У багатьох вітчизняних керманичів свої концепції на концепцію. Дай їм волю, вони стругали б їх, стругали і стругали... Чи не найбільше «радує» суспільство своєю продуктивністю Міносвіти. Там строчать свої опуси зі стаханівським завзяттям. Кожні три роки — нове «епохальне творіння», чи то пак концепція: у 2006-му, 2009-му і ось — у 2013-му.
— У чому суть цих «новацій»? — запитую у вчителя однієї із сумських шкіл.
— Наголос на профільне навчання в школах.
— А в чому відмінність останньої концепції від попередніх?
— У ній, начебто, додано кілька нових пунктів і параграфів, спрямованих, на жаль, на позбавлення вчительських колективів самостійності у виборі методів навчання...
Майже таку ж «ґрунтовну» відповідь дали і в обласному управлінні освіти і науки.
— Мене цікавлять відмінність і переваги нової концепції, — веду своєї.
— Ну, у ній передбачене профільне навчання учнів з особливими фізичними потребами, як основні предмети запроваджуються друга іноземна мова, інформатика...
Мабуть, основна суть цього «твору» — у наданні навчальному закладу «більшої автономії». Та чи потрібна така «вольниця», передусім сільським школам з напівпорожніми класами і хронічним недофінансуванням? Невже немає менш затратного шляху для реалізації цих задумок? Проте справа в іншому. За чинної нині концепції міністерством затверджувалися тільки базові й профільні предмети, а тепер воно бере під свою «автономну опіку» також факультативні програми і курси за вибором, самостійно розроблені школами. Якщо раніше їх схвалювали на рівні областей, то віднині «гут» на впровадження даватимуть предметні комісії науково-методичної ради Міносвіти. Виникає запитання: чи думали міністерські «оракули», скільки часу займе процедура проходження і узгодження цих ноу-хау? Або ось таке «концептуальне нововведення»: віднині всю методичну і додаткову літературу, яку вчитель забажає використовувати на уроках, «освітянські світила» рекомендують погоджувати теж з відомством. Ось така «автономія».
— Зате профільним навчанням у нас охоплено 100 відсотків учнів, — стверджує одна із співрозмовниць. — Ну, можливо, на відсоток чи два менше, — уточнила, перехопивши мій іронічний погляд...
Ці «сто мінус один-два» розтанули як вранішня імла під сонячними променями після ознайомлення з обстановкою лише в одному районі.
Б’ють по майбутньому інтелекту
— Індивідуальна форма ніколи не забезпечить рівний доступ до якісного навчання, — переконана завуч Михайлівської ЗОШ Лебединського району Наталія Вознюк, за плечима якої три десятки літ педагогічного стажу. — У неповних класах обсяг часу на викладання предметів за міністерськими нормативами зменшено вдвічі. У нашому навчальному закладі таких класів абсолютна більшість.
То, можливо, «оракулам» варто було спершу опуститися на грішну землю та покумекати над розв’язанням надважливої проблеми для сільських шкіл? Щоб знайти шлях до її вирішення, який мені підказали вчителі, не потрібні ні академічні, ні професорські звання. Тільки знання «предмета» та бажання перейнятись плачевно-загрозливою ситуацією, що дамокловим мечем нависла над сільською школою.
...Колись Михайлівська середня була гордістю регіону. Причому заслужено. З кінця 50-х років минулого століття у ній випускали по два-три медалісти майже щороку. Проте медальний блиск майже одразу потьмянів у роки незалежності. Нічого дивного. Адже з 22 сільських шкіл району повнокомплектні — за наявності аж п’яти учнів у кожному класі — лише три. Михайлівської, на жаль, серед них немає.
— Тож з мрією про «рівний доступ» до знань майбутні покоління селянських дітей можуть попрощатися вже сьогодні?
— І одночасно забути про профільне навчання.
І не тільки у Михайлівці, де ще зовсім недавно існував потужний біологічно-хімічний профіль.
