Карта руху одного з підрозділів 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС до Черкас і повернення через Вінницю на Західну Україну. Листопад 1943-го — лютий 1944 року.
У 2009 році тут шану жертвам спаленого села віддали Президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський. Відтоді Гута Пеняцька стала місцем своєрідного паломництва. Щорічно напередодні або в день загибелі села — 28 лютого — тут відбуваються жалобні заходи, які широко висвітлюються ЗМІ. Проте останніми роками знищення Гути Пеняцької без належних для цього підстав стали приписувати українцям: абстрактним «українським солдатам», «українським поліціянтам», УПА, дивізії СС «Галичина», та навіть «озброєним ножами і сокирами хлопам із сусідніх українських сіл».
Такі зумисні та неправдиві звинувачення вперше вчинила радянська пропаганда ще у 80-х роках минулого століття. Тоді я працював директором Бродівського краєзнавчого музею (1980—1992) і далеко не з чуток дізнався про комуністичну технологію наклепів та брехні, внаслідок чого вину за скоєний німецьким військом за наказом німецького окупаційного керівництва безумовно воєнний злочин спробували перекласти на учасників української національно-визвольної боротьби.
Нічим не обґрунтовані та цілком надумані звинувачення було оприлюднено в країні близького зарубіжжя взимку 2018 року. Таке спонукало мене взятися за перо, бо я добре знав, що це неправда. На підставі вже наявних знань та додаткової копіткої роботи в архівах, бібліотеках і музеях мною проведено докладне дослідження передумов, причин та обставин трагедії. У результаті впродовж 2018—2020 років опубліковано кільканадцять статей у тижневику «Культура і життя», науковому збірнику «Україна—Польща: історична спадщина і суспільна свідомість» (№ 12 за 2019 рік), журналі «Дзвін» (№№ 1—2, 6, 10 за 2020 рік) та у книжці «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року» обсягом 612 сторінок, яку наприкінці минулого року випустило київське видавництво «Українська культура». Готуються до друку дві наступні книжки про те, як здійснювалися фальсифікації справи Гути Пеняцької та збірник документів і матеріалів про трагедію села.
Власне, дослідження відкрило масу нових фактів, вони проливають чимало світла на причини трагедії та перебіг подій, які до неї призвели. Це дає мені достатні підстави висловити свої судження щодо проблеми Гути Пеняцької.
До 1981 року писали так, як то було насправді
За даними Українського інституту національної пам’яті, в роки Другої світової війни в Україні було спалено понад 600 сіл. Але рідко про яке з них, окрім хіба що волинських Кортелісів, написано книжку або хоча б наукову статтю про причини трагедії, перебіг подій, виконавців злочину та наслідки знищення села. У комуністичні часи такі питання не досліджували, бо вони компрометували радянських партизанів, з вини яких знищено практично всі села під час відплатних каральних акцій німецьких і угорських окупантів за диверсії, терористичні акти, а то й звичайні провокації.
На відміну від інших спалених сіл, про Гуту Пеняцьку зрідка згадували в публікаціях повоєнних років.
У написаній і вперше виданій ще у 1946 році праці Василя Гроссмана та Іллі Еренбурга «Чорна книга» винуватцями спалення Гути Пеняцької називаються тільки німці. Ці дослідники навели свідчення радянського розвідника Матвія Перлини, який побував на місці села одразу після його знищення і розмовляв із численними свідками. Тобто М. Перлина написав свій звіт по гарячих слідах — так, як воно й було.
Про гітлерівців, які знищили село писав у книжці «Сильні духом» і чудово обізнаний полковник Дмитро Медведєв — командир загону НКВД спеціального призначення «Побєдітєлі», група бійців якого на чолі з Борисом Крутіковим узимку 1944 року майже два місяці перебувала в Гуті Пеняцькій перед її знищенням. Книжку Д. Медведєва вперше опубліковано у 1951 році і з того часу вона видавалась у Радянському Союзі багатьма мовами та величезними накладами, тобто була легкодоступна всім.
Про німців, які з вечора 28 лютого 1944 року оточили село з усіх боків, а на світанку наступного дня його атакували, ще у 1954 році дуже докладно, з багатьма цікавими деталями, написав у своїх спогадах і колишній майор НКВД Борис Харитонов. Він входив до групи Крутікова, яка в січні-лютому 1944 року базувалася в Гуті Пеняцькій і забезпечувала теракти, здійснювані відомим радянським розвідником Миколою Кузнєцовим у Львові. Останнього разу мемуари Б. Харитонова «На исходе ночи» побачили світ у львівському видавництві «Каменяр» 1978 року.
Якраз львівські теракти, під час яких вбили віце-губернатора Галичини Отто Бауера, державного секретаря Гейдріха Шнайдера, кількох офіцерів і генерала, й викликали репресії німецьких окупантів: облави, арешти, обшуки, розстріли заручників, повсюдні перевірки перехожих, обстеження сільської місцевості.
