Київський національний університет імені Тараса Шевченка — найбільший і найпрестижніший виш країни. Сьогодні тут навчаються майже 26 тисяч студентів і курсантів, приблизно тисяча аспірантів та докторантів. Нині університетську спільноту очолює новий ректор, обраний під час голосування, — проректор КНУ з науково-педагогічної роботи, кандидат філософських наук, професор Володимир Бугров (на знімку). В інтерв’ю «Голосу України» він розповів про своє бачення розвитку університету та галузі освіти загалом.

Не кадри, а люди

— Володимире Анатолійовичу, вітаємо вас з обранням на посаду ректора найпрестижнішого університету України. Ви отримали потужну підтримку колег. Що передбачала програма, з якою йшли на вибори?

— Дякую за вітання. Мені здається, що програма, яку я зі своєю командою представив, для університетської громади була приваблива тим, що ми змінили традиційні підходи до стратегічного планування університетської життєдіяльності. Усі звикли чути: навчання, наука, кадри, матеріально-технічна база... Навіть терміни, які за звичкою вживаємо, «тиснуть» і не дають зрушити з місця якісь перспективні питання. Тому перший розділ програми назвали не «кадри», а «люди». Він передбачав, що основна цінність університету — це його студенти, викладачі, співробітники, адміністративний, управлінський, господарський персонал. Ми наголошували, що в університеті є місце для кожного, хто бажає бути успішним. Далі у програмі йшлося про освіту, дослідження, партнерство, ресурси, але знову-таки — найпершим і одним із головних ресурсів є люди. Події останнього року, коли ми працюємо в умовах карантину, це ще раз довели.

Програму створили з огляду на проблеми, які перед нами постали. Ніхто у світі на сто відсотків не був готовий до переходу до онлайн-навчання під час карантину. Ми змінили підходи до адміністративно-управлінської діяльності, вивчаючи думки студентів і викладачів. У світі це звичайна практика. За цей рік у КНУ ми провели зо два десятки опитувань, в яких узяли участь майже 10 тисяч наших студентів, приблизно дві тисячі викладачів плюс іноземні студенти. І на цій основі сформували тезу про те, що основний ресурс сьогодні — люди, які вміють працювати в нинішніх умовах, до того ж незалежно від статусу. З’ясувалося, що молоді професори чи доценти, асистенти та й навіть маститі професори, які раніше не виявляли таких умінь, бо читали лекції в аудиторії (а це зовсім інший жанр!), виявилися в перших лавах тих, хто зміг адаптуватися і використати ці нові обставини. Завдяки своїм цифровим компетентностям, своїй здатності працювати онлайн.

Я не є ідеалістом-романтиком, я розумію, що програма — стратегічний документ. Що з неї вдасться виконати за п’ять років, залежатиме не тільки від університетської спільноти та від того, як людство впорається з коронавірусом, а й від умов, в яких Україна перебуває, доволі непростих. Але щоб не опинитися десь на узбіччі, треба ставити перед собою глобальні цілі, бачити перспективу розвитку.

— В умовах пандемії гуманітаріїв ще можна якось навчати онлайн: якщо будуть втрати, то, можливо, не такі значні. Але є, скажімо, природничі науки, медицина — як їх вивчати онлайн? Це стосується не лише університету, а й усієї галузі вищої освіти. Неможливо навчити онлайн хірурга...

— За освітою я викладач філософії, тому ми намагаємося відповідати на ці запитання комплексно. Насправді це ілюзія, що і гуманітарія можна якісно підготувати виключно онлайн. Але така вже наша дійсність. От колись після 
9 вересня в Сполучених Штатах докорінно змінився ландшафт їхнього життя: раніше в літак сідали приблизно так, як і в трамвай, а після того було запроваджено жорсткі заходи безпеки. Нам треба зрозуміти, що нині не тільки наш університет і не тільки Україна, а весь світ відкриває нову сторінку історії, тому що, як стверджують вірусологи, епідеміологи, ця пандемія надовго. Щеплення — це вироблення певного захисту організму лише на півроку. Коли сьогодні запитують в урядовців про термінову вакцинацію, то треба розуміти, що щеплюватися доведеться кожні шість місяців, і тут має бути план на 3—5 років.

