6—12 травня 1992 року відбувся перший закордонний візит першого Президента України. І це були… Сполучені Штати.
На знімку два президенти — Джордж Буш-старший та Леонід Кравчук. Між виступом Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді та цим знімком — менше року.

Фото Василя ПИЛИП’ЮКА.

30 років Незалежності

Ключовою ознакою незалежності будь-якої держави є міжнародне визнання. Сьогодні в підручниках історії лише одним реченням згадується, що першою Незалежність України визнала Польща, потім Канада, а до кінця грудня 1991 року таке рішення ухвалили 70 країн. Втім, ще в серпні 1991-го все не видавалося таким очевидним, і процес визнання не був простим. Насправді за цим стояла титанічна праця перших вітчизняних дипломатів й політиків.


9 вересня 1991 року. Відкриття Генерального консульства Канади в Києві.
Зліва направо на передньому плані: міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, Генеральний консул Канади в Україні Нестор Гайовський, міністр закордонних справ Канади Барбара МакДугалл.

Котлета по-київськи

Рік до проголошення незалежності України був сповнений мрій, драматизму і, на жаль, розчарування. Західні лідери не поспішали змінювати ставлення до офіційного Києва і майже одноголосно давали зрозуміти, що хочуть бачити Україну в складі оновленого Радянського Союзу.

Прем’єр-міністр Великої Британії, яка відвідала Київ улітку 1990 року в рамках чотириденного візиту до СРСР, забезпечила холодний душ для мрійників, які сподівалися, що Київ та Лондон укладуть двосторонні відносини. Маргарет Тетчер категорично заявила, що Британія може мати з Україною зв’язки, лише подібні до відносин з американським штатом Каліфорнія чи канадською провінцією Квебек.

Болісно сприйняли в Україні й візит 5 липня 1991 року до Києва канцлера ФРН Гельмута Коля, який приїхав, щоб провести переговори… з Михайлом Горбачовим. До слова, проведення такої зустрічі з офіційним Києвом навіть не узгоджували, а просто поставили перед фактом.

Перший міністр закордонних справ України Анатолій Зленко  в інтерв’ю, записаному 1996 року в рамках проекту «Розпад Радянського Союзу: усна історія незалежної України»,  згадував, що на той час західні лідери ще не розуміли майбутнього Радянського Союзу. Вони уявляли, що відбудеться дезінтеграція зі збереженим адміністративним центром у Москві. «Звичайно, для них було краще мати великого партнера. Між великими своя, як кажуть, гра. Не тільки Маргарет Тетчер, а й весь істеблішмент не сприймав всього того, що відбувалося на терені Радянського Союзу», — зауважував Зленко.

І, мабуть, найкрасномовнішим підтвердженням цих слів є візит Президента Сполучених Штатів Джорджа Буша-старшого до Києва, що відбувся 1 серпня 1991-го, менш ніж за місяць до проголошення незалежності України. Його виступ у Верховній Раді ввійшов в історію не тільки нашої держави, а й США, а сама промова з легкої руки редактора газети The New York Times Вільяма Сафайра отримала назву «котлета по-київськи».

За три тижні до проголошення незалежності Джордж Буш-старший підтримав новий союзний договір і назвав прагнення до суверенітету «безнадійним курсом ізоляції». «Я прийшов сюди сказати вам: ми підтримуємо боротьбу в цій великій країні (СРСР. — Ред.) за демократію і економічні реформи. В Москві я змалював наш підхід. Ми будемо підтримувати тих, хто в центрі», — сказав Буш і попередив, що американці не підтримуватимуть тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм. США не стане допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті. Причому ось цю фразу «суїцидальний націоналізм» президент США нібито дописав особисто до промови, яку йому склала… Кондоліза Райс, майбутній держсекретар (але вже в період президентства Джорджа Буша-молодшого).