Про всі ці речі та докладні описи поїздок груп розвідників-терористів із Гути Пеняцької до Львова, скоєння там терактів і повернення назад, окрім Д. Медведєва і Б. Харитонова згадували у своїх мемуарах й інші члени загону НКВД спеціального призначення «Побєдітєлі», зокрема М. Струтинський, О. Лукін, А. Цессарський, та особливо докладно писав Борис Крутіков — командир групи, яка базувалася в Гуті Пеняцькій. Медведєвці пов’язували знищення Гути Пеняцької лише з німцями та з гітлерівцями. Не довіряти їм немає жодних підстав, бо вони були добре обізнані безпосередніми учасниками та очевидцями цих подій і користувалися матеріалами архіву НКВД, в якому зберігається найбільший масив документів про львівські теракти та перебування розвідників-терористів у Гуті Пеняцькій.
Свідчення радянських офіцерів повністю узгоджуються з інформацією жителів сусідніх сіл, які наводили масу фактів про те, як Гуту Пеняцьку ще з вечора 27 лютого 1944 року оточували німецькі війська, яке вони мали озброєння: дві малі гармати, міномети, кулемети. Усі німецькі солдати були в білих маскувальних одежах, а над ними кружляв літак із чорними хрестами на крилах. Уже ці факти свідчать, що з гарматами, мінометами, білими маскувальними одежами та ще й за підтримки літака на мирних жителів не наступають, щоб їх розстрілювати і вчиняти над ними геноцид.
Про обстріл Гути Пеняцької з мінометів ще перед світанком 28 лютого 1944 року згадували не тільки українці, а й польські очевидці. Село німецьке військо здобуло одразу після артобстрілу, тільки-но стало розвиднюватися, тобто близько 7-ї години ранку, а горіти воно розпочало, коли вже смеркало, — після 17-ї години.
Із самого ранку до вечора людей тримали замкненими у костьолі та школі, звідки їх невеликими групами виводили на допити в сільські хати, після чого рідко кого відпускали — переважно фольксдойчів, а всіх решту розстрілювали, навіть малих дітей.
Допити та розстріли мешканців Гути Пеняцької тривали цілий світловий день. Допити проводили польською мовою, а розстрілювала людей зондеркоманда, яка складалася із спеціально навчених для цього есесівців — етнічних німців.
Саме про німців, які холоднокровно розстрілювали людей, казала українка Марія Вижньовська (дівоче прізвище Кічула). Їй єдиній вдалося після розстрілу залишитися живою й вибратися з-під трупів розстрільної ями. Марію після допиту розстрілювали одною з останніх — коли вже темніло, куля застрягла в лівій лопатці, вона знепритомніла і впала на трупи, а вночі вибралася з ями та закривавлена прийшла до батьківської хати в сусідньому селі Жарків. Марія розповіла, що вояки розстрільної команди розмовляли тільки німецькою мовою. Розстрілювали і нічого не пояснювали.
З чого почалася історична брехня
Ситуація щодо описів загибелі Гути Пеняцької в радянських виданнях різко змінилася після врочистих святкувань у 1978 році на Заході 35-річчя створення першої дивізії «Галичина» Української Національної Армії. У США в них узяв особисту участь віце-президент США Джордж Буш, в Англії з відозвою звернулася прем’єр-міністр Маргарет Тетчер, яка запропонувала встановити в Лондоні пам’ятник жертвам Ялти. На урочистостях виступили митрополит УГКЦ кардинал Йосип Сліпий, патріарх УАПЦ Мстислав, відомі політики, громадські діячі, вчені, письменники. Видавалися книжки, журнали, газети, трансляції по радіо «Голос Америки» та «Свобода» слухали в СРСР. Усі говорили про боротьбу за незалежність України. Радянська пропаганда називала ці урочистості проявами «оскаженілої антирадянської кампанії», організованої «реакційними силами» і так званими «українськими буржуазними націоналістами».
Після цього КГБ розробив спецоперацію із протидії з тим, щоб у 1983 році не допустити ще більше святкування 40-річного ювілею дивізії «Галичина». Цілком зрозуміло, що радянський режим з таким станом речей не міг миритися. Ось тоді комуністична пропаганда висунула жупел так званої колаборації та звинувачень дивізії СС «Галичина» й УПА в усіляких злочинах.
У 1981 році у львівському збірнику «Пост імені Ярослава Галана» з’явилася злісна наклепницька стаття львівського журналіста Миколи Тороповського «Реквієм убитого села», яку передрукували з невеликими змінами газети — львівська «Ленінська молодь» і бродівська «Прапор комунізму». У них вину за спалення Гути Пеняцької та вбивство її мешканців покладено на дивізію СС «Галичина» та УПА.
