Зимового дня, коли на Україну впали великі сніги, я у власній бібліотеці звернув увагу на книжку в твердій тепло-білій обкладинці з витисненими на ній церковними банями. Це був «Собор» Олеся Гончара. Свого часу роман наробив серед читаючої публіки в тодішньому комуністичному суспільстві багато галасу. Розгорнув — із книжки випала пожовкла вирізка з газети «Радянська Україна» від 16 травня далекого І968 року. Це була стаття на три «підвали» під заголовком «Реалізм і почуття історії» М. Шамоти — ґрунтовна рецензія на твір письменника.

Гірка Гончарова правда

Олесь Гончар народився 1918 року на Полтавщині. Член КПРС з 1946 року, депутат Верховної Ради УССР двох скликань, член ЦК КП України, голова Спілки письменників з 1959 року. На Другу світову війну пішов добровольцем, був мінометником гвардійського полку. Крім інших численних відзнак, медалями «За відвагу» нагороджений тричі. Неодноразовий лауреат державних літературних премій. Герой України. Помер 1995 року.

Роман «Собор» у творчості письменника стоїть особняком. Офіційна критика сприйняла його насторожено, а читаюча публіка розмірковувала приблизно так: «Ну й молодець Олесь Терентійович, що хоч трохи залив сала за шкуру невмиваним можновладцям!» І тільки-но в луцькій книгарні з’явився цей роман, зразу ж його придбав. Зізнаюся: давні враження від знайомства з твором чомусь призабулися. Проте цього разу перечитував його легко й з неослабним інтересом.

...Там, у запорізьких степах, де колись і мені довелося попрацювати в топографічному загоні, розкинув потужні чорні крила металургійний завод, який «вранішньо гримить, стугонить й вирує димами». Чорні індустрійні вежі, гори сировини, які щодня й щоночі стають чавуном, прокатом, сталлю. І люди, тисячі людей приходять, стають до роботи, аби владувати над цим гігантом, над полум’ям печей, над діями механізмів... Тут витримує не кожен, хапуги не тримаються, бо й вкрасти тут нічого...

Приїхала на завод делегація з підшефного колгоспу. Всюди їх поводили, побачили вони тяжку працю людську серед вогню і газів. А потім запитали селян: «Які враження?»

«Оце хоч перед смертю пекло побачив... — щиро висловився дідусь Юхим з городньої бригади. — А де ж головний пекельний?

Їм, сміючись, указали на молодого інженера».

— А ріжків нема, — сказала Одарка з птахоферми…»

Читав я й дивувався: за що ж його, тобто автора, комуністична влада піддавала такій обструкції? Щоправда, з твору видно: письменник не в захваті від керівних комуністів. І хоч одного з них — Володьку Лободу, що «сидить на культурі», кепкуючи, щоразу обзиває «висуванцем», але ніде не прохоплюється і натяком, що той «висуванець» має хоч якийсь стосунок до партії. Бо такий був час, коли компартія вважалася найвищою цінністю, а хто насмілювався її критикувати, зразу ж ставав «ворогом народу» і... зникав, наче й не було чоловіка. Тож обережність письменника цілком обґрунтована. Але тодішнім читачам і без пояснень було зрозуміло, що «сидіти на культурі» може тільки партієць. До того ж, нерядовий.

І що цікаво: тепер, коли комуністична партія остаточно й назавжди відійшла з нашого терену в минуле, «наркотик владолюбства, героїн кар’єризму» нині в моді. Очевидно, що ця біда властива не лише комуністичній формації. Але тоді це був чи не єдиний спосіб довести всім і кожному, що ти не верблюд. Ось як про це пише автор: «Жадобою влади — тільки цим його («висуванця» Лободи. — Б. С.) очі й блищать... Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись... Влади йому побільше, влади! А спитай, для чого. Та щоб ще вище стрибнути!.. Але ж як воюють! Отам битва не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, але такі, де пощади нікому нема: або ти переможець, або ти жертва розчавлена...» А далі ще й такий пасаж: «Наввипередки, як мавпи угору за кокосовим горіхом...»

Зрозуміло, що таке поціновування неназваних, але пізнаваних читачами керівних комуністів, порівнювання їх з мавпами не могли сподобатися партійцям з ЦК. Та й обстоювання сивої старовини в образі давнього, з усіх боків облупленого собору їм теж не припало до смаку. Ось як про виникнення цієї гордої споруди пише автор: «Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали раніше одній із окраїнних запорозьких паланок... І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибити дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки, окрасою Великого Лугу вгору сягне...

