Льотчик-випробувач полковник Володимир Добровольський.
Той літній вечір 1967-го міг круто змінити його долю. За столом у першого космонавта Землі Юрія Гагаріна сиділи його зоряні побратими — Павло Попович, Олексій Леонов, Георгій Береговий й гість господаря Володимир Добровольський. Останнього з Гагаріним зв’язували міцна чоловіча дружба, перевірена часом, добрі людські стосунки, любов до спільної професії.
Льотчик-космонавт Олексій Леонов (ліворуч) і Володимир Добровольський.
Відкритість і щирість у спілкуванні Юрія Олексійовича підкуповувала багатьох. Щоразу, коли Добровольський по роботі прилітав до Чкаловського, за ним неодмінно заїжджав Гагарін і забирав до себе в Зоряне, де вони могли вдосталь порозмовляти, обговорити льотні й просто життєві проблеми. Земляки з України — Попович і Береговий — завжди охоче приходили на такі зустрічі, часом засиджуючись у компанії до пізньої ночі.
От і цього разу присутні, піднімаючи тост за новоспеченого полковника ВВС (саме напередодні Володимирові Добровольському було присвоєно чергове військове звання), стали знову наполегливо переконувати досвідченого льотчика-випробувача перейти до них і поповнити лави підкорювачів космосу. У той час загін космонавтів почав розширюватися, набирали майбутніх командирів і членів екіпажів на кораблі типу «Союз». Аргументи у присутніх були залізні — перед ними сидів один із найдосвідченіших льотчиків-випробувачів країни, котрий освоїв багато типів бойових літаків, а також мав за плечима сотні годин нальоту і здійснив надскладні випробування новітніх експериментальних зразків авіаційної техніки.
Виявивши властивий йому такт і подякувавши за високу оцінку професійних якостей, Володимир Валентинович відповів: «Дякую, хлопці, за найвищу довіру. Це почесно й відповідально. Але я в душі льотчик! Я хочу літати! Щодня мої серце й душа рвуться в небо. І я нічого не можу із собою зробити». Така ввічлива, але тверда відмова була сприйнята космонавтами з розумінням і почуттям гордості за позицію військового льотчика суперкласу.
Мрія літати і шлях у небо в маленького Володі Добровольського зародилися в далекому селі Велика Мечетня (нині Кривоозерского району Миколаївської області), де він народився 1 червня 1930 року. Його батьки — Валентин Якович і Лідія Федотівна — працювали вчителями в місцевій школі, де сіяли вічне, добре й розумне в серця сільської дітвори. З юних років хлопчик марив небом, по-стійно повторював, що обов’язково стане кращим пілотом. У той час його кумирами були знаменитий Валерій Чкалов і його товариші, котрі здійснили героїчні перельоти і встановили світові рекорди авіації. Батькам Володя пообіцяв: незважаючи ні на що він доб’ється свого.
Його завзятості в досягненні мети навіть позаздрив сивий майор із місцевого Першотравневого військкомату. Юнак, закінчивши 9 класів середньої школи № 4, не раз звертався до офіцера із проханням відправити на навчання у військове училище. Неодмінно в льотне. Але рознарядки на майбутніх льотчиків не приходили й тому Володимирові запропонували вступати в Одеське військове піхотне училище. Він навідріз відмовився й у буквальному значенні цього слова днював і ночував біля військкомату, очікуючи жаданого шансу поїхати вчитися льотної справи. І доля подарувала йому цей шанс. Майор повідомив, що Добровольського можуть направити для вступу в Балашовське льотне училище. Хлопчик світився від щастя. Його мрія про небо почала здійснюватися. На навчання він вирушив на товарняку. Як згадує його молодший брат Валентин, Володимир зістрибнув з підніжки товарного поїзда, який проходить через село Мигея Першотравневого району, де на той час учителювали батьки, обійняв їх усіх на прощання й, наздогнавши поїзд, крикнув: «Ви обов’язково мною пишатиметеся!».
З 12 листопада 1948 року він став курсантом Балашовського ВВАУЛ. Роки навчання пролетіли швидко. У 1950-му молодий лейтенант отримав призначення спочатку в Казахстан, а потім у полк далекої авіації під Полтавою. Саме звідси й почався його славний шлях до нових вершин.