М. Тороповський побудував статтю на основі свідчень кількох осіб. Із публікації складалося враження, що журналіст особисто з ними зустрічався, однак то далеко не так. Як тепер стало зрозуміло, слова чотирьох поляків із села Підгірці (8 кілометрів від Гути Пеняцької) «запозичено» із сфабрикованої ще у 1944—1945 роках справи проти чотирьох селян села Жарків (4 кілометри від Гути Пеняцької), яких звинуватили в участі у знищені села. Ця справа тепер зберігається в архіві СБУ, від першої до останньої сторінки вона брутально сфальсифікована. Узяти хоча б такі вражаючі факти: свідчення чотирьох поляків місцями написано як під копірку — слово в слово, а їхні підписи здійснено російською мовою: «Михальский», «Кобылянский», «Шатковский», «Дзеба» та ще й почерком автора протоколів допиту — слідчого Пониковицького районного відділу НКВД лейтенанта Пузирьова. Тобто свідки, вже літні поляки, які не вчили і не знали російської мови, у протоколі розписувалися російською мовою. Справу фабрикували так тупо і нахабно, що навіть не подумали вчинити підписи поляків польськими літерами для правдоподібності. Купюри із цих «свідчень», та ще й сильно перекручені, й використав у своєму пасквілі М. Тороповський. Цілком очевидно, що ці документи йому надав КГБ.
Серед живих свідків у публікаціях М. Тороповського вражали розповіді жителя села Пеняки (4 кілометри від Гути Пеняцької) Флоріана Йосиповича Бжузікa.
Тут варто зазначити, що під час знищення села багатьом його мешканцям вдалося врятуватися, заховавшись у пивницях (своєрідних підвалах) житлових будинків, льохах і ямах з-під картоплі. Більшість тих, хто ховався на горищах сільських хат згоріли під час спалення села. Найбільше людей врятувалося в пивницях школи, костьолу та на горищі святині, яка залишилася цілою.
На основі публікацій М. Тороповського вийшов телефільм про загибель Гути Пеняцької, який кілька разів показали Львівське та Українське телебачення.
Тоді мене найбільше приголомшила така небачена в цивілізованому світі брехня. У телефільмі головний герой, якому вдалося врятуватися під час знищення села, Ф.Й. Бжузік розповідав жахливі історії про те, як бандерівці палили в Гуті Пеняцькій хати, хліви і костьол, заповнені живими людьми.
Але згодом ще більше вразив той неймовірний факт, що безсоромний брехун Флоріан Бжузік із рідною старшою сестрою Стасею був серед тих 13 поляків і українців, які врятувалися на горищі костьолу! Храм ніхто не палив і він простояв до початку 1960-х років.
Про свій порятунок на горищі костьолу Флорик Бжузік ще в сорокових роках минулого століття не раз розповідав у сусідньому селі Пеняки, де він постійно проживав разом із батьками, та й пізніше він оповідав історію свого порятунку в Гуті Пеняцькій, куди напередодні знищення села із сестрою прийшов провідати родичів та заночував. Про це в Пеняках добре знали. І коли слова Ф. Бжузіка про спалення людей у костьолі надрукували газети, а згодом ще й показало телебачення, то це вразило і здивувало багатьох.
До речі, основна частина радянського фільму про спалення Гути Пеняцької із жахливими розповідями Ф.Й. Бжузіка знімалася на тлі експозиції Бродівського краєзнавчого музею у моїй присутності, а забезпечували процес працівники відділу агітації та пропаганди Бродівського райкому КПУ та місцевого відділу КГБ: вони дуже ретельно підбирали свідків та повчали, як ті мають поводитися і що говорити. Саме в цих структурах — КГБ і КПУ — перебували справжні організатори, автори і продюсери сценарію брехливого пропагандистського фільму, як і газетних публікацій із цього ж питання, спрямованих проти українського національно-визвольного руху. Про явно замовний та упереджений характер фільму свідчило те, що функціонери Бродівського РК КПУ посилалися на доручення «Дмитра Антоновича», тодішнього секретаря Львівського обкому КПУ з ідеології Яремчука. Без його розпорядження у Броди не міг приїхати й величезний фургон із телевізійною технікою. Тоді ще не було компактних переносних телекамер і все знімали за допомогою спеціального обладнання. У музеї працювали дві великі телекамери на триногах, на вулиці — одна. Зйомки підсвічували прожекторами. Скрізь лежали товсті кабелі. На дворі стояв мороз, а двері музею постійно були відкриті. Для забезпечення роботи телеавтофургона електрики провели до нього трифазний струм. Тобто робота зроблена велика, Фільм теж став резонансним і скрізь обговорювався, особливо в селі Пеняки, де проживав головний герой фільму Ф.Й. Бжузік.
Публікації львівського журналіста М. Тороповського та радянський фільм про спалення Гути Пеняцької дали поштовх для схожих звинувачень у Польщі, де покази так званих «свідків» за варіантом, опублікованим бродівською районною газетою «Прапор комунізму», потрапили у книжку спогадів Владислава Боньковського та історика Едварда Пруса без посилання на джерело запозичення інформації.