І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським...»

Зверніть увагу: жодного натяку на Бога та пресвятих апостолів! І все ж геть позбавлений релігійного забарвлення, цей непокірний собор з-під пера Олеся Гончара не міг сподобатися зухвалому більшовицькому керівництву. Бо в тому минулому автор не побачив бруду. Зате знаходив бруд у сучасних йому діяннях керівників.

Ось як Олесь Терентійович змальовує зустріч Володьки Лободи, висуванця, з батьком, відомим у минулому металургом, якого син здав до будинку престарілих, а потім через тривалий час вирішив нарешті провідати.

«Директор мовив ніби якось виправдально:

— Син ось до вас...

Батька наче ошпарило це слово.

— Син? Хіба в мене є син? — велике лице ще більше розбрякло, налилось. — Були сини! Один під Кривим Рогом, другий у Берліні... Більше нема.

— Тату...

— Був тато! — гримнув на все подвір’я. — Доки на руках тебе носив! Доки в колисці колихав! А зараз який тато? Нема його! Нахлібник держави! У приют його! У богадільню! Старцюга бездітний, а не тато!..

Старий ще довго не міг заспокоїтися:

— Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі... Геть з моїх очей!

І жест вольовий, виганяючий.

Жест прокляття! — подумав Лобода-син, утираючи рясний піт, уже опинившись за
ворітьми».

Від себе додам: старий так безжально критикував власного нащадка, очевидно, й за те, що той, будучи висуванцем, тобто кар’єристом, в очах робочої людини стає бюрократом і взагалі непотребом, здатним грати лише в глупі кабінетні ігри.

Цього одвічний трудяга не міг пробачиш навіть синові.

А от наступний уривок.

«Приїхали заводські на відпочинок до Дніпра, саме в ту місцевість, де Лобода-старший доживає старечі роки. Прийшли до дідбудинку: а покличте нам Ізота Івановича, хочемо його бачити. А їм: та він зараз на Дніпрі рибалить.

То заводські розмістилися на березі, почали вечеряти й співати: «За туманом нічого не видно». І на ці голоси причалює човен, вичалапкує на берег наче якийсь курінний або бунчужний, що триста літ пролежав під сивим курганом самарських степів. Але чому ж у нього в руці замість списа буденне весло? Чому він у капелюсі металурга від печей?

— Я не водяник, не полохайтесь... Зачув нашу зачіплянську та й завернув.

Його впізнали: батько всіх металургів, Лобода-ветеран. І вже всі довкола вогнища пригощають старого. А той видобув люльку, натоптав тютюном, запалив. І почав оповідати.

«Має людина в собі такий живчик — бажання робити добро... Коли зробить кому бодай маленьке добро, стає на душі легко, чисто. Казали колись, — гомонів далі старий, — що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий... товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло... Думаєте, зараз їх нема? — здається, він усміхнувся. — Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі, і на лівому, і на правому... До якого тільки дужче дослухаєшся...»

А завершується твір ось як. Група любителів випити й закусити, особливо, коли на дурняк, уже напідпитку й поночі надибала на привокзальному майдані «Волгу» з незамкненими дверцятами, захопила її й метнулась абикуди. У кишені чохла намацали пляшку коньяку — розпили. Попетлявши містом, опинилися біля собору. Відчинили ворота, зайшли досередини. Запаливши сірник, побачили голу постать, розіп’яту на хресті. Увімкнули голосніше транзистор, який транслював музику джазу. Почали вихилятися, затряслись у твісті... Тим часом закохана пара — Єлька з Миколою Баглаєм, про яких у романі розповідається багато доброго й цікавого, проходили повз собор і раптом почули, що в ньому відбувається щось геть непристойне. Микола не міг не втрутитись у таке неподобство — й кинувсь прожогом туди, Єлька ще побачила, як навпроти її обранця стяла з фінкою чорна постать, тож щосили закричала: «Рятуйте!» Шибайголови зразу повтікали, Микола ж зостався лежати. Єлька підбігла, припала до нього, почула клекіт крові й у відчаї заголосила: «Я люблю тебе. Люблю! Люблю!..!

«Димилися заграви, вирувала небо над домнами. Місяць над садками червонів щербато. Про всі початки і про всі фінали нагадував він».

Єлька сильно любила Миколу. Та і собор не міг зоставатися байдужим до свого щирого захисника. Тож з плином часу з допомогою хірургів Миколу оживили для нового життя, для Єльки.

