Ознаменувалось це крутим поворотом у його житті не лише в професійному сенсі, а й у духовному світосприйманні. 

«Радість перемоги, — згадує Павло Володимирович, — дуже швидко змінилась тривогою і навіть острахом перед парламентським чотириріччям».

У нього, на диво, самокритичний підсумок своєї депутатської діяльності. Де хтось залюбки похвалився б, зосібно, наданням колосальної матеріально-фінансової допомоги, там він себе дошкульно костирить — не по факту, а по змісту і цілях.

Така гіркувата самооцінка дещо бентежить. Бо він був одним із найдисциплінованіших, найдоскіпливіших і найпунктуальніших депутатів у законотворчій роботі. Здійснив за роки своєї каденції понад сто п’ятдесят робочих поїздок у міста і села округу. По суті, встановив необмежений часовий простір для прийому громадян. Оперативно відгукувався на кожне звернення...

Що ж непокоїть Павла Володимировича і нині, через понад п’ятнадцять літ? «Я, молодий обранець, опинився під непосильним тягарем обставин і проблем, які добровільно взяв на себе, — каже він. — Це був молодечий романтичний порив, гаряче емоційне прагнення відразу і все вирішити. Реальність — остуджувала, а ті, від кого залежало розв’язання проблем і було їхнім прямим обов’язком, найчастіше відгороджувались стіною байдужості.

— Ми, депутати-мажоритарники, — згадує він, — привносили в залу засідань свіжий вітер, чисте і виразне відлуння справжнього голосу народу, його сподівань. Але це тривожило спокій чиновників, і вони ухилялись як могли, відбиваючись стандартними відписками. Не міг тоді і не можу досі збагнути механізму цієї бюрократичної машини. Здається, що їй дає силу вічний двигун. До того ж вона непомітна, добре завуальована, тож усю вину депутати-мажоритарники, зіткнувшись віч-на-віч з негараздами виборців, мусили брати на себе. Це видавалось вищою несправедливістю.

Задум розмови з Павлом Володимировичем у автора цих рядків виник після однієї чудової благодійної акції, яку він здійснив напередодні Нового 2021 року. Коростенська міська громада поповнилась жителями 43 довколишніх сіл. Непередбачені труднощі, зокрема, виникли і перед творчим комунальним підприємством «Коростеньмедіа», що об’єднує тут ТБ, газету і радіо. А подекуди відстань до сіл — понад тридцять кілометрів.

Тутешні журналісти звернулися до Павла Володимировича з проханням виділити транспорт. І він і надав «Коростеньмедіа» мікроавтобус «Форд-транзит» на 17 пасажирських місць — щоб ним могли послуговуватись спортсмени, аматори сцени, соціальні служби, власне, вся громада.

Свій безкорисливий вчинок Павло Володимирович пояснив у газетній статті. Підкреслив: це ніяк не пов’язано з його наміром повернутись у політику. Хоч би й тому, що плани ці не короткострокові, а розраховані на досить віддалене майбутнє. І розкрив карти: десятирічний період, виділений самому собі, цілком достатній для повної адаптації до нової обстановки, нового складу, мислення і світосприйняття виборців. Принагідно, вельми похвально відгукнувся про нинішнього народного депутата України Володимира Арешонкова, котрий двічі поспіль обирається по коростенському округу, а на попередніх виборах переконливо здолав «тугого грошового гаманця», що, вважає Павло Матвієнко, «є свідченням здорового і тверезого глузду громадян».

«У житті я маю три надійні територіальні точки опори, — якось похвалився Павло Володимирович. — У душі я водночас киянин, коростенець і білківчанин. Білка — це прабатьківське село. Якщо перебуваю в Києві, мене тягне в Білку, з Білки хочеться заїхати в Коростень, а в Коростені манить Київ... Якось знайомий коростенець на мій телефонний дзвінок відгукнувся напівжартома: « Стольний Коростень-град слухає Київ»... А я ж причетний до трьох столиць мого серця — офіційної, древлянської і родової, які однаково солодко бентежать».