Ось так усе й почалося у 1981 році, саме тоді радянська комуністична пропаганда розпочала звинувачувати у знищенні Гути Пеняцької дивізію СС «Галичина» й так званих «українських буржуазних націоналістів». Цю наскрізь брехливу пропаганду палко підтримали комуністи й тодішні їхні послідовники в Польщі.
Деякі уточнення
Варто зазначити, що дивізія СС «Галичина», яка складалася з галицьких українців, була щойно сформована, її новобранці з жовтня 1943-го до кінця червня 1944 року проходили навчання у воєнних таборах Німеччини та Франції, тобто перебували за понад тисячу кілометрів від Гути Пеняцької, тому аж ніяк не могли у цьому селі бути під час його знищення 28 лютого 1944 року. УПА теж ніколи не воювала на боці гітлерівської Німеччини. З липня 1941 року, тобто після арешту українського уряду, створеного відповідно до Акта проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові, українські націоналісти з нею боролися. Керівники ОУН — понад 300 осіб, серед них Степан Бандера та голова українського уряду Ярослав Стецько — з початку липня 1941-го перебували в німецьких тюрмах і концентраційних таборах аж до кінця 1944 року, де багато хто з них загинув, у тому числі й два брати Степана Бандери Василь та Олександр.
Усупереч очевидному, вину за знищення Гути Пеняцької чомусь поклали на дивізію СС «Галичина» та УПА. Так створювався міф, а все, що цьому суперечило, не лише замовчувалося, а й заборонялося. Дійшло до того, що у 1982-му з бібліотек вилучили щойно видану львівським видавництвом «Каменяр» у 1978 році книжку спогадів колишнього чекіста Бориса Харитонова, який узимку 1944 року перебував у групі Крутікова в Гуті Пеняцькій. Б. Харитонов здійснював поїздки з цього села до Львова, де брав участь у терактах, і на десятках сторінок своїх мемуарів описав події в Гуті Пеняцькій та Львові. Він докладно розповів про чимало конкретних подій у самій Гуті Пеняцькій та пов’язаних із нею та її мешканцями, які мали місце напередодні та під час знищення німецьким військом села. Про жодну дивізію СС «Галичина» та УПА там не йшлося — тільки про німців. Книжку вилучили, бо її зміст не лише суперечив новим потребам комуністичної пропаганди, а й викривав брутальні фальсифікації.
Слід зазначити, що назва книжки Б. Харитонова зникла і з бібліографічних покажчиків, тому теперішні титуловані українські історики, з якими мені довелося спілкуватися, про неї нічого не чули. І це не дивно — молоде покоління вчених не обізнане з технологією радянської пропаганди, заборон і маніпуляцій. Хоча про книжку Б. Харитонова мені було відомо, але вперше з нею ознайомився щойно, у 2018 році, в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого, та зняв з неї ксерокопію.
Про випадок із книжкою Б. Харитонова та багато інших речей я добре знав, тому після виголошення жахливої неправди та надуманих звинувачень українців у знищенні ними Гути Пеняцької був зобов’язаний написати те, що мені було добре відомо, тим паче що саме до боротьби за історичну правду невтомно закликала польська сторона.
Львівські теракти та Гута Пеняцька
Особливо зловісну роль у долі Гути Пеняцької відіграв спецпідрозділ НКВД Крутікова, який перебував у селі впродовж 50 днів і допомагав проведенню наприкінці січня — в першій половині лютого 1944 року у Львові терактів відомим радянським розвідником М. Кузнєцовим. Найбільш резонансними стали вбивства віце-губернатора Галичини Отто Бауера та державного секретаря Гейдріха Шнайдера 9 лютого 1944 року.
Одне з основних завдань груп енкаведистів, які приїжджали з Гути Пеняцької до Львова, полягало в забезпеченні втечі головних терористів із місця вбивства, тому вони під час терактів перебували на тій само вулиці і мали в разі потреби вогнем прикрити Кузнєцова та його спільників. Про таке чітко пише у своїх мемуарах «Разведка и Кремль» колишній генерал-лейтенант НКВД Павло Судоплатов. У роки війни він очолював четверте управління НКВД СРСР, яке здійснювало диверсії, терористичні акти і якому безпосередньо підпорядковувався загін спеціального призначення «Побєдітєлі». До головної трійки терористів входили двоє кадрових співробітників НКВД — росіяни Микола Кузнєцов, Іван Бєлов і поляк Ян Камінський — завербований НКВД один із керівників польського підпілля в Рівному. Про обставини вербування цього агента пише у своїх мемуарах полковник НКВД Дмитро Медведєв. За кожен теракт, скоєний цією трійцею, гітлерівці у Львові розстрілювали заручників. Загалом під час відплатних акцій німці розстріляли майже три тисячі осіб — українців і поляків. Така була ціна безглуздих, з воєнної точки зору, вбивств, які радянська пропаганда зображувала як приклади небувалого героїзму.
