Від часу «Празької весни» минуло 45 літ. Тим солдатам, які за наказами своїх командирів зі зброєю в руках ступили на землю Чехословаччини, зараз по 64—65 років. Це вік, коли осмислюється прожите, коли думки знову і знову повертаються у молодість.
Ми вірили...
— Події в Чехословаччині, — говорить колишній кулеметник 255-го мотострілкового полку 20-ї танкової Звенигородської дивізії, а нині — пенсіонер з міста Ірпінь В’ячеслав Маршицький, — не тільки обпекли нам обличчя. Вони обпекли нам душі. Хоч тоді, 1968-го, я і мої побратими не усвідомлювали всієї глибини трагедії чеського і словацького народів.
Нам було по 18—20 років й ми, виховані на ідеології інтернаціоналізму, свято вірили, що йдемо на поміч братнім народам, щоб перемогти «контру»...
...В’ячеслава призвали до лав Радянської Армії 12 вересня 1966 року. Спочатку він потрапив до Володимира-Волинського, а через місяць був уже в Польщі.
— Весь 1967-й, — пригадує В’ячеслав Григорович, — наш полк провів у навчаннях. Одержували нове озброєння, доукомплектовували підрозділи, приводили бойові стрільби, — співбесідник показує фотознімки того часу і продовжує: — Весна 1968-го розпочалася тривожно. На плаци було виведено всю техніку. Нас озброїли до зубів: патрони, гранати, снаряди. У середині липня надійшов наказ ставати на марш. У повному бойовому спорядженні полк подолав близько 300 кілометрів. Куди ми рухаємося і для чого, ніхто з нижчих чинів не знав. Тим більше нічого не знали солдати.
Це не навчання
Тільки коли підійшли за декілька десятків кілометрів до кордону з ЧССР, командири повідомили, що це не навчання. Попередили, що під час проведення операції можуть бути жертви. Наказано було зупинитися і окопатися. Громіздку великогабаритну техніку замаскували. У «простої» були до 19 серпня.
— На світанку 21 серпня полк перетнув кордон і в’їхав у невелике містечко, — розповідає далі В’ячеслав Маршицький. — Що мене, сільського хлопця, найбільше вразило, то це рівна мощена дорога. У моїй Мартинівці, де працював цукрозавод, готову продукцію вивозили восени тільки потужні «Татри». Вітчизняні автомобілі загрузали в непролазній багнюці! Тоді, хлопчаком, просячи водія покататися на «Татрі», навіть у найсміливіших фантазіях не міг уявити, що солдатом ступлю на землю, де виробляли ті диво-машини.
— Утім, цей спогад промайнув блискавично. Те, що наступної миті відкрилося мені і моїм товаришам, мов струмом пронизало тіло. За рогом вулиці, якою рухалася наша бронетехніка, на проїжджій її частині стояв великий натовп людей. Попереду, повернені до нас обличчям, — жінки і діти.
Я ніби зараз бачу їх погляди — вони безстрашно і прямо дивилися нам у вічі. У руках тримали полотнище з написом «Русские, убирайтесь вон!».
Колона зупинилася. На команду «Вперед!» машини не зрушили з місця. Усе навколо завмерло. Раптово навіть змінилася погода. Небо затягли хмари, потемнішало. Природа по-своєму передавала людський гнів...
Гра нервів
В’ячеслав Григорович на хвилину замовкає. Здається, він вдивляється у ту далеку чеську дорогу, на якій кілька сотень патріотів готові були загинути за свободу своєї Батьківщини.
— Протистояння, «гра нервів» тривали, мабуть, годин п’ять. Люки в танках задраєні. Дихати танкістам важко. Однак висовуватися не дозволялося за жодних обставин. Урешті-решт після довгих і виснажливих переговорів люди відступили. Наша колона рушила углиб Чехословаччини...
Пригадав колишній солдат і такий випадок.
— Блокували вихід з міста Тін-над-Влтавою. Їжу нам на «точку» привозили саме з того населеного пункту, який ми пильнували. Щоразу, коли кухня рушала з міста до нашого блокпоста, її обстрілювали чеські активісти. Тоді командир полку взяв двох солдатів, зняв із себе портупею, і з білим прапором пішов на перемовини. Повернувся через декілька годин. Упізнати комполку було важко — він став сивим... Але після цього в наш бік більше не стріляли. І над річкою Влтавою не лунали погрози на нашу адресу.
Та найбільше закарбується в серці рядового Маршицького день, коли він утратив свого земляка — доброго і веселого Миколу Маренича родом із села Набокова Городищенського району, що на Черкащині.
— Сталося це 27 серпня 1968 року, — зі смутком переповідає В’ячеслав Григорович. — На варту з охорони бойової техніки заступили два друга-нерозлийводи — Микола Маренич і Віктор Тронь. До подій у Чехословаччині Коля побував у відпустці вдома. Моя матуся передала йому для мене «дембельський» чемодан. З радісним, добрим настроєм повернувся Маренич у свою частину. Усе було добре. Якби не цей марш-кидок на територію Чехословаччини...