Коли через кілька тижнів Радянський Союз фактично перестав існувати, супротивники Джорджа Буша-старшого звинуватили його в прорахунку. 2011 року The Washington Examiner припустив, що це, «можливо, була найгірша промова, яку будь-коли виголошували американські високопосадовці». Під час наступної передвиборчої кампанії на Джорджа Буша-старшого малювали карикатури, зображуючи його куркою, адже котлета по-київськи — з курки. Сам Буш пізніше пояснював свій виступ тим, що Сполучені Штати боялися, що «нерозумна» поведінка лідерів республік може спровокувати силове протистояння, подібне до Югославії. І, за словами Анатолія Зленка, пізніше він по суті вибачився за той виступ.

А Кондоліза Райс, згадуючи промову Буша 2005 року, зауважила, що легко оцінювати заднім числом, правильною вона була чи ні. За словами Кондолізи Райс, 1991 року мирний розпад ядерної держави не здавався таким очевидним.

Вікном в Європу мала би стати Угорщина

Згадуючи, як важко давалися перші кроки на шляху до міжнародного визнання України, і, зважаючи на сьогоднішні відносини України і з країнами-сусідами, і з партнерами з ЄС та НАТО, когось може здивувати, що найбільшу підтримку в той період Україна отримала від… Угорщини. Так, саме цю країну, яка сьогодні намагається блокувати євроатлантичну інтеграцію України, її тодішній Президент Арпад Гьонц називав вікном для повернення України в Європу.

«Серед усіх наших сусідів найбільше розуміння на першому етапі було з боку Угорщини, згадував і Анатолій Зленко. — У нас складалися хороші відносини на цьому етапі й з іншими країнами. Але так виразно, з таким розумінням, куди ми йдемо і де ми знаходимося, і що Угорщина буде нас підтримувати в будь-якій ситуації — це було з боку урядовців Угорщини».

І особливою подією став візит Президента Угорщини Арпада Гьонца до України. Вперше лідер іншої держави прибув до Києва не в рамках турне по Радянському Союзу і не для перемовин з Горбачовим. Тоді, у вересні 1990-го, цей візит розцінили як дострокове визнання незалежності України. Чи саме таку мав мету Арпад Гьонц?

«Так. Саме це було моєю метою, — відповів сам Арпад Гьонц 2003 року під час інтерв’ю «Голосу України». — В географічному плані для нас Україна — найважливіший східний сусід. Наша земля і частина України свого часу належали австро-угорській монархії. А та атмосфера, яка панувала в Україні, для мене була не чужа. Я її відчував... Я маю зауважити, що це перша моя найважливіша міжнародна поїздка. Підготовці до неї віддавав кожну хвилину. Це був період, коли демонстрація наших дружніх почуттів була надзвичайно важлива і для Угорщини, і для України».

І навіть більше, Арпад Гьонц наголошував: «Скажу, що та моя поїздка в Україну була набагато важливіша, значиміша, вражаюча для мене навіть після того, як я побував в інших країнах. Жодна поїздка не справила на мене такого враження. Це пов’язано ще з тим, що чинник ризику був набагато вищий. Водночас ми всі відчували, що це історичний момент, і відповідальність, як тягар, лягала на наші плечі. Тоді я зрозумів, що саме Угорщина може стати вікном у Європу для України».

«Ймовірно, і для України в той період принципово важливо було повернути погляд на Захід. Як погляд у майбутнє. І знайти баланс з реальністю, щоб розв’язати питання з Росією в реальному часі», — сказав Президент Угорщини.

Арпад Гьонц, колишній дисидент, який відсидів шість років у в’язниці за діяльність, спрямовану на повалення комуністичного режиму в Угорщині, також згадував, що в нього «було відчуття якоїсь нереальності, дива». Мені навіть у сні не снилося, що військові в радянській парадній формі, бо тоді ще був Радянський Союз, вітатимуть мене в почесному караулі. І ця почесна варта справила на мене надзвичайне враження».

