Канцлер Вільгельм і гетьман Скоропадський (зліва направо). 1918 рік.
Селянство, що становило на початок ХХ століття до 90 відсотків української нації, починаючи з худобського стану у Речі Посполитій (широко вживане магнатами та шляхтою щодо українських селян слово «бидло» означає «худоба») і закінчуючи несправедливою і незавершеною земельною реформою 1861 року, проведеною в Російській імперії, завжди мріяло про землю. Ці мрії вкарбувалися в передумови, причини та перебіг усіх революційних рухів нашої історії. Бажання мати власну землю скеровувало антивладні вчинки як окремих представників українського селянства, так і всієї селянської громади. Чого тільки не фантазував дотепний розум українського хлібороба. У травні 1861 року царський жандарм Богданович повідомляв начальству про поширене в Тернах Лебединського повіту «підроблене Положення про селянську волю». Глузуючи з місцевих панів — поміщиці Мамонової і князя Щербатова, — селяни реготали над «пропозицією» царя передати поміщикам очерети і болота, які вони мусять обробляти лише власними силами...
Залишаючись неабияким подразником суспільних настроїв і нині, земля, як і можливість на ній працювати й отримувати приватний прибуток, була питанням номер один під час національного державотворення 1917—1921 років. Українська Центральна Рада миттєво набирала популярності, тільки-но оголошувала про обмеження великого землеволодіння і передачу землі селянам. І навпаки, швидко втрачала симпатію народу, гальмуючи виконання власних рішень на практиці. У той час, як більшовики, запозичивши есерівське гасло «Землю — селянам», демонстрували у цьому питанні певну послідовність, очільники національних революційних сил виявляли політичну нерішучість і адміністративну недолугість.
Ще провальнішою у ставленні до незаможного селянства (а воно становило більшість української селянської нації) була політика гетьмана Павла Скоропадського. Спираючись на поміщиків та заможну сільську буржуазію, колишній ад’ютант російського царя фактично розпочав війну проти власного народу. У цьому йому допомагали некволі союзники на чолі з німецьким генералом Ейхгорном.
З приходом Павла Скоропадського до влади, на теренах Української держави проводили масові антиселянські екзекуції. Про одну з них у травні 1918 року відверто писав лубенський повітовий староста С. Грачов. Документ, уміщений у третьому томі «Архівної справи», що його видало Центральне архівне управління УСРР у 1927 році, має цілком компрометуючу щодо Гетьманату назву, а саме: «Доповідь про об’єднану Німецько-Українську каральну експедицію у Денисівську волость, Лубенського повіту, що мала місце від 13-го до 16-го травня ц. р.». Як повідомляв тогочасний дослідник питання М. Рубач, документ було взято з фонду Полтавського губернського старости (справа 1918 року, стіл 3-й, № 3, стор. 121—123). Означена доповідь, надрукована на стаціонарній друкарській машинці, на трьох аркушах з обох сторін, мала охайний вигляд — у документі не було жодних правок. Доповідь була закріплена особистою печаткою Лубенського повітового старости, а до губернського архіву вона надійшла 15 червня 1918 року, отримавши 1403-й номер зберігання.
Зміст документа вражає не так відвертістю, як захмарною мірою неусвідомленого цинізму. Чого вартий такий пасаж: «Перша зустріч наша з мешканцями села Савинці була не з доброзичливих, однак, по мірі входження в поселення військ і, в особливості, німецької артилерії, обличчя селян ставали все привітнішими...».
Перша зупинка карателів відбулася в селі Черевки, де автор доповіді Сергій Грачов «відібрав книжки, документи й капітали місцевих земельних комітетів і «спілок». Лубенський повітовий староста сигналізував у Полтаву, що «Гетьманська Грамота» (земельний закон Павла Скоропадського про відновлення поміщицького землеволодіння. — Л.Д.) у волості розповсюджена, а колишні земельні комітети розпущені. С. Грачов писав, що дорогою від Черевків до хутора Грабового стався збройний інцидент із місцевими селянами, які прагнули роззброїти гетьманський кінний роз’їзд. Прагнучи швидкого покарання, курінний отаман генерал Литовцев наказав шукати й вилучити всю зброю з хутору, однак керівник об’єднаного загону, німецький обер-лейтенант Атропеус, наказав не втрачати часу і якомога швидше просуватися далі. 13 травня 1918 року каральний загін прибув у село Савинці, де було залишено екіпаж, багаж, похідну кухню і охорону з десяти осіб. Загалом загін складався із 20 німецьких піхотинців, двох 10-сантиметрових німецьких гаубиць і 15 німецьких артилеристів, трьох німецьких офіцерів і п’яти кіннотників. Українську частину карателів представляли 35 кіннотників, 60 піхотинців і одна 3-дюймова гармата з артилерійською обслугою. І ця сила була спрямована проти одного (!) полтавського села. Як же боявся гетьман власного народу, як поважав його вміння чинити опір будь-яким визискувачам!