Групи енкаведистів постійно їздили з Гути Пеняцької до Львова і поверталися назад. Їх завжди супроводжували представники польського підпілля, всі вони разом їхали поїздом, здебільшого через Золочів, рідше — через Броди. Чекісти одягалися в селянський одяг, розмовляли польською та українською мовами, тримали в руках кошики з живими курками, яких нібито везли на продаж. Гутняки, котрим енкаведисти оплачували дорогу, створювали потрібний фон: їхали разом, тому й мало це такий вигляд, що ніби всі вони місцеві.
У Львові групи бойовиків, які базувалися в Гуті Пеняцькій, теж здійснювали теракти: вбили полковника, майора і навіть генерала. Конспіративними квартирами для терористів НКВД у Львові служили помешкання родичів гутняків, у тому числі Антона Войцеховського — батька керівника гутапеняцької АК Казимира Войцеховського. Про все це доволі докладно йдеться в опублікованих ще у 1951—1978 роках мемуарах колишніх офіцерів НКВД Д. Медведєва, Б. Харитонова,
О. Лукіна та ще не виданих спогадах і документах Б. Крутікова, які зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України та Рівненському краєзнавчому музеї.
Терористичні акти, скоєні енкаведистами у Львові, викликали хвилю репресій — облав, обшуків, арештів та розстрілів. Німецькі окупанти розпочали перевірки всіх підозрілих сіл. Під час цих ревізій німці вийшли на базу НКВД у Гуті Пеняцькій. Учинений німецькому війську збройний спротив 23 лютого 1944 року, загибель чотирьох і поранення восьми німецьких солдатів та непоодинокі прояви садизму з вирізанням на захоплених, але ще живих людях свастик (і не лише на німцях, а й на тілах місцевих мешканців), підкидання відрізаної голови німецького жандарма в центрі сусіднього села Пеняки стали звичайними провокаціями НКВД, завдання яких полягало в нацьковуванні німецького окупаційного режиму проти однієї з найбільших баз АК в Галичині. Так руками німців сталінський режим нищив підпорядковані польському уряду в Лондоні збройні формування поляків напередодні приходу Червоної Армії. Саме ці події й стали причинами влаштованої гітлерівцями відплатної каральної акції через п’ять днів — 28 лютого 1944 року, під час якої було повністю знищено все село.
Висновок мого дослідження однозначний: Гута Пеняцька загинула внаслідок каральної акції німецьких військ, проведеної за наказом гітлерівської окупаційної адміністрації дистрикту Галичина. Її головною причиною були наявність у Гуті Пеняцькій груп збройного опору — постійно діючої бази АК і загонів радянських партизанів, особливо, підрозділу НКВД спеціального призначення «Побєдітєлі» на чолі з Б. Крутіковим та скоєння у Львові вбивств німецьких високопосадовців, а в самій Гуті Пеняцькій та її околицях — німецьких солдатів із проявами незбагненного садизму.
Хто знищив Гуту Пеняцьку
У моєму дослідженні «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року. Книга перша. Трагедія» на підставі величезного документально підтвердженого фактажу видно, що під час знищення Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року там не було ні жодного вояка УПА, ні солдата дивізії СС «Галичина».
Гуту Пеняцьку з вечора 27 лютого 1944 року оточила, перед світанком 28 лютого захопила, а згодом знищила (людей розстріляла, а село спалила) айнзатцгрупа «Рейнгольд» (у перекладі з німецької «Золотий Рейн») під керівництвом оберштурмбанфюрера СС (звання рівнозначне армійському полковнику) Фрідріха-Вільгельма Бока, водночас і командира 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС. Він керував операцією із захоплення та знищення Гути Пеняцької з літака-біплана. Цей літак із чорними хрестами на крилах, який упродовж цілого дня 28 лютого 1944 року — з ранку до пізнього вечора — часто літав над Гутою та сусідніми селами, згадують не лише українські, а й польські очевидці. Свідчення поляків про цей літак опубліковано у книжці спогадів Владислава Боньковського у Польщі ще в 2001 році. Сам факт наявності літака геть чисто спростовує твердження про пацифікацію Гути Пеняцької дивізією СС «Галичина» та УПА, в яких на озброєнні літаків не було.
Основу айнзатцгрупи «Рейнгольд» чисельністю майже 2000 осіб становили безпосередні підлеглі Бока, а також інші німецькі воєнні формування, які напередодні каральної акції перебували неподалік, серед них і підрозділи трьох рот (4-ї, 5-ї і 6-ї) 4-го галицького добровольчого полку СС, які польські історики чомусь переплутали з дивізією СС «Галичина». І хоча в 4-му галицькому добровольчому полку СС служили українці (до речі, лише на рядових посадах), їхніми командирами — офіцерами і підофіцерами — були лише німці й фольксдойчі. Так, командиром 4-ї важкої роти згаданого полку, яка вдосвіта 28 лютого 1944 року обстріляла Гуту Пеняцьку з мінометів, служив гауптштурмфюрер СС (капітан), фольксдойчер Евардер Курковський.