А ще він повідав «Голосу України» історію, яку сьогодні вже розказують екскурсоводи, водячи туристів Маріїнським палацом у Києві. В Україні на той момент ще не організовували державні візити. Відповідно, й потрібної інфраструктури не було.

Одне діло забезпечити дачу під Києвом для переговорів Горбачова і Коля. А зовсім інше —– приймати високого гостя, що прибув саме до нас. І виникла суто практична проблема: де його поселити? «Мене розмістили в Маріїнському палаці, я вперше в житті мешкав у таких великих апартаментах, — зізнався Гьонц. — Ці апартаменти складалися з семи кімнат. І я припустився однієї помилки. Спробував сам вимкнути світло. В результаті опинився в цілковитій темряві й навпомацки блукав незнайомим палацом». Гостю знадобилося чимало часу, щоб нарешті дістатися потрібної кімнати.

Першим іноземцем, який привітав із незалежністю, був міністр закордонних справ Кіпру

Сьогодні одні історики переконують, що 24 серпня 1991 року незалежність України назріла і стала цілком логічним кроком у відповідь на московський путч. Інші, що незалежність «звалилася» на голову, як подарунок, і знову ж таки була логічним кроком у відповідь на путч. Однак очевидці та безпосередні учасники тих подій одностайно поділяють першу думку. Так, під час розвалу СРСР вдалося уникнути військового сценарію, а точніше — відтермінувати його на 23 роки. Однак це не було легко. Тоді в Києві чудово розуміли, що події можуть розгортатися не мирним шляхом, і шукали запобіжники, як не допустити військову агресію щодо країни, яка вже обрала для себе шлях суверенітету. І одним із таких запобіжників став…. Голова Генеральної Асамблеї ООН, міністр закордонних справ Кіпру Ґвідо де Марко.

«Перебування Голови Генеральної асамблеї ООН на території України за будь-яких подій таким чином втягує в це Організацію Об’єднаних Націй, і тут ми стаємо міжнародним суб’єктом», — згадував Анатолій Зленко.

Саме тому в Києві вирішили піти ва-банк і попросили Голову Генасамблеї ООН приїхати до України в ці гарячі дні. Тож першим іноземцем, який після проголошення Акта про незалежність зайшов до кабінету Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, був саме Ґвідо де Марко. Пізніше його запрошували на святкування річниць незалежності України як людину, що взяла на себе сміливість, не побоялася звинувачень з боку Радянського Союзу і своєю присутністю в Києві, можливо, охолодила якісь гарячі голови в Москві.

Анатолій Зленко згадував: «Ґвідо де Марко був настільки вражений духом свободи, духом радощів людей, коли проголосили незалежність, що, коли ми пізніше зустрічалися, він кожного разу говорив: «Я ніколи не забуду, які обличчя були в людей. Я зайшов до Голови Верховної Ради. У нього був важкий день, а я знайшов його веселим, спокійним. Він чудово виглядав. Він провів зі мною чудову бесіду».

Фініш, що став стартом

Сьогодні багато розмов, чи потрібен був референдум 1 грудня. Попри те, що розвал Радянського Союзу став питанням часу, жодна країна не поспішала офіційно визнавати незалежність України. На неофіційному рівні таку підтримку ми відчували від країн Балтії, Угорщини, Польщі… Беззастережно ідею незалежності підтримувала українська діаспора. Однак зламним моментом став саме переконливий результат референдуму, в тому числі, й на території Криму.

Хто ж першим визнав незалежність України: Польща чи Канада? Анатолій Зленко однозначно відповів: першою була Польща, другою — Канада. «Це був вечір 2 грудня. Мені подзвонив Нестор Гайовський (тоді Генеральний консул Канади в Україні. — Ред.) і каже: «Я до вас зараз з важливим повідомлення зайду». Я вже зрозумів про що мова, чекаю. А він затримується. Тут Польща дзвонить. Домовилися на 6-ту вечора. Заходить польський посол, тоді ще генконсул, і вручає мені ноту, де визнається незалежність України. Звичайно, це радість була. Ми відкрили пляшку шампанського і благословили це. А через деякий час прибігає Нестор Гайовський. І теж вручає ноту Канади».