У середині 50-х Добровольський закінчив Рязанську й Конотопську вищі авіаційні школи бойового застосування далекої авіації, після чого служив у 226-му Гвардійському БАП далекої авіації. За цей час офіцер освоїв багато типів літальних апаратів і у вересні 1957 року був прийнятий льотчиком-випробувачем у 2-ге управління Державного Червонопрапорного науково-випробувального інституту ВПС.
Навіть сухі факти з рапортів свідчать багато про що: Добровольський провів держвипробування Як-28І, Як-28Б з пороховими прискорювачами, Як-28В, Як-28Л на штопор, Як-28І на флаттер, Ту-95 на стійкість і керованість, ракет К-22, випробування з відпрацьовування заправлення Ту-95РЦ і Ту-126, випробування різного ракетного озброєння на Ту-16, Ту-22, Ту-22М, Ту-22М2, Ту-22М3 і Ту-95КО.
За словами тодішнього начальника ГК НДІ ВПС, нашого уславленого земляка, уродженця Кіровоградської землі, генерал-полковника Івана Гайдаєнка (він, до речі, в березні 2018 року відзначив 100-річний ювілей), очолюваний ним підрозділ був головною альма-матер льотчиків-випробувачів країни. Найвищий професіоналізм останніх у поєднанні із глибоким льотним інтелектом і відмінним здоров’ям давали змогу швидко та якісно освоювати новітню бойову техніку, яку одразу запускали в серійне виробництво. Гайдаєнко зазначав, що професія льотчика-випробувача дуже рідкісна. Можна сказати, штучна. Випробувач — це, по суті, друга людина після головного конструктора, зв’язуюча ланка з колективом, який створює нову авіаційну техніку.
Позаштатні ситуації, відмова техніки, нестандартні моменти під час випробувань, потужні перенавантаження вимагали постійного вдосконалення роботи льотчиків-випробувачів.
Так народилася ідея створити унікальний Центр підготовки льотчиків-випробувачів. До речі, у світі таких структур у той період існувало лише чотири — дві в США, і по однієї у Великій Британії та Франції. Завдяки наполегливості Гайдаєнка та його заступника Героя Радянського Союзу, заслуженого льотчика-випробувача СРСР, генерал-лейтенанта авіації Степана Мікояна у вересні 1972 року почалося формування вищезгаданого центру. Очолив цю роботу перший начальник центру — заслужений льотчик-випробувач СРСР, полковник Володимир Добровольський. Льотчиків відбирали по всій країні. Володимир Валентинович особисто проводив співбесіди з кандидатами, здійснював тренувальні польоти, вивчав людські й ділові якості майбутніх випускників центру. У перший набір потрапили 22 особи. З них багато хто став справжньою легендою. Ідеться про заслужених льотчиків-випробувачів СРСР, уродженців України Володимира Голуба із Хмельницької області, Валерія Музику з Вінниччини, Миколу Шкурка з Луганської області, Героїв Росії, заслужених льотчиків-випробувачів генерал-майора Віктора Чіркіна, полковника Віктора Васєнкова, полковника Володимира Горбунова, космонавта-випробувача Анатолія Сокових і багатьох інших. І це тільки перший випуск!
До того ж свій статус легенди вони заслужили не просто так. Їхня робота була пов’язана зі смертельним ризиком і вимагала максимального напруження сил. Як згадує випускник центру заслужений льотчик-випробувач СРСР, генерал-майор авіації Юрій Жучков, у вересні 1978 року під час випробування дослідної гармати на МіГ-27 відбулося її руйнування з наступною пожежею у двигуні й відказом управління. Йому довелося катапультуватися на гранично малій висоті. У липні 1982-го під час виконання заключного етапу іспитових польотів дослідного Су-17М4 сталася мимовільна відмова двигуна. Кількаразові спроби Жучкова запустити його в повітрі результатів не дали. Зрештою він виконав успішну посадку літака без двигуна на пшеничне поле.
І таких прикладів з досвіду роботи льотчиків-випробувачів можна навести чимало. На превеликий жаль, були і втрати бойових товаришів. Але така вона, нелегка доля випробувача.
Показово, що в 1977 році центр успішно закінчив перший космонавт нашої країни Герой України Леонід Каденюк, а декілька років по тому ще один Герой України — Юрій Тишков. Загалом за роки, коли центром керував Володимир Добровольський, було підготовлено понад 200 досвідчених льотчиків-випробувачів.
А потім було повернення в рідну Україну.