Такі великі й добре озброєні сили проти одного села гітлерівці кинули тому, що мусили мати інформацію про зосередження в Гуті Пеняцькій значних воєнних формувань радянських партизанів і польського підпілля. Як свідчать архівні документи — «Щоденник бойових дій» і «Звіт про бойову діяльність» 9-го батальйону імені Чкалова під командуванням Б. Кореневського, який наприкінці лютого 1944 року кватирував у Гуті Пеняцькій, — у його складі тоді перебувало 220 радянських партизанів. За спогадами Б. Крутікова, Б. Харитонова та інших, тоді ж до Гути Пеняцької прибула сотня поляків-дезертирів з охорони залізниці та 37 поляків-втікачів із «Форстшутцу» — лісової охорони з недалекого села Сидинівка. Усі поляки, які до цього служили гітлерівському німецькому Третьому рейху, були у формі «Вермахту» і мали добре озброєння включно з ручними і станковими кулеметами, автоматами, гвинтівками і гранатами; вони дезертирували напередодні приходу радянських військ — фронт тоді зупинився біля Демидівки—Дубно, тобто за якихось 60 кілометрів від Гути Пеняцької. Окрім них, у Гуті Пеняцькій перебували група Крутікова, чисельність якої не була сталою, та понад сто бойовиків місцевої АК. Отже, разом — майже 500 озброєних людей. Про їх зосередження в Гуті Пеняцькій дізналося німецьке окупаційне керівництво, тому й зібрало проти них значні сили. Але напередодні штурму гітлерівцями села із нього втекли всі радянські партизани, поляки-дезертири з німецького війська та більша частина бойовиків АК.
Карателі Гути Пеняцької
Дуже цікавою є історія з 4-ю поліційною дивізією СС, вояки якої становили основу айнзатцгрупи «Рейнгольд». Дивізію створено в жовтні 1939 року в Сілезії з числа тамтешніх жителів — німців, поляків і чехів. У списку із 960 офіцерів і підофіцерів дивізії понад 100 мають польські прізвища та імена. Ця дивізія брала участь у створенні гетто, переслідуванні й винищенні єврейського населення та боротьбі з рухом опору на корінних польських землях так званого генерал-губернаторства, а з початком у 1941 році німецько-радянської війни її вояки застосували зловісний досвід і на теренах СРСР.
З карти бойових дій одного з підрозділів 4-ї поліційної дивізії СС видно, що наприкінці листопада 1943 року він прибув до Черкас. З огляду на німецьку воєнну специфіку окремі полки і навіть батальйони поліційних дивізій водночас могли перебувати в різних місцевостях. Так ось, з карти видно, що з кінця листопада 1943-го по січень 1944 року цей підрозділ дивізії (очевидно, полк) перебував на Черкащині та базувався в Черкасах, Старосіллі й Вільшані (на карті Оlschana). Черкаси радянські війська здобули 14 грудня 1943 року, Вільшану — 5 лютого, а Старосілля — 9 лютого 1944 року. На той час німецьких вояків-сілезців там уже не було — вони з Черкащини пішли на Вінницю, Проскурів (тепер Хмельницький), Тернопіль (55 кілометрів на південний схід від Гути Пеняцької). Тобто відступали попереду німецьких фронтових військ. Постає резонне запитання: «Чим займалися вояки-сілезці в тилу німецьких військ?». Відповідь на нього випливає із списків спалених сіл Черкащини, Вінниччини й Хмельниччини.
У листопаді 1943 року, тобто тоді, коли там перебували підрозділи 4-ї поліційної дивізії СС, на Черкащині знищено село Будище (156 жителів розстріляно, 510 дворів спалено), 16 січня 1944 року знищено село Острівець (136 загиблих, 200 дворів спалено), 24 січня знищено село Шестеринці (загинули 86 жителів, спалено 226 дворів). Схожу картину спостерігаємо і на Вінниччині. Там з 14 січня по 9 лютого німецькими каральними підрозділами СС цілком знищено села Василівка (36 людей загинули і 170 хат спалено), Вахнівка (56 осіб вбито, 76 хат спалено), Павлівка (66 людей вбито, 350 дворів спалено), Бруслинів (42 жителі загинули, 396 господарств спалено). У сусідній Хмельниччині коїлося таке само: 24 січня 1944 року німецькі каральні загони знищили Воробіївку (загинули 247 осіб, спалено геть усі будівлі) і Канівку (80 мешканців розстріляно, 132 двори спалено); 28 січня така ж доля спіткала Костівку, з якої люди втекли, тому там загинули лише 14 селян, але спалено всі 128 господарств; 4 лютого спалено всі 222 будинки села Сошне, кількість жертв не встановлена; 16 лютого спалено 312 будинків у селі Михля.
