Чимало років, подорожуючи Україною, ми не лише милувалися надзвичайними краєвидами, роздивлялися архітектуру замків, храмів, твердинь, а й паралельно вивчали історію, відвідували місцеві краєзнавчі музеї, слухали змістовні розповіді екскурсоводів.
Свого часу, перебуваючи на Львівщині й Тернопільщині, я звернула увагу на те, що в будь-якій розповіді екскурсовода (чи то в музеї, чи то в замку) неодмінно із вдячністю згадувалося ім’я Бориса Григоровича Возницького (на знімку). На той час воно мені мало про що говорило. Тож азарт пізнання підштовхнув мене до принаймні поверхового дослідження діяльності цього, як виявилося, непересічного вченого, мистецтвознавця, музейника, Людини з великої літери.
Навіть зазвичай доволі скупі рядки Вікіпедії доводять неабияке значення Б. Возницького для історії української культури. Він — Герой України, лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка, академік Української академії мистецтв, упродовж 50 років незмінний директор Львівської національної галереї мистецтв (на знімку), (яка нині носить ім’я Б. Г. Возницького), президент українського національного комітету Міжнародної ради музеїв, і це ще далеко не повний перелік заслуг митця.
Цьогоріч 16 квітня виповнюється 95 років від дня його народження. А народився Борис Григорович у селі Ульбарів (нині — Нагірне) поблизу Дубно.
Із дитинства Борис всотував усе найкраще від своєї родини, особливо від матері Тетяни, яка була сільською активісткою, брала участь у заходах «Просвіти», співала, їздила по селах із виставами. Надзвичайно набожна, саме мати привела хлопчика до церкви Св. Луки. Вона ж перша привела його до музею — це був Дубенський краєзнавчий музей. Навчався Борис у рідному селі, згодом — у дубенській школі.
1943 року, коли були втрачені всі ілюзії про самостійну Україну, коли у волинських лісах почали створюватися загони УПА, Борис Возницький робить спробу вступити у підпільну школу старшин УПА, однак його не беруть за віком. А в кінці 1943-го після облави його разом із батьком мобілізують на фронт. Як і більшість чоловіків із цих регіонів Борис потрапляє на фронт до однієї з сумнозвісних штрафних рот. Тож вижив невідомо яким дивом.
Після війни Борис Возницький був студентом львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, згодом навчався у Ленінградській академії мистецтв.
Потяг до музейної роботи юнак відчув рано. Ще працюючи у Винниках, він уже тоді стає ініціатором створення місцевого музею. А для заробітку викладає у трьох школах, навчає дітей малювати, очолює гуртки — краєзнавчий і туристичний у
Будинку піонерів. До роботи зі створення музею у Винниках долучав своїх учнів. Борис Григорович умів захопити дітей азартом пошуку, і вони разом знайшли чимало унікальних речей. Зокрема, розкопали два кельтські поселення. Що то була за радість! Багато експонатів із тих часів зберігаються нині у місцевому музеї, а деякі — в Олеському замку. Годі й казати, яке виховне значення для дітей мали ці спільні пошуки.
Протягом 1960—1962 років Б. Возницький працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові. Згодом обіймав посаду директора Львівської картинної галереї. Можна сказати, що саме тут і в цей час музейний геній Бориса Возницького розкрився уповні.
У це важко повірити, але найбільш активна охоронна діяльність Бориса Григоровича припадає на 60-ті роки. Саме на той час, коли безбожна країна з новою силою руйнувала, висаджувала в повітря церкви і собори (зокрема, ХІІ—ХІХ ст.), знищувала культуру цілої країни. Возницький з колегами буквально «з багна» діставали залишки шедеврів і рятували їх. Як приклад можна навести знахідку в м. Жовква, де Возницький зняв з вікон полотна, які виявилися рештками оригіналів художника з Австрії Мартіно Альтомонте доби бароко. Митець бував у Жовківському замку, де працював на замовлення короля Яна ІІІ Собеського. Нині ці шедеври можна побачити в Олеському і Золочівському замках.