Тут треба зробити відступ. Звідки ж взялася фраза, що Польща визнала Україну першою у Східній півкулі, а Канада — в Західній. Кажуть, сам консул дуже засмутився, що не встиг принести ноту першим, і попросив вигадати якесь таке формулювання, щоб на нього не ображалася українська діаспора в Канаді.

А наша діаспора чекала на цей день з не меншим нетерпінням і навіть наближала його, як могла. Згідно з канадським федеральним законодавством, парламентарій
зобов’язаний зачитати на сесії звернення своїх виборців, якщо під ним поставили підписи хоча б сто осіб. Так ось, наша діаспора в Канаді за місяць до референдуму мобілізувала свої ряди і влаштувала так, що кожного сесійного дня у залі канадського парламенту звучали вимоги визнати незалежність нової держави. І, забігаючи наперед, зауважу, що, крім того, наші співвітчизники зібрали два мільйони доларів і придбали для України будинок під посольство.

Але повернімося до 2 грудня 1991 року. Після того, як ноту від Канади було вручено, пан Гайовський запитав: «А чи можна, пане міністре, бачити президента?» «Це вже було, мабуть, за сьому годину вечора, якщо не більше, — згадував Анатолій Зленко. — Я говорю, що не обіцяю, але подзвоню. Президента вже не було, поїхав на дачу. Я дзвоню йому туди: «Леоніде Макаровичу, така подія у нас. Польща нас уже визнала. Канада ось визнала. І є таке прохання вручити вам ноту особисто».

Президент погодився без всяких вагань. Сіли до мене в машину і поїхали прямо в Конча-Заспу. Заходимо. Леонід Макарович зворушений. Приймає ноту. Дружина нашого президента швиденько накриває стіл. Чай, ну і, звичайно, по чарці випили з нагоди такої події. Це була радість, яка переповнювала наша серця. Ми 1990 рік билися, і ніхто практично нас не визнавав. Ми 1991 рік йшли до цього. І для нас це була надзвичайна подія».

Процес пішов

2 грудня незалежність України визнали Польща та Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Литва та Латвія. Такою була перша п’ятірка. До кінця грудня незалежність України вже визнало майже 70 країн, в тому числі, Сполучені Штати, Японія, країни Європейської Спільноти (нині ЄС).

Анатолій Зленко згадував свою поїздку до Бонна, тоді політичного центру вже об’єднаної Німеччини, що саме головувала в ЄС. Європейські країни цікавило, що Україна планує робити з ядерною зброєю. А точніше, Захід хотів, щоб Україна обрала без’ядерний статус. Після того як в ЄС отримали відповіді на запитання, розпочався процес визнання і цими країнами.

Згадував Анатолій Зленко і поїздку на Генеральну Асамблею ООН, а точніше — дві поїздки: в 1990-му і 1991-му роках. «В 1990 році мене в Державному департаменті приймав керівник якогось управління, який розповідав, що США мають відносини тільки з Радянським Союзом. А вже в 1991 році мене прийняв Джеймс Бейкер (державний секретар. — Ред.) і всі його заступники».

Наприкінці 1994 року в Україні було акредитовано послів 78 держав, із них 55 — із резиденцією в Києві. Упродовж 1991—1992 рр. було сформовано штат дипломатичних працівників у МЗС України та в закордонних установах. Наприкінці 1994 року було вже 54 закордонні дипломатичні установи України в 43 країнах. Станом на 31 грудня 2020 року дипустанови України функціонують у 120 країнах.

Фото з архіву «Голосу України».