. Це не те, що куплені дипломи або атестати».

У Віталія Васильовича — багато цікавих і перевірених методів ведення присадибного господарства. Скажімо, в кінці городу господар посадив шістнадцять сосен. Нині збирає під ними гарні врожаї маслюків. Настільки смачних та бравих, що минулої осені підсадив іще шістнадцять сосонок. Крім маслюків, великою повагою в його домі завжди користувалися огірки. Як доцент, чоловік готовий годинами читати лекції про те, як їх слід вирощувати і консервувати. Свого часу жоден корпоратив на кафедрі (а може, й на всіх кафедрах, де працював Фалюш) не обходився без його закуски.

«Насінини кладу в рядки з широкими, до 90 сантиметрів, міжряддями. Дно канавки застилаю перегноєм, потім знову засипаю землею. Насінина від насінини — за 15 сантиметрів. Одразу ж кладу отруту від шкідників, насамперед — для капосної капустянки. Міжряддя засипаю тирсою...» — ділиться досвідом учений-городник.

Чоловік знає багато цікавого не лише про рослинний світ. А українською говорить, як дихає.

Коли старіти страшно

Після зустрічей з такими людьми залишається... злість на суспільство, котре давно і безкарно поводиться, як закоренілий геронтофоб. Йдеться лише про такі банальні речі, як вікові обмеження на працю та інші способи морального і матеріального каліцтва літніх людей. Як ті самі бюрократичні викрутаси, які держава давно практикує і підносить, як політику, без якої нам усім не вижити, — «корабель», мовляв, для всіх пасажирів затісний, комусь слід «плисти і в трюмі без комунальних зручностей, вікон і теплих єгипетських простирадл». Бо на думку спадає лише одне: чи не пропадемо, не самознищимося як цивілізоване суспільство, якщо не дозволимо людям, які ще мають що сказати світові (отаким, як Віталій Фалюш) дихати на повні груди. Якщо не наповнимо змістом усі оті проекти щодо університетів третього віку для дорослих, клубів знайомств і розваг для пенсіонерів, знижок і бонусів для старших покупців, кіноіндустрії, що спеціалізується на телепродукції для тих, кому 60 або 70+. А головне — якщо не навчимося використовувати весь їхній багатий неоціненний досвід, накопичені звання, вміння...

А тим часом...

Кажуть, у світі сотні тисяч, мільйони одиноких. Самотність укорінюється в нашу свідомість, стає нормою і правилом життя для дедалі більшої кількості людей. Вчені Гарвардського університету підрахували, що через 15 років у США одинокими будуть 45 відсотків населення, в Японії — 52. В Європі найбільш «самотньою» країною є Швеція (50 відсотків мешканців живуть одинаками), в Латвії — 35, у Німеччині — 20. В Україні — до 800 тисяч одиноких літніх людей. А у Великій Британії вже навіть з’явився міністр із самотності і Комісія боротьби з самотністю. Зважаймо на це. Поки у кожного з нас ще є час.

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.