Ось вам вражаючий приклад: примірник газети «Голос України» за 2 грудня 1997 року завдяки вміщеному в ньому матеріалу не втратив злободенності та політичної гостроти фактів навіть через 23 роки після виходу у світ! Йдеться про статтю «Реальна загроза безпеці», підписану Петром Осадчуком, тодішнім народним депутатом України, та Арсеном Зінченком, кандидатом історичних наук.

У цьому виступі розроблялася тема неможливості нормального співіснування двох сусідніх держав — України та Росії. Адже, як і завжди, російська сторона не бажала побудувати взаємовідносини на основі норм міжнародного права та європейських традицій, а, навпаки, намагалася, дочекавшись слушного для себе моменту, вкотре возз’єднати із собою Україну, тобто поглинути сусідку. Тим часом український народ одностайно вирішив поєднатися із західними цінностями.

Та все ж перед тим як перейти до цієї й нині аж надто актуальної теми, подамо лаконічні відомості про деякі особливості націй українців та росіян.

Різні обличчя двох націй

Московити століттями вводили людство в оману, кажучи про обидві нації з ноткою гумору: «Два сапога — пара». Тоді як насправді одну з них можна образно назвати «європейською взуванкою», а другу — «азійським лаптем». Колись Микола Костомаров стверджував, що росіяни різняться від українців зовнішнім виглядом, одягом, поведінкою, домашнім побутом, звичаями й обрядами. За час, що відтоді минув, російська нація встигла прибрати цивілізованого вигляду, тож тепер зовні росіянина від українця не відрізнити, та й інтелектуально вони розвинені приблизно однаково. І все-таки у порівнянні з українцями це інші за правилами поведінки люди. Протягом минулих століть московська церква щепила росіянам дух месіанізму, слідуючи якому кожний керівник в імперії — від Бога, а комуністичне виховання навчило, що кожний росіянин у ставленні до представників інших національностей — «старший брат». Саме з цих двох джерел формується нетолерантність росіян до інших націй, зокрема й до українців. Звідси й їхнє напіврабське ставлення до своєї верховної влади, яку критикувати — великий гріх. І водночас підозрілість до елементів індивідуальної свободи та ініціативи пересічних громадян.

Під час гострих розмов з опонентами росіяни дозволяють собі навіть без поважної причини спалахувати, як сірник, після чого, забуваючи про пристойність, намагаються підвищувати голос до крику, а трапляються й такі, що згадують бога-мать і пускають у хід кулаки... Кому доводилося жити в Росії, той знає, що пацани однієї вулиці «нерідко об’єднуються, хапають палиці та швабри і роблять набіги на сусідні місцевості, влаштовуючи своїм одноліткам так звані потасовки. Кров грає в жилах і кличе до силових змагань, до бажання покерувати, покомандувати. Бо їхня батьківщина — Азія.

У суто українських поселеннях подібних «войнушок» не буває. Хіба що їх організують дорослі — для підняття тонусу в підростаючого покоління. Взагалі українці під час суперечок намагаються не виходити за межі пристойності, здебільшого відбуваються жартами, часом досить дошкульними. В їхній свідомості на перших місцях перебувають стриманість та порядність, котрі є елементами духовності. І лише коли обставини допечуть так, що вже несила терпіти, починають об’єднуватись і розв’язувати ситуацію на свою користь. Саме звідси й пішли козацтво, повстанці Холодного Яру та УПА. І тут варто зауважити, що двадцяте століття було немилосердним до українського народу. Його теренами прокотилися, вибухаючи і знищуючи все живе, дві світові війни. Після першої нелюдська кремлівська влада знищила Українську Народну Республіку. Намагаючись поставити українців на коліна, більшовики влаштували ще й три голодомори, чим значною мірою досягли поставленої мети: зробили більшість українців покірними перед хижою владою. І лише тоді, коли після останнього голоду минуло сорок літ, нація спромоглася висловити на референдумі своє прагнення до незалежності. Бо, незважаючи на фізичні та духовні тортури, влаштовані більшовиками, у душах нових поколінь українців знову, як і не раз до цього, зародилось і виросло прагнення до світла свободи та незалежності, адже вони за своїм походженням — європейці.

Отже, різні психотипи. І різне до них ставлення московської влади. Чи не тому, переселившись до наших країв, росіяни стають здебільшого заводіями, керівниками, командирами, головами рад, а українці — виконавцями їхньої волі. Бо в них потяг до владних повноважень дещо менший — можливо, й з міркувань самокритичності, недооцінки власних чеснот, чого в росіян взагалі не спостерігається. Бо ті здебільшого свої можливості переоцінюють. А тут же ще не припинилась інерція, яка мала значну потугу за совєтської влади — висувати в керівництво саме руських. От і виходить, що нині серед людності незалежної України налічується майже 80 відсотків українців, решта — росіяни та представники інших націй.