Пунктом прибуття загону карателів була Денисівка. На відстані дві версти до неї вони поставили в бойову позицію всю наявну артилерію. До самої Денисівки було надіслано розвідувальну групу, яку обстріляли пильні денисівські селяни. Після цього кіннота карателів почала здійснювати обхідний маневр, намагаючись пройти між Денисівкою і Золотухою, а загін гетьманської піхоти розпочав наступ «в лоба».
Під час сутички селяни захопили в полон одного з артилерійських офіцерів. Яка доля його спіткала, залишається незрозумілим, але градус протистояння, вочевидь, зашкалював, адже лубенський повітовий староста називає денисівців виключно «бандитами». С. Грачов коментує тактику повстанців: він, зокрема, пише, що обстріл німецько-українського загону вівся з будинків заможних селян, волосного правління і школи, і такі дії він розцінює як провокативні, адже заможні селяни були на боці гетьмана, а карателі, розлючені спротивом, за задумом «бандитів», мали спалити будинки багатих хліборобів, що становили «благонадійну частину села». Упродовж дня німецько-український загін здобув перемогу, втративши одного українського піхотинця та поранену в ногу кобилу. Кількісні показники втрат, на наш погляд, загалом дезавуюють твердження Грачова щодо підступності і масштабів збройної сили денисівських селян. Тривалість бою, людські та матеріальні втрати переконливо свідчать, що гетьман Павло Скоропадський, усунувши від влади Центральну Раду, за допомогою німців почав приборкувати власний народ. А це означає, що здійснений ним 29 квітня 1918 року державний переворот не мав багато симпатиків.
Наступного дня артилерія знову обстріляла Денисівку — по селу було випущено 10 снарядів. Кіннота захопила в полон 16 місцевих мешканців, одного з яких, учасника Першої світової війни, георгіївського кавалера Івана Пилиповича Єременка, за рішенням польового суду на чолі з обер-лейтенантом Атропеусом було одразу розстріляно. Цікаво, що захопленого тоді ж матроса-більшовика Петра Юхимовича Кожушного, який був ад’ютантом більшовицького комісара Квесиса в Лубнах і брав участь в обшуках і реквізиціях, карателі вбивати не поспішали. Його розстріл відклали для проведення «додаткового розслідування». Викликає подив і той дивний факт, що за матроса-більшовика заступився місцевий священик. Православний ієрарх подав клопотання обер-лейтенанту кайзерівської армії і тим урятував свого ймовірного гонителя-атеїста.
Після наведення «ладу», зазначає повітовий староста, «настрій селян змінився на нашу користь». Останні повернули офіцеру кобилу і прийшли «без шапок балакати». Під час «перемовин» було досягнуто згоди стосовно обміну взятих карателями заручників на виданих селянами більшовиків.
Виходячи з документа, довіри між сторонами не було, а ситуація в навколишніх селах також залишалась критичною. Про це свідчить те, що керівник каральної експедиції обер-лейтенант Атропеус, гетьманський курінний отаман генерал Литовцев і Лубенський повітовий староста Грачов оголосили селянам, що німецько-український загін повертається в Лубни. А насправді зранку вирішили повернути кінноту в напрямок Чевельчи, щоб приборкати виступи тамтешніх селян і мешканців хутора Лисевичева.
Ця військова хитрість не знадобилася. Після артилерійських обстрілів хлібороби Чевельчи та Лисевичів пішли назустріч карателям із білим прапором. А селяни сусідньої Сазонівки з початком обстрілу в паніці вдерлися до будинку священика, вимагаючи очолити хресний хід. Карателі послали їм назустріч ротмістра Лабудзинського із двома кінними гайдамаками. Звісно, сазонівські селяни сказали, що визнають владу гетьмана, й привітали останнього трикратним «ура».
16 травня приборкували село Круподерниці, до якого карателі звернулися з ультиматумом...
Німецько-українська експедиція на село завершилася смачним обідом у «місцевого багатого козака Марченка», там пролунала актуальна й понині констатація: «Дурень той, хто мріє отримати будь-що задарма. Землі безкоштовно ви не отримаєте, це так же вірно, як два на два чотири, а не п’ять...»
Лариса ДОЯР, старший науковий співробітник Книжкової палати України.