Щодо освіти, то я погоджуюсь, що для тих спеціальностей, де важливі лабораторні роботи, це вкрай погані часи. Коли не було локдауну, в січні, ми намагалися вивести студентів на лабораторні роботи, в першу чергу студентів випускних курсів факультетів, де вивчається фізика, хімія, біологія. У лабораторії, де працювали раніше 10 осіб на занятті, під час пандемії працювали троє, з дотриманням соціальної дистанції. Нині ми, як і весь Київ, перебуваємо в умовах локдауну, і, за опитуваннями викладачів та студентів, бачимо негативні наслідки тотального онлайну для якості освіти. Хоча, скажімо, колеги з Інституту журналістики помітили й позитивну річ: коли вони працюють у лекційній аудиторії і проектор транслює на дошку для півсотні студентів якісь слайди з презентації, то не всі можуть їх розгледіти. Зручніше, коли кожен бачить цю презентацію на екрані персонального комп’ютера. Чи не найважливіше питання — як мотивувати студента до навчання, а викладача до якісної роботи, коли вони не бачать одне одного без посередництва гаджетів. Але хіба ми впевнені, коли працюємо в аудиторії, що кожен студент, який фізично в ній присутній, абсолютно чітко сприймає матеріал?

Раз є такі реалії, і це питання глобальне, то до розв’язання комплексу пов’язаних із пандемією освітніх проблем мала б долучитися держава.

Потрібна програма «Університет онлайн»

— Що саме варто зробити на державному рівні?

— От є відома освітня онлайн-платформа Coursera. Торік у рамках соціальної відповідальності вона майже до всіх своїх онлайн-курсів відкрила безплатний доступ. КНУ мав 10 тисяч ліцензій-дозволів на навчання на Coursera для наших студентів, і це дало хороший результат. Варто було б створити щось схоже в Україні. Якщо в різних університетах маємо блискучих викладачів, лекторів, то чому б Міносвіти чи іншій структурі не ініціювати відеозаписи цих лекцій? І чому б не зробити загальнодержавну платформу, щоб там професор ікс чи доцент ігрек з якогось університету прочитав свою лекцію? Для школи такі проекти Міністерство освіти й науки веде, і це дуже правильно. Тому що значною мірою постраждала саме вона, адже студент і викладач — дорослі люди, котрі знають певні способи пошуку відповідей, а школяр — це дитина. І ми маємо зрозуміти, що в найближчі 3—5 років ситуація, на жаль, не покращиться кардинально. Навіть розосередити потоки студентів складно. От у Червоному корпусі один вхід, ну можна ще декілька відкрити. Але уявімо собі: як у добрі докарантинні часи, на першу зміну прийдуть 2,5—3 тисячі юнаків та дівчат. І от вони йдуть, нехай навіть не через один вхід, а через два або три, але всі в один і той само час. Уявіть собі це скупчення людей! Минулого року ми зі співробітниками відділу вступної кампанії пройшли всіма корпусами тим шляхом, яким мають іти абітурієнти, зробили розмітку, на якій відстані триматися одне від одного, щоб була соціальна дистанція. І от уже чуємо ґвалт — читаємо в соцмережах, що накопичуємо вступників, їхніх батьків! Виходимо й пояснюємо людям, що ми ж не цербери, щоб вас вишиковувати. Усе, що від нас залежить, ми зробили. Чому я цей приклад навів? Розумієте, ми мусимо виробити для себе як для суспільства візії, як нам найближчим часом жити — починаючи від пересування, харчування, навчання і так далі. Користуватися в їдальнях багаторазовим посудом чи закуповувати одноразовий (бажано з відновлювальних матеріалів)? Вчитися за традиційною чи за змішаною системою? І так — у кожній сфері нашого життя. Що стосується навчання, то тут ми маємо переоцінити контактні години. Усі звикли, що приходить студент-фізик до лабораторії і читає інструкцію, як і що йому робити. Ми повинні домагатися того, щоб цю інструкцію він прочитав удома, щоб подивився відео, приміром, де стрілками позначено, що і як йому робити: адже сьогодні техніка дає змогу це влаштувати, правда? А коли він прийде в лабораторію, то вже під проводом викладача той дорогоцінний час використовуватиме на сто чи на 99 відсотків ефективно. Те саме в біологів чи медиків. Треба тепер, щоб наші фахівці виробили якісь траєкторії для кожної із спеціальностей, і це не тільки в межах нашого університету. Треба записувати, коли студент робить разом із викладачем лабораторну роботу, і далі розміщувати. Тут потрібно об’єднувати академічну спільноту, бо ніхто сам із такою роботою не впорається. Такі плани ми перед собою ставимо, але це має бути спільне державне завдання, якщо ми хочемо досягти максимального результату.