Проте на керівних посадах тих і тих приблизно порівну. Що це означає? Тільки те, що керівників серед неукраїнців, тобто в основному серед росіян, в рази густіше, ніж серед представників корінної нації. Ні, не дарма Тарас Шевченко писав: «На нашій не своїй землі».

Два різні народи протягом тривалого часу існування досягли різних результатів діяльності. Українці (попередня назва — руси) живуть тисячі літ на своїй території і ледь устигають відбиватися від різних загарбників, у тому числі й від москалів.

Росіяни ж (у далекому минулому це була густа суміш угро-фінського населення з різними слов’янськими племенами) скільки існують, стільки ж поглинають сусідні племена та народи, прагнучи вічно керувати ними та їхніми землями. Тож за дев’ять століть територія московського улусу, потім Московської держави, далі — Російської імперії та СССР (що теж був комуністичною імперією), розрослась у сотні разів і стала чи не найбільшою — за територією — державою у світі.

Росіяни з цього приводу радіють: «Да ми кого хошь в три погибели согнем и пикнуть не дадим!» Проте, якщо добре помізкувати, то з’ясується, що в цих гігантських тепер уже московських просторах, як і в московських перемогах ні для кого ніякого добра немає. Бо там не живе звичайне людське щастя. Ні, це ніяке не перебільшення! Про це свідчить поведінка московитів: як тільки Росія загарбує якусь територію, туди одразу поспішають одні перед одними тисячі росіян!

Питається: для чого? Шукають щастя! Отже, московська похвальба, як і спрямування цього народу до вічних війн мають стійкий діагноз: ІМПЕРСЬКА ХВОРОБА. Саме вона кличе росіян гарбати.

Якщо в минулі часи вони, командуючи, зокрема й підневільними українцями, завоювали безліч земель аж до Тихого океану, то наприкінці двадцятого століття їм закортіло прорубатися ще й до теплих морів. Тож подалися в Афганістан, сподіваючись як мінімум мати коридор до Індійського океану. Веселі війська, до яких входили й українці, їхали та наспівували пісню минулої світової війни: «Смелого пуля боится, смелого штык не берет!»

На превеликий московський жаль, афганцям не сподобались як московські пісні, так і все інше совєтське. Тож СССР, завдавши цій країні величезних людських втрат і понісши свої, дістав від афганського бублика дірку, з чим і повернувся додому. А незабаром комуністична імперія розвалилась, і Україна з радістю відійшла від занадто владної російської «сеструні».

Бандити з великої дороги

А тепер переходимо до сучасного тлумачення давньої публікації. В ній розповідається, зокрема, про те, що в Генштабі Росії трудяться в поті чола дуже серйозні стратеги. Вони не втрачають оптимізму через поразку в Афганістані. Більше того, один зі штабістів, а саме А. Дугін видав підручник «Основы геополитики. Геополитическое будущее России», М.1997. Ця праця має красномовні розділи: «Передел мира», «Западная ось: Москва — Берлин», «Россия немыслима без империи», «Русский вопрос после грядущей победы», «Геополитическая декомпозиция Украины»... Коротше кажучи, Росія знову засвербіло повоювати, і вона роззирається на всі боки: за чиї б штани вчепитись їй цього разу? Автор підручника бачить Росію визволителькою народів, а ми цілком слушно уточнюємо: так, Московщина й справді є визволителькою народів, але від свободи, справедливості й добробуту.

А. Дугін подбав про геополітичний розподіл зон впливу між двома центрами Східної Європи — Росією та Німеччиною. Згідно з ним Росії відходять Фінляндія, Білорусь, південь і схід України... Виникає стійке враження, що все це переписано з пакту Молотова — Ріббентропа, укладеного ще 1939 року! Адольф Гітлер та Йосиф Сталін на тому світі задоволено поплескують один одного по плечах і шепочуть: «Наша взяла!»

Південь і схід України разом з Молдовою

А. Дугін вносить в геополітичний «Російський південь» і підкреслює: над цими зонами встановлено контроль.(З пізніших джерел стало відомо, що цей контроль здійснювали агенти ФСБ Росії в Україні — з відома В. Януковича, принаймні поки він був при владі. Така увага до території, непідвладної Росії, пояснюється тим, що її планували, а, може, й нині все ще планують, зробити базою майбутньої експансії на південь). У цьому ж напрямі — через Іран — колись сподівався прорватися з військами й Адольф, але тільки після перемоги над Москвою. Але у нього не склалось. Тож російські стратеги у своїх планах простують слід у слід за нездійсненими ідеями фюрера. Будемо сподіватися, що їх спіткає такий же кінець, як і Гітлера.

