Шестеро з них урятувалися — п’ятеро громадян України й один — Росії. Тіла чотирьох незабаром були виявлені, а двоє зникли безвісти.

Ця інформація свого часу облетіла весь світ. І ось днями до редакції газети «Слава хлібороба» зайшов молодий чоловік і звернувся зі скромним проханням опублікувати оголошення про втрату документів — паспорта моряка, послужного списку моряка, диплома спеціаліста, закордонного паспорта та ін. Це був Владислав Затерка — один з тих, кому доля подарувала друге життя. А прийшов він саме в нашу редакцію, тому що є жителем нашого району із села Олександрівка Фонтанської сільської ради.

Ми попросили Владислава розповісти, що сталося в морі.

— Того дня піднялася висока хвиля — до шести метрів, хоча ми сподівалися, що більш як 4,5 не буде. Стали на якір. Поступово судно (довжина якого становила 114 метрів) стало розгойдувати вздовж так, що піднявшись з одного боку високо, в якийсь момент опинилося в повітрі, а хвилі продовжували бити по днищу. Згинаючись, немов картонка, судно стало тріщати, що свідчить про початок розлому. Забили на сполох, тому що почалося занурення під воду.

— Ви встигли надіти рятувальні жилети?

— Не встигли. Усі пострибали у воду й стали плисти до берега. Нас розкидало в різні боки, тому кожен був зі стихією сам на сам. У ситуації, коли на тебе налітає одна висока хвиля за іншою, вируючи і утворюючи піну, довелося на ходу орієнтуватися, щоб не піти під воду, не втратити дихання і сили. Кораблі, що стояли неподалік, відмовилися підходити до нас. З берега також не могли нічим допомогти, тільки показували нам прапорцями, в який бік плисти. Що ближче до скель, то складніше було, адже хвиля, що відкочувалася, відкидала нас назад. Але все-таки нам вдалося поступово прибитися до берега. Спасибі турецькій владі, яка одразу надала нам необхідну медичну допомогу, розмістила на відпочинок. На жаль, шістьох наших товаришів ми не побачили на березі як тих, хто виплив. Один із них — капітан судна Віталій Галенко.

— Владиславе, яку ж відстань тобі довелося подолати в таких неймовірно складних умовах?

— Мені сказали, що я проплив 2,5 км.

— Якою була температура води?

— Температура повітря становила мінус 8, а води — на рівні 8 тепла.

— Це дуже низька температура для людини, щоб вижити...

— Мені зараз важко передати всі свої відчуття. Мабуть, організм і вся психіка працювали тільки на боротьбу за життя.

— Скільки тобі років, Владиславе?

— Двадцять.

— Після такого випробування й одночасно потрясіння, яким ти бачиш своє майбутнє? Знову в море?

— Звичайно, відновлю документи — і знову в рейс. Я закінчив Одеське морехідне училище № 3. На судні я був мотористом. Є плани продовжити навчання у вищому навчальному закладі.

— Від імені всіх наших читачів бажаємо тобі успіхів у подальшому освоєнні морської справи і, звичайно ж, традиційне побажання морякам — сім футів під кілем.

— Дякую.

Ця приголомшлива історія — трагедія і тріумф. Трагедія — тому що загинули люди, тріумф — тому що фізична сила й сила духу перемогли морську стихію, а в кінцевому підсумку — і саму смерть. Такі хлопці — приклад для наслідування і наше майбутнє.

Пишаємося, Владиславе! Перед нами стояв герой. Але, схоже, він сам цього або не відчував, або не показував. Принаймні жодним словом не дав приводу подумати, що він таким себе вважає.

Як народжуються герої і де вони живуть? Ось він перед нами — ще зовсім молодий юнак, ще не одружений, тільки-но вступив у велике життя. Воно встигло піднести йому серйозне випробування в першому ж рейсі. І він його подолав. Таким виховали його батьки, школа, «мореходка» і колектив судна.

Одеська область.