— Того злощасного дня був сильний туман. Бронетанкову «змію» охороняли «човником» — один одному назустріч. Раптом у тумані почулися автоматні черги. Це обстріляли пост охорони. Віктор Тронь був вражений на смерть, а Микола Маренич ще був живий. Його почали готувати до відльоту на Дрезден, де планувалося зробити операцію. Чому потрібно було везти пораненого аж до Німеччини, не знаю й досі. 28 серпня 1968-го, в день свого народження, Микола Маренич помер... Поховали солдата в його рідному селі і я тепер відвідую друга на цвинтарі.
Вона нагадала маму
Протистояння між жителями і чужою армадою наростало. Серпень-вересень видалися чи не найтяжчими з усіх попередніх місяців. Тому особливо дорогими були години, а то й хвилини, коли випадала можливість забути про небезпеку і помилуватися мальовничою природою чудової країни. А ще, коли вдавалося знайти спільну мову з місцевими мешканцями.
— Якось у дозорі, — пригадує В’ячеслав Маршицький, — у бінокль я помітив жінку, яка косила траву. Незабаром мене змінили на посту і я правдами і неправдами добився піти у розвідку. То була чешка старшого віку. Вона нагадала мені матусю: у квітчастому фартуху, з білою хустиною на голові, з натрудженими руками. Серце стиснулося від жалю. Я запропонував їй допомогу. Вона не злякалася, навпаки, віддала мені косу. З молодечим завзяттям і насолодою (яка ж-бо гарна і радісна мирна праця!) швидко впорався з чималою ділянкою лугу. Жінка посміхнулася, щиро подякувала. Сказала, що принесе пива. Я відповів, що не треба, допомагав від душі, згадав про свою неньку. Коли повернувся до батальйону, розповів про це командиру. По обіді ми побачили, що моя знайома повернулася з крамниці і чекає на мене з кошиком. Мене відпустили. Сім пляшок «Пльзеня», заробленого мною на косовиці, скуштував увесь батальйон — по ковтку. Та найприємнішим було те, що ми порозумілися з простою селянкою-трудівницею.
На початку листопада відчулося послаблення напруги. У військах розпочалася підготовка до зворотного маршу.
— Знову проїжджали міста і маленькі містечка Чехословаччини, — завершує свій екскурс у минуле учасник бойових дій. — Як зараз бачу широке асфальтне полотно дороги, на якому білою фарбою намальовано величезне коло.
У колі — зірка, у зірці — фашистська свастика і напис: «1945 год — освободители, 1968-й — оккупанты!».
З тяжким осадом на серці залишали країну. Утім, і в години сум’яття траплялися моменти, коли відступали тривога і неспокій. На одній з вимушених зупинок полку, у місті Градець-Кралове, я познайомився з приязним молодим чехом. Звали його Юрій Пікл. Ми, напевно, були ровесниками, і нам цікаво було поспілкуватися один з одним. На пам’ять про цю зустріч Юрій подарував навіть мені свою фотокартку. Я й досі зберігаю її в себе. Думаю: а може станеться диво і ми з Юрком знову побачимося...
Прозріння
Повернувшись у Союз на місце дислокації, багато хто з нас зрозумів, для чого потрібно було вводити війська на територію Чехословаччини. Це була підготовка плацдарму для розміщення радянських військових формувань на тривалий час. Події весни 1969-го, коли в Празі два чеських студенти вчинили акт самоспалення на знак протесту проти радянської окупації, підтвердили мої висновки.
В’ячеслав Григорович показує вирізки з газет, книги, які переповідають про перебіг «Празької весни». Розповідає про роботу громадської організації «Союз ветеранів операції «Дунай», яка діє і в Черкаській області. Просить надрукувати в газеті прізвища своїх однополчан з військової частини № 61412 Північної групи військ: Анатолія Ярошенка, Петра Присяжнюка, Віктора Коровника, Володимира Гордієнка, Павленка, Страхова, Мотрійчука — може, хтось прочитає, обізветься.
— Знаю, що багато моїх однополчан-побратимів, — каже з хвилюванням, — мають почуття провини перед братніми слов’янськими народами.
Ми тоді були простими хлопцями, рядовими солдатами і не знали справжнього політичного перебігу подій. Нас привезли з-за залізної завіси і дали наказ.
І в тій ситуації ми прагнули залишатися людьми. Зараз, через 45 років, коли українська молодь, як колись юнаки і дівчата Чехословаччини, стала на боротьбу за свою гідність і право жити у вільній, цивілізованій країні, я прошу пробачення у чехів і словаків... Я стою на Майдані Незалежності поруч з молоддю і хочу, щоб моя Україна стала такою само вільною, демократичною, успішною, якими є сьогодні Чехія і Словаччина.
Київ—Черкаси—Київ.
Фото з архіву героя публікації та Олександра КЛИМЕНКА.
Ветеран операції «Дунай» В’ячеслав Маршицький на Майдані Незалежності.
Рядовий В’ячеслав Маршицький біля бойової техніки.