Про нашу багатостраждальну Батьківщину А. Дугін пише так: «Суверенітет України являє собою таке негативне для російської політики явище, що в принципі легко може спровокувати збройний конфлікт... Поява на цих землях нового політичного геосуб’єкта, що прагне, до того ж увійти в Атлантичний союз, є абсолютною аномалією... Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії». Євразією «стратеги» під настрій величають Росію, маючи на увазі її перспективи зростання.

У п’ятій частині книги «Внутрішня геополітика Росії» А. Дугін подає поряд з іншою гидотою на адресу нашої Батьківщини ще й таке. «Існування України в теперішніх кордонах з теперішнім статусом «суверенної держави» дорівнює здійсненню потужного удару геополітичній безпеці Росії, що рівнозначно вторгненню на її територію... В майбутньому існування унітарної України неприпустиме».

Оце такий суворий присуд струменить з хижого Кремля. Українські громадяни повинні це знати.

Що мала б зробити за таких — прямо скажемо — висновків Росія, якби була врівноваженою нормальною державою? Вона б відправила своїх «стратегів» до божевільні й вибачилась би перед Україною за їхні небезпечні вправи. Проте Росія пішла у цих прибитих уявною московською величчю на повідку, намагаючись упокорювати Україну й оживляти СССР, який ні за яких обставин відновленню не підлягав. Але без вчинення нових злочинів Росія не зможе далі розростатися й ставати світовою радістю для своїх мешканців — так вважає Кремль, і світовим нещастям — так її дії розуміє решта світу.

Ще одна окупація

Плани божевільних «стратегів» не розминулися з божевільними вчинками керівництва РФ. Накреслення Генштабу перетворюються на похмуру реальність. По-перше, на території Молдови ґрунтовно осіло московське військове угруповання «Придністров’я», яке може загрожувати Україні з півдня. По-друге, до керівництва Україною за скаженої підтримки Росії прослизнув В. Янукович. З часом з’ясувалося, що він мав потаємну мету: спрямувати нашу Батьківщину під владу Росії. Він розумів, що цей процес може бути тривалим, тож варто починати з Донбасу. Отже, треба місцевий люд ділом переконувати, що в Росії жити значно краще, ніж в Україні.

Цілком може бути, що ідею новітніх «потьомкінських сіл» подав російському керівництву саме він. У прикордонних з Україною населених пунктах Московщини раптом почали в темпі впорядковувати дороги, вулиці, ремонтувати житла і взагалі наводити повний марафет. Наголошуємо: все це робилося лише на вузенькій смужці, а в глибинці й тоді не було, й тепер немає жодного натяку на якесь добро для людей.

На ту пору рух населення між двома державами був досить жвавий, тож українські донбасівці швидко помітили зміни в Росії на краще і, не знаючи, що ці московські пропагандонські хохми розраховані саме на них, стали робити поспішні висновки: «Росія — молодчина, а наші власті — паскуди, бо нічого доброго для народу не роблять». Але на той момент В. Янукович саме продемонстрував світові свою антиукраїнську та антиєвропейську сутність, за що, українці, зібравшись на столичному Майдані Незалежності, розлучилися з президентом, який виявився звичайним московським підкаблучником.

По-третє, досвідчена загарбниця Московщина скористалась зі складної ситуації в наших краях, швиденько окупувала Крим і частину Донбасу. Після цих злочинних «ініціатив», підбадьорені та заохочені загарбниками, на білий світ виповзли сепаратисти. Керовані з Кремля, вони на самопальних місцевих, ніким не визнаних референдумах проголосували за життя без України.

Як нам подолати скруту

І тепер ми, далекі нащадки героїчного запорозького козацтва, довгі роки сидимо по траншеях на сході України, стримуючи наступ ворога. І чогось чекаємо. Чи часом не повного виконання накреслень добряче схибленого А. Дугіна?

А в Мінську тривають перемовини. Московська сторона розігрує гидкий спектакль під назвою «Я не я, і війна не моя». Мовляв, в Україні почалися внутрішні розбірки, тож якщо Київ хоче досягти миру, то ось йому пропозиція: нехай приймає ці «ДНР» та «ЛНР» під своє надто вимогливе керівництво, годує та обслуговує ці так звані «республіки», але в їхні діла не втручається. Вони самі вирішать, якою мовою спілкуватися, яке керівництво собі обирати, з якими державами підтримувати зв’язок — і так далі.

Українці зрозуміли: хитра Раша хоче нашій Батьківщині зробити велику ін’єкцію сепаратизму, аби ми швидше «загнулися» — і рішуче відмовились. «Ну, дивіться, аби потім не пошкодували, — сказала Раша. — В такому разі я умиваю руки, далі виступатиму тільки в ролі посередниці між ними і вами».