— Ідея цілком слушна стосовно того, що це має бути загальнодержавна платформа для всіх вишів, а не в кожного університету своя. Ви з такою ініціативою вже зверталися до відповідних структур? Чи обговорювали її хоча б на рівні комітету Верховної Ради?

— У неофіційній обстановці, але проговорювали, тому що, справді, Комітет з питань науки, освіти та інновацій Верховної Ради дуже прогресивний, адже там об’єдналися люди, які є професіоналами, — Сергій Бабак, Юлія Гришина, Валерій Колюх, їхні колеги по комітету. Це люди, які розуміють наші проблеми. Ця ідея є досить поширеною, популярною. Питання полягає в тому, як це спланувати. Є в підпорядкуванні МОН Інститут модернізації змісту освіти — от він мав би виступити, мабуть, координатором цих процесів. Тут навіть не потрібно якогось великого додаткового фінансування — має бути велика координаційна робота. Була колись, наприклад, ініціатива МОН про загальноукраїнські підручники. От у мене досі є на полиці підручник із культурології, який за нашої участі виконувався, чи з хімії, який Харківський університет тоді координував. Підручник з філософії наш університет координував. Тобто було обрано базові університети, які стали координаторами, але залучали інших. Видавництво «Фоліо» тоді працювало з цими підручниками, вони дуже пристойні, сьогодні можна було б продовжити цю роботу вже в електронному форматі. Так само мала б бути скоординована діяльність із запису таких онлайн-курсів, щоб, наприклад, університет Шевченка записав курс з історії України XX століття, а Львівський імені Франка — дев’ятнадцятого. Чи розбити їх на окремі теми. Тут важлива координація, тому що нині багато університетів роблять такі речі самостійно і лише для свого закладу. Потрібні онлайн-лекції з базових дисциплін. Алгебра чи інші фундаментальні курси можуть бути в такий спосіб охоплені. Це не вичерпає проблему, але дасть змогу зменшити негативні наслідки.

— Ви готові до того, що карантин погіршить рівень підготовки випускників шкіл, які незабаром прийдуть до університету, особливо на природничо-математичні спеціальності?

— Насправді не готові. Бо відповідне дослідження, яке ми проводили восени для студентів перших курсів, щоб зрозуміти рівень їхньої підготовки, було в інших умовах. Тоді випускники школу вже закінчували, і тільки остання четверть у них була онлайн. Цього року ми прогнозуємо ще більш непросту ситуацію, тому що ті, хто вступатиме влітку 2021-го, фактично весь 11-й клас, за невеликими винятками, вчилися онлайн. Для нас як для університету серйозного масштабу завжди стоїть питання адаптаційних курсів. Без цього не обійтися. Вступники мають бути готові освоювати наші програми. Тому попередніми роками ми в багатьох випадках робили так звані адаптаційні курси — на першому курсі трохи їх підтягували. Я б не сказав навіть, що довчали, але пояснювали, як вони повинні сприймати матеріал, з чим мають працювати. Боюся, що цього року нам, справді, можливо, доведеться проводити додаткові заняття.

І тут узагалі постає проблема якості середньої освіти — вона глобальна, не лише українська. З цим, приміром, пов’язане питання ЗНО, яке дискутується й нині, хоча тестування запроваджено ще 2009 року. От є такі міфи: заклади вищої освіти проти ЗНО, ректори проти ЗНО. Це парадокс. Свого часу я за дорученням ректора був представником КНУ в Альянсі програми сприяння зовнішньому тестуванню, виконавцем якої були Американські ради з міжнародної освіти за підтримки USAID. Це був блискучий проект, тому що привозили сюди фахівців із тестології, які працювали і з УЦОЯО, і з університетами. Бо не кожна людина може легко написати тест. Ми за ЗНО і на рівні вступу до бакалаврату, і на рівні вступу до магістратури. Коли розпочалося ЗНО в магістратуру на правничі спеціальності, КНУ був одним із десяти закладів, в яких проводилося пілотне випробування цієї технології, і найбільшим серед цих десяти. Ми були зацікавлені, бо зовнішнє тестування — це усунення корупційних ризиків. Але ще одне завдання ЗНО — це вимірювання якості освіти і поліпшення цієї якості. На жаль, через зміни у програмах, через різні перипетії довкола ЗНО його не реалізували.

