Засновник, головний редактор видавництва та журналу, а ще літератор, перекладач і меценат... — Олександр Апальков (на знімку).
Скільки?
«У видавництві статистики не велося, — розповів Олександр Володимирович. — Проте якщо приблизно, через нього пройшло понад 5000 авторів літературного і більш як три сотні образотворчого жанру — художників, скульпторів, креативників інших жанрів, скажімо — лялькарів... Окрім цього на сторінках літературного альманаху «Скіфія», який видається додатково до журналу із 2000 року (щоквартальник), — ще понад 2000 авторів та на сторінках спецвидань наших «Вісників» різних літературних конкурсів зо три тисячі літературних прем’єрних публікацій авторів набереться... Є ще книги-дайджести, це суто для інформації німецькомовних видавництв про цікавих (на мою суб’єктивну думку) сучасних авторів України...
Якось порадив працівникам тутешньої наукової бібліотеки укласти каталог видань «Склянки часу...», адже видавництво зі справді міжнародним статусом, базується у Каневі вже чверть століття... Вони відповіли: «Стільки всього, що голова макітриться...» Лінощі та небажання робити добро навіть заради слави свого краю — от той «рушій» байдужості, страшного українського тягаря...
Нині, до визначного ювілею, журнал мав би налічувати 100 номерів. Однак має 94. «Це пов’язано із реєстраційно-марудною процедурою. Через що у 1995 році вихід першого номера «СЧ» відбувся у вересні, а не в березні, як планувалося», — пояснює Апальков.
Наклад журналу залежить від результатів передплати та орієнтовної кон’юнктури ринку. Паперовий тираж «СЧ» варіабельний: від 1000 примірників до 500. Але нерідко наклад додруковують.
«Усі наші видання (і журнал у тім числі) розповсюджуються ще й в електронних версіях, — уточнює редактор. — Тут «тиражі» не міряні. А деякі номери вже давно висять в інтернет-павутинні, викладені туди аматорами і шанувальниками літератури — просто зісканованими посторінково(!) з паперових оригіналів. Знімаю капелюха перед такими «хакерами». Адже вони популяризують читання і твори не авторів «літ-п’ятачка» Києва, а поетів, прозаїків, критиків з усіх усюд нашої країни та закордоння...»
За 25 років процвітання «Склянки...» публікувалися в ній і відомі кіровоградські та кропивницькі літератори Микола Караменов, Роман Любарський, Антоніна Царук тощо.
Серед постійних рубрик журналу — «Проза», «Лірика», «Есе», «Критика», «Галерея» та інших — знаходять своє місце і гумористичні та сатирично-викривальні літературні твори різних жанрів. Не забуто й художників, карикатуристів, весельчаків...
«Журнал — це своєрідне сито. Ним час просіює твори сучасних літераторів, популяризує молодих... Редактори повинні(!) лише сумлінно робити свою справу. Тому деякі «часописи», особливо обласних письменницьких організацій, не могли і не можуть відповідати цьому статусу по суті. Бо в кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано на обкладинці, у вишиванці і поруч зі свічкою та рушником... Навряд чи до такого журналу потраплять твори маловідомого автора, а зовсім невідомого — і поготів...»
«Працюю самотужки...»
«Допомагають друзі, колеги на доброчинних засадах. А роботи — поле неміряне. Тому — не до статистики... Намагаюся дбати, щоб «статисти» від літератури менше потрапляли на сторінки моїх видань. Меценати є. Їх небагато. Спонсорів не шукаю.
Грантодавців, як і грантоїдів, зневажаю. Наголошую: журнал «Склянка часу*Zeitglas» ніколи не видавався за рахунок держави, проф- та письменницьких чи інших спілок, грантів, «добрих дядьків». Із самого початку 1995 року і понині він видається на засадах самофінансування. Усі кошти, що надходять від реалізації, спрямовуються на видання чергових номерів. Причому вся редакційна робота виконується безоплатно».
«Мій девіз: хочеш зробити краще, зроби сам. От і роблю. Той іде швидше, хто йде сам. Скільки «товстих» і «худих» журналів України позакривалося... Збанкрутіло... Зникло... Чому? А тому, що у тих «часописах» сиділи численні «сполучені» штати: почесні та не дуже редакції, наглядові та байдикові ради, спонсоратники та їхні посіпаки під різними регаліями... Дуті тиражі, пихаті «заходи»... А кінець — відомий. Було, та загуло».
Пише й перекладає кількома мовами...
«Звісно, крім мене, є ще перекладачі. Світ не без добрих людей, — каже поліглот. — Назвати всіх поіменно не можу. Для цього слід переглянути архіви. Бо не кожен переклад вартий публікації. Перекладач літературних творів мусить бути сам добрим літератором. А перевдягати поезії —ще складніша доля. Боюсь, когось забуду згадати. Втім, серед перекладачів німецької називаю: Хельгу Хомутину, Петра Паливоду, Карла Шелнбергера, Манфреда Вельцеля, Тетяну Скорову, Костянтина Бакараса...