Справді, в історії Києва і Коростеня багато спільного. Їх поєднує постать княгині Ольги, котра спалила Іскоростень, а згодом їй сучасні нащадки древлян спорудили пам’ятник на березі Ужа...

Ще й досі між громадян Коростеня жевріють сподівання, що «посли» київської громади урочисто приїдуть до столиці древлян, аби вибачитись за своїх далеких пращурів і за кривди ХІ століття.

А чому ні? Ця затія, вважає Павло Володимирович, може перерости в щорічне грандіозне масове свято, де переплетуться сьогодення і минуле, фантазія і реальність...

Він захоплений поліським краєм, його древніми містами Коростенем і Овручем, самобутніми селами олевської і лугинської громад, багатющими земними надрами... Прочитавши статтю «Айсберги на траверзі «Титаніка», опубліковану в «Голосі України», Павло Володимирович зауважив, що розвідка журналістом проблем високоприбуткової титанової галузі його приємно вразила, бо зачіпає і рідну Коростенщину, де міститься Стремигородське родовище апатит-ільменітових руд, одне з найбільших у світі, а також діючий Іршанський ГЗК.

Тему він розвинув далі. Коростенщина розташована вельми вдало — від неї відходять чотири важливі залізничні напрямки і п’ять магістральних шосейних доріг. Що може бути краще для сприятливого інвестиційного клімату! Та ще коли врахувати надрентабельні майбутні кар’єрні розробки Стремигородського родовища. Головне — щоб прибутки не оминали місцеві бюджети і не витікали в зарубіжжя.

Своїми міркуваннями Павло Володимирович поділився з читачами місцевих газет, сподіваючись розбудити громадську думку. До речі, коростенську громаду він вважає однією з найкращих в Україні щодо відстоювання інтересів людей. І запропонував використати для досягнення цієї мети нещодавно створену батьком, Героєм України, професором Володимиром Матвієнком громадську організацію «Сила патріотизму», офіс якої перебуває в однойменному музеї. А чому ні? Застосування її кадрових потужностей у такій благородній справі може стати ефективним і суспільно корисним.

Погляди Павла Володимировича на ті чи інші явища знайшли відображення в його попередніх статтях у місцевій пресі. Ще торік він двічі суворо застерігав своїх земляків від халатності і розхристаності в період пандемії. Тоді його дехто звинувачував у «надмірній драматизації»... Його непокоїть тарифна ситуація, в якій бачить більше політики, ніж вдумливого розрахунку. Тому і переконаний: доки не досягнуто міцної економічної стабільності, доти владі слід жорстко регулювати ціни на комунальні послуги.

Запитує творців Закону «Про повну загальну середню освіту», який загалом оцінює дуже високо, чому вони викинули на узбіччя сільську школу, її різнобарвну і непросту специфіку? Наслідком буде важко здійсненне для сільських учнів право навчатись після коледжів у ліцеях. І чи не варто надати місцевим радам більше самостійності в плануванні, розвитку та утриманні мережі ліцеїв?

Він упевнений, що в запропонованій системі виборів до місцевих рад є суттєвий мінус: виборця спонукають передусім обирати партію, а не особистість. Але ж у місцевих радах працюють конкретні люди, а не партії. Крім того, це породжує безвідповідальне ставлення до формування партійних списків, бо важливо не те, хто в списках, а лиш відсоток здобутих голосів. Павло Матвієнко впевнено торує свою дорогу. Без поспіху, загравань і по-діловому. Визнає, що строкате, подеколи колюче життя його добряче перекроїло, але водночас навчило долати опір, вирізняти суттєве і мислити раціонально. Нехай щастить йому на цьому доброчесному шляху.

Володимир БОНДАРЕНКО, публіцист, помічник-консультант народного депутата.