Зрозуміло, що така фрагментація роману йому не на користь, проте якесь перше уявлення про твір усе ж дає. А про друге й остаточне йдеться у наступній главці.

Шамотині несправедливості

Микола Шамота народився 1916 року на Полтавщині. Член КПСС з 1945 року. Член-кореспондент АН УССР з 1958 року. Закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПСС 1953 року. Директор Інституту літератури їм. Т. Г. Шевченка з 1963 року.

Має друковані праці, досліджував питання розвитку української радянської літератури. Помер 1984 року.

Отже, зійшлися два геть протилежні полтавці. Перший — великий український письменник, другий — досвідчений бюрократ більшовицької породи.

Письменник написав книгу, а бюрократ заходився складати рецензію на неї. Від цієї роботи, в душі Микола Шамоти весь час бриніла оптимістична совєтська пісня, можливо, й така:

«Над страной весенний ветер веет.
С каждым днем все радостнее жить.
И никто на свете не умеет
Лучше нас смеяться и любить...»

Слова піднесли настрій, тож Микола Захарович почав з похвал письменникові за минулі твори — «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка». Проте коли в пісні дійшло до слів: «Но сурово брови мы насупим, Если враг захочет нас сломать...», настрій почав підупадати, тож і критик висловився однозначно: «Собор» — це творча невдача письменника. Бо відволікає народ від комуністичного будівництва нового суспільства.

Письменник, ведучи мову про конкретний собор, розглядав його лише як пам’ятку старовини, рецензент же наполягав на тому, що це закам’янілий дурман релігії, його дивувало й навіть обурювало те, що письменник чи не в кожному розділі пише про дух «очманіння і великого руйнівництва» в сучасному йому суспільстві, а не про колосальну роботу державних, партійних, громадських організацій із збереження, реставрації і вивчення справжніх пам’яток історії і культури з минулих епох. І критикові не спадало на думку, що якби письменник виконував його поради, то написав би не роман, а безкрилу довідку.

Мовлячи про свободу, критик висуває аргумент: завдяки діям більшовиків над сьогоднішніми зачіплянцями втратили владу найстрашніші деспоти — бог і «слуги божі». Наче правильно каже! Бо й справді до міст і сіл завдяки комуністам прийшли освіта і наука, які вигнали з побуту релігійну темряву, а з нею — й вигаданого бога.

Але хіба ідея будівництва комунізму — із сьогоднішньої точки зору — не страшніша за всі релігії, разом узяті? Адже з допомогою цієї начебто безневинної і навіть подекуди захоплюючої ідеї було знищено мільйони безневинних людей, а «світле завтра» так і не перетворилося на «світле сьогодні»!

М. Шамота вчить: наш час характеризується рішучим поділом світу на світ соціалізму і капіталізму... — і далі тривалі просторікування про те, який хороший перший світ і який негодящий другий. Науці задурювати людські голови хитрими словесами рецензента навчили в Москві, в Академії суспільних наук.

У зв’язку з цим зроблю маленький відступ. На початку сімдесятих років минулого століття, коли я вже чимало літ відпрацював інструктором у відділі пропаганди і агітації Волинського обкому партії, секретар обкому Н. Л. Алексєєва запропонувала мені підвищити власний теоретичний рівень знань у Москві, а саме — в Академії суспільних наук. Я без жодних роздумів відмовився. Вона поглянула на мене з підозрою, запитала: «Чому? Адже це відкриває перед вами великі перспективи!» Що мав їй відповісти? Що не вірю в казку комунізму? Але таке зізнання потягло б за собою великі ускладнення, які важко навіть передбачити. Тому відказав так:

— Шановна Ніно Луківно! Я свою голову знаю: їй і одного університету цілком достатньо, тож від академії вона точно не порозумнішає. Посилайте когось іншого.
Секретарка обкому довго сміялася.

А Миколу Захаровича ця академія, очевидно, до того довчила, що він, утупившись у мудрі книги, не помітив, що життя в СССР почало розвиватися дещо в інший, непередбачений комуністичними творами бік. Тому рецензент і далі закликав:

«Нам слід берегти в наших думках горде почуття класової гідності трудящих, будівників комунізму...» і так далі.

Це писав прислужник КПРС і КГБ. Тим часом боротьба завжди була і завжди буде. В тому числі, й між класами. Колись знедолені боролися проти поміщиків і капіталістів, потім — проти комуністів та кагебістів. Попереду в нас боротьба проти олігархів і, зрозуміло, проти загарбників України. Бо там, де виникає добро, обов’язково з’являється погань — і навпаки, тож боротьба між ними неминуча.