Тобто на всьому шляху відступу з Черкащини підрозділу 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС, який тривав із початку січня до середини лютого 1944 року, там у цей само час коїлися каральні акції, під час яких знищено понад десять українських сіл. Сам факт перебування гітлерівських карателів Сілезії на Черкащині, Вінниччині, Хмельниччині, маршрут і час їхнього відступу стовідсотково збігаються із фактами й датами спалення українських сіл. Різноманітні уточнення та доповнення вже зрозумілої картини — то питання часу.
Українські джерела повідомляють, що згадані вище та інші села «знищив каральний загін СС». Тобто людям було відомо, що то були есесівці, але вони не могли знати номерів дивізій, полків, батальйонів, назв і прізвищ есесівських командирів, однак усе це мусить зберігатися в німецьких воєнних архівах. Безумовно, що проблема знищення гітлерівськими карателями з Сілезії українських сіл Черкащини, Вінниччини, Хмельниччини та, очевидно, й інших місцевостей варта докладного монографічного дослідження. То питання недалекого майбутнього.
Але нам добре відомо інше: в середині лютого 1944 року німецькі солдати Гітлера, серед яких були поляки-сілезці, вже квартирували в сусідніх із Гутою Пеняцькою селах Поникві (10 кілометрів), Волохах (тепер Підгір’я — 8 кілометрів), Підгірцях (8 кілометрів). Про це згадують з інших підстав польські автори С. Жук, Ю. Вось, Г. Команський, Щ. Сєкерка, а український дослідник М. Сусол написав про німецький підрозділ, який складався із ста поляків і взимку 1944 року дислокувався в Буську (40 кілометрів на захід від Гути Пеняцької). Отже, напередодні знищення Гути Пеняцької поблизу неї квартирували німецькі війська, в яких служили поляки. Про німецьких солдатів, які 28 лютого 1944 року захопили Гуту Пеняцьку і «розмовляли польською мовою із сілезьким акцентом», згадували й очевидці трагедії села.
Як свідчать опубліковані та архівні документи, німецьке військо, яке брало участь у штурмі та знищенні Гути Пеняцької, не було моноетнічним. Більшість у ньому становили етнічні німці, з числа яких складалася розстрільна зондеркоманда, але було й багато солдатів, які «розмовляли польською мовою із сілезьким акцентом». Цілком очевидно, що з їх числа і були сформовані групи перекладачів, які впродовж усього світлового дня проводили допити мешканців села — поляків, українців і австрійців: вони всі розуміли польську мову.
Що стосується підрозділів трьох рот галицького добровольчого полку СС, в якому служили українці, то тут слід сказати таке. Дві з них, 5-та і 6-та, взяли участь в оточенні Гути Пеняцької в ніч із 27 на 28 лютого 1944 року та у вранішньому штурмі села, який розпочався ще затемна — о 4-й годині. Збереглися архівні документи, які засвідчують, що 5-та рота ввечері 27 лютого 1944 року виїхала кіньми форшпану (німецька воєнна транспортна повинність, яку селяни відробляли власними конями і саньми) із сіл Конюшків і Білявці (25—30 кілометрів на північ від Гути Пеняцької) і прибула в село Жарків (4 кілометри від Гути) о 2-й годині ночі й одразу вирушила пішки на оточення та штурм Гути Пеняцької. Штурм розпочався із мінометного обстрілу села — про нього згадують і польські очевидці. То були міномети 4-ї важкої роти гауптштурмфюрера СС, фольксдойчера Е. Курковського в якій служили українці 4-го галицького добровольчого полку СС. І документи, і спогади очевидців свідчать, що німецькі солдати-українці об 11-й годині залишили Гуту Пеняцьку, а в обід уже варили кашу в казанах у сусідньому селі Голубиця (6 кілометрів від Гути Пеняцької). Село почало горіти, коли вже смеркало, і горіло цілу ніч. За свідченнями очевидців, одне німецьке військо йшло в Гуту, а інше поверталося звідти, рух був такий великий, що «заметену снігом дорогу на Жарків витоптали, як асфальт». Усе військо, яке брало участь в нічному оточенні села та його штурмі в обідню пору, було виведено із Гути Пеняцької, а замість нього введено нові підрозділи, перед якими стояли інші завдання. Свідки згадували, що в середині дня з Гути Пеняцької в Жарків поверталося німецьке військо, солдати якого розмовляли тільки німецькою мовою, вони зверталися до селян і говорили: «Швайне райне, рус капут!». Так вони пояснювали факт розгрому російської партизанської бази.
Отже, німецьке військо, яке знищило Гуту Пеняцьку, складалося із солдатів німецької, польської та української національностей. Усі вони були вдягнуті в білі маскувальні одежі, але належали до різних воєнних формацій. Основу каральної експедиції становили вояки 4-ї поліційної моторизованої дивізії СС, сформованої в Сілезії із німців, поляків і чехів — колишніх громадян Польщі, які у 1939 році стали німецькими громадянами, тому й відбували воєнну службу гітлерівцям.