У травні 1978 року Володимира Валентиновича направили на роботу льотчиком-випробувачем військової прийомки Київського авіазаводу імені Антонова. Там він випробовував серійні Ан-24, Ан-26, Ан-30, Ан-32, а також їх модифікації. У жовтні 1985-го офіцер пішов у запас і до 1993-го працював заступником начальника ЛІС Київського АПО з льотної служби.
У своїй книжці «Подарунок долі. Сповідь льотчика-випробувача» киянин Герой Радянського Союзу, заслужений льотчик-випробувач СРСР, полковник авіації Валерій Мігунов, котрий у 90-ті роки працював з Добровольським на випробуваннях різних типів Ан, з теплотою згадує свого старшого товариша: «У свої 60 із лишком років Добровольський продовжує тримати штурвал у руках і плідно працює на Антоновських машинах Ан-32 і Ан-26, залишаючись дуже порядною людиною, акуратною й принциповим випробувачем... Неабиякі якості Володимира Валентиновича, як людини й учителя, як льотчика-випробувача й керівника, дають йому змогу за своєю методикою проводити ювелірну та ємну роботу з підготовки нових кадрів... У цій роботі з оцінки професійних і людських якостей він попуску нікому й ніколи не робив, і з відібраних ним у випробувачі за кілька десятиліть у жодному пілоті й штурмані не помилився...».
Не помилився Добровольський і в Миколі Мисюку — льотчику першого класу, в якого наставник повірив і зробив професіоналом високого класу. До переведення в Київ він працював льотчиком-випробувачем на авіазаводі в Улан-Уде, де випускали вертольоти Мі-8, Ка-25 та їх модифікації. Незважаючи на те, що Микола Миколайович мав доступ до польотів на всіх типах вертольотів, він мріяв літати на літаках. У листопаді 1980 року офіцера перевели на посаду льотчика-випробувача в столицю України. У той час відповідну льотну групу Київського авіазаводу очолював Добровольський. «Володимир Валентинович зустрів мене дуже доброзичливо, допоміг моїй сім’ї з тимчасовим розміщенням, склав план теоретичного й практичного переучування на літак Ан-26, підключивши до нього провідних спеціалістів військової прийомки. Приблизно через півтора місяця після здачі іспитів Добровольський почав залучати мене в екіпаж стажером.
Водночас він сам був командиром літака. До мого випадку він уже мав досвід переучування вертолітників у пілоти літака. Зокрема, Володимир Валентинович підготував мого товариша з Улан-Уде Віталія Сербина, зробивши його командиром екіпажа літака. Варто сказати, що відповідне пере-профілювання «чистих» вертолітників, та ще як випробувачів, є випадком нетиповим. Більше того, це вимагало від інструктора методичних навичок і, найголовніше, великої відповідальності за допуск до самостійної роботи. Звичайно, мені пощастило, що моїм наставником виявився Володимир Валентинович, за плечима якого був багатий досвід, дуже серйозні випробування бойової авіаційної техніки, а також десятки підготовлених льотчиків-випробувачів в ахтубинському центрі. У моїй пам’яті Добровольський завжди залишається льотчиком-випробувачем з Великої літери, людиною, що передала свій досвід пілотам наступних поколінь», — згадує М. Мисюк.
Після виходу на пенсію Добровольський мешкав у Києві. Прославлений пілот пішов із життя 18 червня 2009 року. Його поховали в селі Тарасівка Київської області.
За свою ратну працю полковник був нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, орденом «За службу Батьківщині», багатьма медалями й урядовими нагородами.
Ця людина прожила чесне й гідне життя. Більше того, вона поклала його на вівтар служіння рідній землі, її благополуччя й процвітання. Саме такі люди й можуть вважатися справжніми патріотами й гордістю своєї Вітчизни. У світлі цього було б дуже правильним, якби імена Добровольського й таких, як він, героїв не були забуті й залишилися в пам’яті нащадків. Наприклад, у назвах нових вулиць, парків, скверів населених пунктів, з якими був пов’язаний їх життєвий і трудовий шлях.
Хочеться вірити, що влада Києва зможе прийняти відповідне рішення. Адже Володимир Валентинович не тільки вірив у майбутнє українського авіабудування, а й докладав усіх можливих і неможливих зусиль для розвитку його перлини — столичного авіазаводу імені Антонова.
Ігор КОСТЕНКО, генерал-майор запасу.
Фото надано автором.