60-ті та 70-ті роки Б. Возницький згадував як найцікавіший, найбільш плідний період для колективу однодумців. Це час великих експедицій, коли були врятовані від загибелі тисячі творів мистецтва. Адже в багатьох церквах і костелах лежали розбиті й понівечені шедеври. Вони часто викидалися, спалювалися, нищилися. Якого ж ентузіазму треба було докласти, аби порятувати ці неймовірні зразки!
Саме в ті роки поряд із Б. Возницьким працювали А. Попов, Є. Потапова, В. Полянський, О. Ріпко, В. Любченко та інші сподвижники. Ця група найчастіше виїжджала з Борисом Григоровичем в експедиції спочатку по Львівській, а потім Івано-Франківській і Тернопільській областях. Хоча, ніде правди діти! Не всі витримували колосальне напруження роботи і відсутність побутових умов.
Не можна не згадати, що Б. Возницький був організатором численних історико-культурних виставок, серед яких експозиції «Гетьман Іван Мазепа: погляд крізь століття» (2003), виставки «Іван Виговський: особа і час» та «Розп’яття» (до 2000-річчя від народження Христа).
Особливе ж дітище Бориса Возницького — це популяризація спадщини українського Мікеланджело Іоана Георгія Пінзеля. Саме завдяки вченому чимало скульптур Пінзеля вдалося відновити і зберегти. Як-от в містечку Городенки, що на Івано-Франківщині, Возницький з колегами врятували рештки дерев’яного вівтаря роботи Пінзеля. Собор і вівтар були створені на замовлення мецената Миколи Потоцького — одного з найбагатших меценатів тодішньої України.
Усього команді Возницького вдалося врятувати для нащадків, уявіть, — понад 36 тисяч мистецьких творів! Це і гобелени, і меблі, і картини, мармурові і дерев’яні скульптури, неповторні зразки сакрального мистецтва.
Окремої згадки потребує діяльність Бориса Возницького із порятунку українських фортифікаційних споруд. Його зусиллями було врятовано П’ятничанську вежу, збережено Бернардинський комплекс у Львові, відновлено будинок, де мешкав М. Шашкевич. Недаремно ще за життя Возницького називали «ангелом-охоронцем замків». Олеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький — ці замки отримали практично нове життя і з ініціативи Возницького були об’єднані в розкішний маршрут «Золота підкова Львівщини». Неодмінно треба побувати, якщо не довелося. А ще великим музейником було чимало зроблено для комплектування фондів відродження палацу Розумовського в Батурині, який став добре оснащеним експонатами музеєм на півночі України.
Як бачимо, життя і діяльність Б. Возницького ще і ще раз доводить, як багато добра може встигнути зробити людина, якщо вона фахівець, ерудит, подвижник. Якщо ця людина залюблена у справу свого життя і своєю енергією притягує однодумців, формує творчий колектив.
Існує таке твердження, що реліквії та раритети, врятовані Б. Возницьким від знищення, оцінюються майже так, як весь золотовалютний запас України. Проте не все і не завжди можна виміряти вагою золота. Адже духовна спадщина нації не має ціни. Вона є складовою коду цієї нації, її стрижнем.
3 травня 2012 року крилатий літ Великого музейника обірвав серцевий напад, який призвів до автомобільної аварії. Бориса Возницького поховано на Личаківському цвинтарі у Львові.
Немає нині сучасного Пінзеля, щоб у скульптурному образі так точно відтворити живе поривання цього справжнього Героя України, злет його думки, енергію, крилатість його ідей, мрій, задумів. Щоб передати в глибоких зморшках обличчя вселенську доброту цієї людини. Але то не біда. Борис Возницький відтворив себе сам у тисячах врятованих мистецьких творах, огорнувши їх своїми, здавалося, невидимими спасенними крильми. Своєю щирістю до роботи, своєю тихою працею він зберіг для нас вічне. От і виходить, що
«Людина нібито
не літає,
А крила має.
А крила — має!»
(Л. Костенко).
Фото Лариси Разінкової-ВозницькоЇ з сайту galnet.fm