Неправдиві звинувачення в геноциді
Усупереч численним фактам, цілком безпідставно стверджувати, що в Гуті Пеняцькій «людей вбивали тільки тому, що були поляками». Від України не раз вимагали вибачень. Вимагали безпідставно. Пояснимо чому.
По-перше. Гуту Пеняцьку 28 лютого 1944 року знищили не якісь абстрактні «українські солдати», «українські поліціянти», «SS Galicien», УПА, «українські хлопи із сусідніх сіл», а цілком конкретна гітлерівська воєнна формація під назвою «айнзатцгрупа «Рейнгольд» (німецькою мовою «Rheingold») на чолі з оберштурмбанфюрером СС (полковником) Фрідріхом-Вільгельмом Боком.
По-друге. Жодного вояка УПА й жодного солдата дивізії СС «Галичина» та «озброєних ножами й сокирами українських селян», як то неправдиво не раз стверджувалось, у Гуті Пеняцькій під час її знищення 28 лютого 1944 року не було.
По-третє. Німецьке окупаційне військо за наказом німецького окупаційного керівництва дистрикту (округу) Галичина знищило Гуту Пеняцьку (людей розстріляли, а село спалили) не тому, що там жили поляки, а через те, що село стало базою для радянських партизанів і польського руху опору, та за скоєні партизанами й бойовиками теракти, в тому числі із проявами садизму. Тобто Гута Пеняцька загинула під час типової каральної акції гітлерівського режиму на окупованій території.
По-четверте. Про те, що вчинене гітлерівцями знищення села було таки каральною акцією, свідчить той незаперечний факт, що тоді в сусідніх із Гутою Пеняцькою селах, в яких квартирувало або зупинялося німецьке військо, воно не вбило жодного поляка. Більше того, в день знищення Гути Пеняцької в її присілках Майдані Пеняцькому (3 кілометри на північний захід) і Гутиську Пеняцькому (2 кілометри на південь) не загинула жодна людина, в тому числі й жоден поляк. Це свідчить, що національна належність людей не була причиною їхньої загибелі.
По-п’яте. Заснована австрійським урядом наприкінці ХVIII століття Гута Пеняцька ніколи не була моноетнічним селом. Першими поселенцями там стали австрійці — склодуви з Богемії, які збудували тут склозавод — гуту, належну до сусіднього українського села Пеняки, звідси й назва. Разом із майстрами скловиробництва поселилися євреї — купці й лише згодом стали селитися українці та поляки. Під час знищення гітлерівцями села Гута Пеняцька там реально загинули приблизно 200 осіб, а не тисяча, а тим паче дві з половиною тисячі. Але, крім поляків, гинули й українці, їхні імена (понад 50) викарбовано польською транслітерацією на стелах меморіалу. Ось деякі з них: Антошків, Гнатюк, Іващук, Карпович, Загородний, Федуняк, Дзьоба, Джугай, Зварич, Горак, Марущак, Хрипливий, Юркевич, Ярош. Гинули й австрійці: подаю їх прізвища із стел меморіалу: Кольман (3 прізвища), Літмаєр (3), Куфнер (3), Гауптман (9). Цілком очевидно, що то нащадки засновників склозаводу і поселення біля нього.
По-шосте. Під час каральної акції загинули 5 євреїв та один росіянин.
Отже, в Гуті Пеняцькій мав місце не акт геноциду, а типова для гітлерівців каральна акція, що порушувала закони ведення війни, а тому вона є воєнним злочином.
Про шляхи розв’язання цілком проблеми
Одним із дієвих інструментів щодо переведення цієї проблеми з політичної площини в наукову з метою встановлення історичної правди мала б стати міжнародна наукова конференція, присвячена трагедії Гути Пеняцької за участю дослідників з України, Польщі та інших країн. Без різнопланових, повних і всебічних наукових досліджень та дискусій неможливі пошук історичної правди та досягнення істини. Історичні факти мають встановлювати фахівці за допомогою джерел, здобутих в архівах, бібліотеках, музеях, а не політики на мітингах і парламентських трибунах на основі особистих знань і бурхливої уяви. Це перше. І друге.
За показами свідків, людей, у Гуті Пеняцькій розстрілювали поблизу школи у двох ямах з-під вапна. Ці ями і стали останнім місцем спочинку мешканців Гути Пеняцької. Їхні могили ніколи навіть не пробували шукати і за 77 років на них ніхто не поклав жодної квіточки.
Розстрільні ями слід таки знайти й нарешті по-християнськи і чисто по-людськи поховати жертв Другої світової війни. По правді та справедливості, бо вдвічі негоже фальшувати на пам’яті жертв, цілком забувши про їхні могили.
Дмитро ЧОБІТ, письменник, народний депутат України першого—третього скликань.
