На знімку: Петро Шекерик-Доників (другий зліва).
Війт селища Жаб’є (нинішня Верховина) протягом 13 років, посол до польського Сейму, він залишив по собі неперевершений літопис гуцульського народу, тож заслужив добру пам’ять та шану нащадків.
Кілька років тому у Верховині відкрили Меморіальний музей Петра Шекерика-Доникового. В будинку, де він мешкав із сім’єю, нині можна побачити старовинний гуцульський інтер’єр. А ще речі, що належали такому відомому чоловікові, копії листів та архівних документів і навіть рукопис роману «Дідо Иванчік».
«То був рідний вуйко моєї бабусі Катерини Шекеряк, — розповідає директорка музею Надія Маківничук. — Ми з татом досліджували наш родовід і виявили багато досі незнаних фактів про свого славного родича. Він популяризував гуцульські звичаї і традиції, побут, які й досі бережемо та цінуємо».
У 1940 році, після приходу радянської влади, Петра Шекерика-Доникового арештували. Він був упевнений, що швидко відпустять, бо не відчував своєї провини перед новою владою. Однак колишнього війта та посла за пропольські настрої засудили до восьми років заслання, вивезли в Харків. А далі його сліди загубилися.
Хату колишнього війта влада забрала до комунгоспу. Там була філія музичної школи, опісля житловий будинок. Родина повернула його аж після 1991 року, вже за незалежності, та й то — через суди.
Петро Шекерик-Доників відкрив у Жаб’є Рільничу школу, дружив із письменниками, які часто навідувалися до гуцульської столиці: Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Станіславом Вінцензом. Митці надихали своїм прикладом. Тож видавав часопис «Гуцульський калєндар». І саме Вінценз порадив писати «Діда Иванчіка» гуцульським діалектом, щоб відобразити красу цієї мови.
Івано-Франківська область.