Який текст і якого автора перекладати та публікувати в журналі, визначаю я, одноосібно, як редактор. Інша річ, коли перекладаємо твори переможців наших літературних конкурсів. Тут буде перекладено тексти переможців, хоч би яке було моє до них ставлення. Ці переклади також буде опубліковано. І не тільки на сторінках журналу, а й у періодичних наших дайджест-виданнях».
Відкриваються нові імена...
За 25 літ Апальков, його видавництво та редакція ініціювали й організували різноманітні літературні конкурси. Зокрема, з 2014 року проводиться міжнародний поетичний конкурс «Чатує в століттях Чернеча гора».
Щороку редакція проводить два літературні конкурси. Вони дають змогу відкривати нові імена авторів, які живуть не лише у мегаполісах, а й у «ведмежих кутках». Таланти не містяться скопом у столицях...
Літконкурси «від Апалькова». «Щиро безь обенякивь» (правопис збережено) (гумор, сатира, пародія, сарказм) з нагоди 175-річчя «виходу першого повного видання «Енеїди» Івана Котляревського;
Міжнародний конкурс гумористичного твору «Що робить папірець...» (гумор, сатира, іронія, сарказм, бурлеск, пародіювання, афоризми, карикатура) на вшанування пам’яті Петра Ребра;
«Жіночі примхи» з нагоди Міжнародного жіночого дня 8-го березня (проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото);
«Коли наблизитися...» з нагоди 110-ліття від дня народження Марка Бараболі, українського письменника-сатирика (проза, поезія, есеї, критика);
«Свято Різдва» (проза, поезія, есеї, критика, графіка, живопис, фото);
Міжнародний конкурс до дня студента (поезія, коротка проза) тощо...
Проведено 10 міжнародних конкурсів на краще коротке оповідання «Zeitglas» (проза, написана кожного минулого року). Це, як правило, найновіші видання однією книгою, інколи понад 700 сторінок...
«Щорічно ми представляємо наші видання на відомих міжнародних книжкових виставках, форумах. Багато книжок наших авторів ставали «книгою року». Серед таких письменників Станіслав Стеценко, Володимир Єременко, Анатолій Крим і ваш покірний слуга...
Про Травневі шевченківські свята у Каневі. «Вони стають дедалі менш людними, на жаль... Причина — у політиканах різних прошарків, які отруюють самий дух Шевченкової музи. Тут, у Каневі, і «вище»...»
Слова і музика
«Музичний альманах «Октава» ініціювала, започаткувала і видає Ірина Апалькова, моя дружина — досвідчений диригент, хормейстер, педагог. Цей єдиний в Україні музично-теоретичний альманах виходить з травня 2015 року українською та російською мовами, з присвоєнням кожному числу ІВМ, зареєстрований у міжнародних каталогах наукових видань та науковометричних базах даних: НБУ ім. В. Вернадського та інших. Кожного автора публікацій забезпечено авторським примірником та сертифікатом. Окрім паперового варіанта, альманах виходить у світ й електронною книгою».
Редактор-читач
«Читав і читаю завжди. По-перше — маю звичку, що прищеплена вихованням, по-друге — я ж таки редактор, мушу читати всі надіслані рукописи і даю відповіді... Звісно, комусь короткі, але переважно — не такі й лаконічні. Панібратства, цього спадку візантійщини, не заводжу...
Проти ночі читаю класиків чи тих, хто вже стає такими, — щоб не втратити літературного смаку. Нещодавно дочитав Михайла Пришвіна «Кощіїв ланцюг». Протягом дня читаю впереміжку: зранку — англійською, повільно, та німецькою, жвавіше.
Cкажімо, Генрі Філдінга «Тhе Аdventuгеs Jоseph Аndrews» або Рене Фюлоп-Міллера «Der heilige Teufel» (погляд європейця на Распутіна та жіноцтво його оточення)...
Із автобіографії
Народився в с. Старовірівка на Харківщині. Вчився, служив в армії, працював, знову вчився... Одружився один раз. Лише завдяки дружині покинув Харків і приїхав до Канева... Без неї не було б жодних «Склянки», «Скіфії» і навіть побратимства «Канів-Фірзен»... Так і живу.
Син Клим пише музику, а на неї слова, які співає у складі відомих в Україні та за кордоном рок-гуртів: «Міdgard», «Аsterion», «Slach Razbоу».
Цікаво, що...
На IX Міжнародний конкурс короткої прози «Zeitglas-2019» надійшло понад 1100 творів, з яких до конкурсного розгляду було взято 35. Лауреатами визнано: Оксану Медвідь (Київ) за твір «Трохи про сенс бутя»; Ольгу Полевіну (Кропивницький), 1959 р. за твір «Номер 13»; Тоню Твіст (Київ), 1962 р. за твір «Горький кофе».
Із Вікіпедії
Олександр Апальков публікується з 1987 року в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах.
Розмовляла Антоніна КОРІНЬ, яка теж любить наповнювати «Склянку часу...».
Фото з Вікіпедії і з офіційного сайту видавництва та журналу.