Така ж гнітюча «концептуально-освітня» картина в Лебединському районі загалом. Не рятують ситуацію і згадані вище повнокомплектні осередки. Завдяки «всеохоплюючій батьківській турботі» держави про власне майбутнє, нині на всю округу, вдуматись тільки, лише в одній-єдиній сільській школі — Будильській — функціонує один профільний клас з хімічним нахилом. У решті використовують універсальний профіль навчання.
— Так ухвалюють батьківські збори, оскільки поглиблене вивчення базових предметів при здачі ЗНО до певної міри врівноважує шанси випускників сільських шкіл з їхніми міськими однолітками, — пояснює завуч.
Як бачимо, пересічні селяни без докторських мантій виявилися мудрішими за столичних провидців майбутнього «освітянського розквіту». Попри міністерські колискові про завтрашнє загальноосвітнє благоденство, рідна українська синиця для них — бажаніша і надійніша за обіцяного журавля.
— Наша Михайлівка, мов та шагренева шкіра, за роки незалежності зменшилась вчетверо — до 890 чоловік, — констатує Михайлівський голова Володимир Білик. — Нині, приміром, робочих місць у селі й півтори сотні не набереться. А без села, його вікових традицій, у тому числі й освітянських, перспективи розвитку цілої держави — туманніші за саму Туманність Андромеди. Як приклад: цьогорічне освітянське «досягнення» нашої сільради — шестеро першокласників з трьох навколишніх сіл. Перспективи на найближче майбутнє — ще гнітючіші.
Вхід, панове, — у двері, а не через вікна
Щоб остаточно пересвідчитись в «оздоровчих діях» цьогорічного міністерського «дітища», їду на зустріч зі своєю далекою юністю — Штепівською ЗОШ. Їду туди, де з 50-х і до початку 90-х шкільні стіни на перервах здригалися від галасу і дзвінкого сміху шестисот з лишком ровесників.
— Не той тепер Миргород, Хорол річка не та, — сумно промовляє колишня випускниця, нині директор школи Валентина Кайдаш. — Маємо 64 учні.
І цей учнівський «урожай», зважте, в одній з дев’яти опорних шкіл району. До речі, донедавна у ньому функціонувало п’ять освітніх округів, а два роки тому обласні «реформатори» оптимізували їх у дев’ять. За яким принципом — певно, тільки Табачник знає, — «просвітили» мене у райво.
— Профільне навчання можна запроваджувати за наявності у класі хоча б двох десятків учнів, — каже Валентина Никифорівна. — Тоді і якість навчання буде високою. Утім, колись і за універсальної форми викладання сільські випускники нарівні конкурували зі своїми міськими однолітками при вступі до ВНЗ. З цією профільною «новацією» міністерство створило вододіл між містом і селом, який поступово переростає у непрохідне провалля.
— Може, підкажете шляхи гальмування цього рушійного процесу? — запитую у Валентини Кайдаш.
— Досить заощаджувати на розвитку духовності молодого покоління, ключовою ланкою якої є освіта. Без гідного фінансування жодна концепція неспроможна стати ефективною. Ось тоді всі входитимуть і виходитимуть у двері, а не ламатимуться у вікна.
— І як би ви, пані Валентино, розпорядились фінансами?
— Насамперед подбала б про вибіркове створення у сільських районах не звітних, а справжніх повнокомплектних навчальних закладів і реанімації при них шкільних інтернатів для учнів старших класів. Це і буде реальним кроком для рівного доступу до знань. Відновлення у школах гуртків і факультативних занять — другий шлях. Донедавна саме факультативи та гуртки були альтернативою нинішньому профільному навчанню. І ще: слід повернути безплатну вищу освіту і тим самим сприяти змагальності у навчанні.
Висновок з усього побаченого і почутого: замість пхатися скопом з недолугими замовними концепціями через загратовані вікна, краще відчинити двері настіж для необхідних і нагальних реформ!
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.