М. Шамота писав: «У романі часто зустрічаються безіменні браконьєри, безіменні антилюди: «ті», «хтось», «комусь», уживаються часто». Критикові дуже важко уявити, що сталось би, якби письменник хоч одненький раз поставив замість «хтось» конкретне прізвище, скажімо, секретаря ЦК, то де б цей геройський автор завтра опинився? Принаймні божевільню йому б забезпечили, а твір — спалили.

Одне слово, М. Шамота розкритикував книгу Олеся Гончара за те, що її автор прозорими натяками в ній показав паскудну діяльність «керівної і спрямовуючої політичної сили в Советському Союзі», тобто КПСС.

Не зайвим буде додати, що цей московський годованець дещо пізніше навів і на твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» критику в кагебешному стилі, після чого письменник на якийсь час опинився за ґратами.

Пані історія не погодилася з шамотиними доводами на адресу обох творів, довго розмірковувала, як їй краще учинити, нарешті 1991 року рішуче поправила не тільки дуже вченого рецензента, а й прибрала до бісової мами велетенський Совєтський Союз. Шумовиння зникло, зоставивши після себе сморід і погані спогади. Тож «почуття історії», яке цей критик виніс у заголовок свої статті, по ньому й ударило!

А твір Олеся Гончара й далі живе та переконує читачів в істині: робочу людину треба поважати, облаштовуючи її місце праці так, щоб і після виконання обов’язків на підприємстві в неї залишалися сили й бажання ще й для нормального людського життя. А також іще багато потрібних людям уроків.

Висновки

Основний конфлікт у романі проліг між трудягами, подібними до старого Лободи і самого письменника, та бюрократами, подібними до Володьки «висуванця» й самого рецензента. І хоч у книжці все крутиться навколо собору, але насправді головні антигерої роману — розумніші, сильніші, рішучіші бюрократи та горлохвати — стояли за спиною «висуванця», наче за ширмою, в потрібні моменти підтримували його та висували далі. В романі нічого не перебільшено. Чого не можна було сказати вголос, сказано натяками. Цінність твору в тому, що він першим з легальних антипартійних висловив «фе!» комуністичній владі. І вона згинула. На жаль, не зразу. Якщо в попередніх творах Олесь Гончар був поетом праці, то в цьому він виступав як чорнороб письменницької гільдії, вкрай невдоволений умовами праці та одноманітністю, буденністю життя простих трударів як у селі, так і в місті.

Олесь Гончар жив разом з усіма нами в надзвичайно складних особливо для справжніх письменників умовах. Тоді кремлівські діячі забрали над усіма громадянами Союзу безмежну владу, а на письменницьку братію зверхньо споглядали лише як на своїх потенційних вихвалятелів. А коли якийсь з них насмілювався написати щось таке, що могло не сподобатися можновладцям, то він уже своїм твором ніби підписував собі вирок: або тундра, або розстріл, або божевільня, але в будь-якому разі вічне забуття.

Олесь Гончар відчував, можливо, навіть ще й не інтелектом, а тільки порухами душі, що всі ці негаразди, створені більшовиками, рано чи пізно докорінно вплинуть на ситуацію в державі, й усі ці Володьки, як і розумніші за них численні Володимири і Леоніди Іллічі, Йосифи Віссаріоновичі та Микити Сергійовичі таки доведуть СССР до краху. Тож у цьому романі письменник навіч побачив захід комуністичного сонця, тож повідомив про це читачів у тих формах і виразах, які були можливі за нелюдської більшовицької епохи. Мені навіть здається, що він, як і його критик, пишучи, теж мав у душі свою пісню, що заохочувала до роботи, але, зрозуміло, на відміну від тієї, що в критика, ця була нецензурованою. Можливо, й такою:

Червове безголів’я —
їх прапор бойовий.
Володьки пруть у владу,
Неначе йдуть на бій!..

Критик вважає «Собор» невдачею. Що ж, справді — невдача, але чия? Точно, що не письменника, а більшовиків! І саме через цю невдачу їх з часом не стало в Україні. Річ у тому, що твір Олеся Гончара вловив масові народні флюїди невдоволення владою комуністів, тож винуватці дістали те, на що й заслуговували. І, як кажуть атеїсти, слава Богу!

Можна також стверджувати, що душевні пісні письменника й критика дуже різняться саме через те, що один з них писав серцем, а другий — шлунком.

Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України.