Оце так поводиться агресорка, загарбниця українських земель, у тому числі й Криму! Влаштувала на окупованій території збіговисько своєї вояччини, озброює і підгодовує сепаратистів, знущається з місцевих українців і татар — і вона вже не загарбниця, а тільки посередниця, майже посланниця миру, але з бомбою у жмені!.. Якби вона мала бодай дрібку совісті, мусила б каятись, просити пробачення за завдані нещастя Україні!.. Одне слово, мінські дебати за такої «посередниці» ні до якого справедливого миру не приведуть. І саму «посередницю» програти війну не змусять.

Невже комусь незрозуміло, що «Росія не для того влаштовувала військові операції «Придністров’я», «Донбас» і «Крим», щоби нині ні сіло ні впало підняти руки й здатися на милість — як вона вважає — майже переможених. Ці мрії просто позбавлені логіки. Росії дуже важко відступати із захоплених позицій. У цьому їй повинні допомогти, створивши великий економічний та політичний тиск, зразу багато держав під егідою ООН, і перш за все — США.

Але, щоби це сталось, Україна має перед лицем світової громадськості здерти з Росії тогу посередника-миротворця, за якою ховається загарбниця-інтриганка разом зі своїм сепаратистським кордебалетом та самопальними референдумами.

Тож саме ми, потерпілі українці, маємо власними діями якнайяскравіше викрити московське блудослів’я... Для цього достатньо, покликавши до війська раніше навчений бойовим діям контингент вояків, зібратися з духом, нарешті вийти з окопів назустріч перемозі — і поганою мітлою повимітати з української землі московсько-сепарську наволоч під оплески всього світу!

Проте багато хто серед нас сумнівається: «Знаєте, правду сказать, боязко. А раптом щось піде не так...» А ми їм заперечуємо: панове, нам нема чого боятися. «Ми не гарбаємо чужого, ми визволяємо своє! За нами правда і Україна-Мати, якій конче потрібна наша перемога. Та й за це, коли вже доведеться, не гріх і загинути... А за ворогами стоять повні мішки зі щоденною брехнею, завдяки якій вони намагаються стати перед світом білими й пухнастими.

Справді, може бути так, що Росія, захищаючи свої плани загарбання України — і не лише її, виставить проти нас кадрові війська. Але саме цим вона вкотре викине перед світом свою брехливу суть. Тож світ, одержуючи достатньо інформації від Міністерства закордонних справ України, нарешті переконається, що проблема зовсім не у виплеканих Москвою сепаратистах, а в самій загарбниці з великим розбійницьким стажем. Наші війська визволятимуть рідну землю від окупантів, а ООН зробить потрібну справу, якщо очистить Раду Безпеки від членства в ній хижої Раші. А за нагальної потреби й НАТО вживе проти неї військових засобів впливу... А Міжнародний кримінальний суд уже готовий до розгляду воєнних злочинів та злочинів проти людяності Московщини. А це означає, що за якийсь час на лаві підсудних може опинитися вся кремлівська камарилья! Ці та інші дії цивілізованого світу змусять загарбницю звільнити від своєї присутності окуповані терени і відшкодувати Україні мільярди євро за заподіяні величезні збитки. Саме так повинна завершитися ця підступна війна.

Якщо ж ми цього вирішального кроку не ступимо, то й дружні держави до наших проблем прохолонуть. І тоді попереду в нас може бути багато літ сумовитої невизначеності, в результаті якої всі ми вкотре, замість реальної можливості стати громадянами Європейського Союзу, втрапимо у середньовічну московську кабалу. Та й світ подумає: щось нині українці не схожі на войовничих козарлюг Богдана Хмеля...

Саме цього й чекає Росія. А нам хіба таке майбутнє потрібне? Тож, спираючись на волелюбні традиції українського народу, вперед до перемоги!

Підсумуємо: вагому, далекоглядну статтю написали майже чверть століття тому Петро Осадчук та Арсен Зінченко. Настільки сучасну, що вона й досі працює. Підтвердження цьому — наші нотатки.

Побіжне міркування

Ми весь час наголошували на московських збоченнях — і цілком слушно. Проте було б неправильно вважати, наче Росія складається із самих негідників. Є в ній цілком притомні чесні люди. Але не вони роблять погоду в державі. Там на керівні посади добирають, як колись у КПСС, специфічні кадри за принципом: що вища сходинка, то більший негідник на неї потрапляє. А на верхотурі сидить той, котрий усіх перевершив бридкими вчинками.

Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України, ст. лейтенант Збройних Сил  у відставці.

Р. S. Постає резонне запитання: чому давні московські новини не втрачають актуальності й сьогодні? Відповідаємо: тому, що Москва політично не змінюється, зостаючись такою ж загарбницею, якою була й сімсот літ тому. Тож у Кремлі завжди знаходять поживу «стратеги», що вирощують Росію до розмірів земної кулі. Нам залишається сподіватися, що здоровий глузд народів світу нарешті зупинить цю новітню азійську орду.