Але ті берези вже не плачуть, бо люди віддалилися від них. А от люди продовжують плакати, згадуючи свої залишені домівки. Горе залишається невичерпним, хоча вже змужніло нове покоління, для якого ця наймасштабніша техногенна катастрофа є майже доісторичною подією. Але ж забути Чорнобиль — це як забути війну.

Із 2006-го я щорічно їздила в Зону відчуження із етнографічною експедицією, і на зйомки, і просто щоб передати старожилам ліки, харчі та одяг. Тож тут моя розповідь про побачене і пережите.

У центрі Чорнобиля радянська стела зберігала пам’ять про революціонерів та вмуровану капсулу «КОМСОМОЛЬЦАМ 2017 ГОДА» — послання у комуністичне майбутнє. В СРСР була своєрідна мода на вмурування капсул у пам’ятники та стіни держустанов. Проте на омріяне 100-річчя нікому було в Чорнобилі відкрити капсулу. Всіх, хто пам’ятав про неї, страшний вибух порозкидав по світах. З місця радянської стели тепер сурмить променистий янгол про величезну зірку Полин, яка, палаючи, впала на нашу землю. А от колючий дріт, який супроводжував радянську історію, знову виповз на світ. Як привиди, блукають дикі коні на тлі металевого павутиння, яким обплутані підступи до ЧАЕС. Лисиця не бачила транспорту — гріється на асфальті. Дикі кабани переходять іржаву й неголену залізничну колію. Ластівки повертаються з Африки у мертві хати. Якщо зайти в оселю — шоковані птахи зчиняють страшний галас, б’ються об шибки, розбиваючись. Частиною дикого світу стає будь-яке залишене людське житло. Його обов’язок — розчинитися в природі. Оспівана в поезії українська хата (на знімку) стала тут будинком борсука, сови або дикого кабана, ящірки... Лісова соня зробила кубельце в залишеному піджаку. На печі звила гніздечко горихвістка. Сім’я єнотоподібних собак живе поруч із безголовою лялькою та платівками, розкиданими на підлозі. Напіврозвалені хати вже не біленькі печериці, а похмурі кораблі серед дивовижних водоростей. Затонули всі радощі, сподівання та страждання, які жили в них. Лежать кораблі на дні просік, які називались то вулицею Леніна, то вулицею Калініна або Кірова...

Щоразу, коли їхала в Чорнобильську зону, пригадувалися дві трагічні Ольги — мої родички з великої матусиної родини. Одну Ольгу разом із розкуркуленою сім’єю сталіністи виселили далеко на Схід, другу фашисти погнали рабинею на Захід.

Мені б радіти, що я не є вигнанкою, але раз у раз притягує ця українська земля, яку чужинська влада спромоглася брутально вбити. Ціла галерея прекрасних очей пройшла за ці роки переді мною.

Після вибуху до рідних сіл повернулося понад 1200 переселенців. Нині їх — 35. Держава так і не спромоглася створити їм належні умови. Залишаються самотні люди, які пережили війну, Голодомор, страшні експерименти над народом... І найбільший їхній жах: «А хто ж мене в землю зариє?»

У Заліссі жила Розалія Острошко, колишня вчителька. Коли лишилася сама на все село, стала складати вірші. Клала натруджену долоню собі на чоло, заплющувала очі й читала янгелові-охоронцю.

У Паришеві жила Марія Шилан — мати двох загиблих ліквідаторів. У кімнаті було хоч і бідненько, але рушники на іконах та розшиті подушки — чудові. Про її натруджені руки казали, що їх з’їла земля.

Нема вже в Новошепеличах останніх могікан — подружжя Ображеїв. Ще у 2006 році ми їздили до них з експедицією на золоте весілля. Разом із подарунками вручили й телеграму від Президента Віктора Ющенка. На привітання дід Сава відреагував весело: «Передайте, що його кабанчики ростуть!» Крім кабанчиків Ющенко подарував Ображеям холодильника і пральну машину. А підключати нікуди. Тоді за розпорядженням Президента провели електрику — кабель тягли від КПП по чагарниках... На березі Прип’яті неподалік хати Ображеїв — хрест, який дід Сава поставив на спомин про сина, втопленого злочинцями. Другого сина вбили в Іванкові...

А за рік до цього інша трагедія сталася в Луб’янці. Знімальна група «Укртелефільму» на чолі з Ліною Костенко та Олегом Біймою зафільмувала худесеньку селянку, яка благає цю групу звернутися до влади, щоб забрати її звідси, бо злодії розбили їй голову, вкрали харчі. Міліція зловила одного з них і на рік посадила. Жінка відчувала, що той повернеться і помститься. Достатньо було листа чи телефонного дзвінка на захист селянки з промовистим ім’ям Анастасія Григорівна Шевченко. Вона прожила чесне важке життя. Після відселення повернулася до своєї понівеченої землі, як до хворої матері. Це вона у білій хустинці на тисячах фотографій у газетах і журналах обіймає Ліну Василівну. Упокой, Господи, душу убієнної раби Божої Анастасії!

...У селі Іллінцях жила глухоніма бабуся. В Оташові паралізована бабуся на боку виповзала обробляти свій город. В Опачичах мешкала хранителька поліського фольклору Марія Шовкута. На запитання: «Як же ви тут живете сама?» вона відповідала: «А я не сама, я з Господом!»

...Донедавна тримався єдиний вогник на всю Луб’янку у вікні Ольги Ющенко. У центрі села під обеліском серед тих п’ятнадцяти Ющенків із списку загиблих односельців обсипалося і прізвище її батька-кулеметника. Коли помаранчевий майдан скандував: «Ю-ЩЕН-КО!

Ю-ЩЕН-КО!», пані Ющенко відбивалася від справжнісінького вовка, який з’їв її вірного песика. Щоб утеплити хату, на зиму вона затуляла вікна картоном, а єдиною розрадою були вісім котів. Ділові люди привозили жінці хліб удвічі дорожчий, ніж у Києві. Сусідка тяжко помирала від раку. Ольга Ющенко обслуговувала її. Сусідка, відвернувшись до стіни, молила покійну матір забрати її. А коли це сталося, пані Ющенко викопала могилу. І молитви читала, і хрест поставила. На Зелені свята Ольга Павлівна устилала хату аїром, «щоби душі рідних спочивали». Та ось і її віконечко згасло — здоров’я таке, що довелося перебратися на Оболонь на верхній поверх до невістки. І поринуло в темряву старовинне село, яке з XVII століття було гончарним центром. Повалився дерев’яний хрест, який на в’їзді в Луб’янку поставив дядько Федір на захист свого села після вибуху.

Жили поліщуки серед рідної природи, зберігаючи звичаї, а у світі час від часу визрівало зло, несподівано вривалося й виганяло їх із рідних домівок — декого навіть двічі за життя. У війну фашисти забрали у мами двох дочок. Дівчата тяжко працювали в Німеччині, після війни Фрося подалася до захмарної Бразилії. А Настя повернулася додому. Рідні вважали, що Фрося загинула. Але вона додумалася передати лист через когось, щоб той переслав у іншому конверті, бо кореспонденцію з-за кордону перехоплював невсипущий КДБ. До самої смерті мама виглядала бразильську доню. А доню морочили з оформленням документів. Виклик надіслав Фросі брат-киянин. Радянське законодавство дозволяло їй побувати тільки в Києві. Та все ж вечірньою «Ракетою» Фрося прибула в Чорнобиль, добралася до села, побігла з Настею на цвинтар до мами, щоб усе розповісти, як мама просила. І ранковою «Ракетою» відбула назад. На запрошення сестри

Настя їздила у неймовірну Бразилію, намилувалася-нараювалася, зустріла Новий рік на сонячному січневому пляжі та й повернулася додому відігрівати душу... Тендітну весну 1986-го раптом розірвав вибух реактора. І знову женуть людей з дому, тепер уже всіх підряд. Анастасія Іванівна з чоловіком по лісах і болотах повернулися у свої мертві Опачичі. Перші роки влада боролася зі старожилами — електрику обрізали, пенсію не привозили. Але своя земля та, що промовляє. Коли чоловіка не стало, донька забрала Анастасію Іванівну в Одесу. Та коли розтанув сніг, стала мати проситися назад: «Сяду на свій поріжок і зігрію його!»

У залишеному селі Товстий Ліс старовинна церква згоріла. А в Народичах жила одненька бабуся, зберігаючи стару церкву. Дах бабусиної хати посунувся, на підлозі, на столі, на печі стояли миски під дощову воду. Не сказав жоден із чиновників-багатіїв: «Віддаю кошти самотнім на ремонти хатин у Зоні відчуження!»

Сурмить у центрі Чорнобиля Третій янгол з «Апокаліпсиса».

Прийшла пора жити так, щоб не засурмив Четвертий янгол!

Пам’ятаймо!

Ольга Самолевська, кінорежисер, лауреат міжнародних кінофестивалів та міжнародних премій.

Фото автора.