Бізнес замало інвестує в підготовку фахівців

— Сьогодні цінність диплома про вищу освіту — звісно, не в матеріальному вимірі — є значно меншою, ніж раніше. Коли беруть людину на роботу, часом взагалі не запитують, чи є в неї диплом і де саме вона навчалася. Є зворотний бік проблеми. Раніше, коли людина закінчувала виш, у неї була перспектива влаштуватися на роботу в державному секторі, були запити на фахівців, люди йшли відпрацьовувати... Тепер людина отримує диплом і «розчиняється у просторі». Для кого тоді держава готує цих людей через державне замовлення? Для чого вона вкладає гроші в майбутніх фахівців, робітників, які потім ідуть працювати у приватні структури? Вочевидь, якщо є замовлення державне, то має бути і замовлення від бізнесу...

— Погоджуюся, тут має бути державна стратегія. І, можливо, саме народні депутати України могли б долучилися до її напрацювання. Справді, ми повинні сьогодні змінити цей концепт державного замовлення, тому що державне замовлення, за визначенням, — це замовлення державою фахівців для виконання функцій держави, тобто для армії, поліції, стратегічних галузей економіки державних — космонавтика, оборонпром і так далі. Держава вкладає кошти, щоб мати фахівців, які працюватимуть на державних підприємствах. Але сьогодні державний сектор економіки значно звузився. Утім, навіть коли людини закінчує виш за державний кошт і йде працювати в недержавний сектор, вона платить податки, наповнює бюджет, створює бізнес, робочі місця і знову-таки наповнює бюджет. Років 30—40 тому був стовідсотково державний сектор економіки. Сьогодні ми говоримо про те, що й приватний сектор є наповнювачем бюджету. І якщо за державний кошт готують студента, який завтра працюватиме у приватному секторі або створить свій бізнес, — це добре. Головне, щоб він не був безробітним. Має бути така якість освіти, щоб людина, яка її здобула, без проблем влаштувалася в державний чи приватний сектор, утримувала себе і державу шляхом виплати податків. На жаль, на сьогодні саме в цій царині є проблеми. Чому? Тому що має бути, крім усього іншого, цивілізований ринок працевлаштування. Великий бізнес сьогодні вже виходить на конкурсне зарахування на роботу, тому що він хоче якісного фахівця, адже той гроші приносить своєму роботодавцю. Але в нас є велика частка малого та середнього бізнесів, з якими домовитися ні державі, ні закладам про стовідсотково цивілізоване працевлаштування не вдається. Навіть у сфері медіа. Ми ж розуміємо, що нині левова частина медіабізнесу приватна. Ми готуємо хорошого фахівця, він приходить до редакції і йому кажуть: забудь про все, чого тебе навчали, бо нам треба, щоб ти працював так, як я скажу. Медійники кажуть: треба якось розв’язувати цю проблему, проте ми самотужки не можемо це зробити.

— І все-таки, чому, наприклад, великий бізнес не робить замовлення на навчання фахівців?

— Насправді тут уже крига скресла, й ми маємо багато прикладів, коли бізнес співпрацює з навчальними закладами. В нашого університету є, скажімо, такий партнер, як міжнародна IT-компанія Глобал Лоджик Юкрейн. Її підрозділ працює з нашими студентами, з нашими викладачами, обладнує в КНУ лабораторії. Вони приходять до нас, щоб працювати зі студентами, вкладати в них гроші через додаткове навчання, через роботу з нашими викладачами, приходять самі читати лекції. Є, звісно, і прямі замовлення з боку бізнесу — укладають контракт, оплачують навчання певного фахівця, але це трапляється рідше. Тому що тут є і позитивні, і негативні моменти. Вони хотіли б відібрати в себе людину і оплатити її навчання в КНУ на магістерській програмі. Так, власне, і буває. Але коли ми говоримо про бакалаврські програми, тут трохи інша система відбору, загальнодержавна. Крім того, тут бізнес не може напряму укладати контракти, зокрема й тому, що контракт має нижчі показники, ніж державне замовлення (за навчання студента-бюджетника держава платить більше, ніж за ту само освітню послугу сплачує студент-контрактник. — Ред.). Водночас у нас було декілька випадків, коли потужні бізнес-структури встановлювали стипендії студентам — і значно більші за державні — для того, щоб людина не йшла підзаробляти, а віддавала свій час навчанню стовідсотково.

Гроші мають «ходити» не тільки за студентом

— Що скажете про принцип «гроші ходять за студентом», і взагалі, якою ви бачите ідеальну формулу фінансування університету?

— На це запитання я не можу зараз відповісти. Тому що в Україні ми традиційно розглядаємо освіту, як щось окреме, хоча насправді це підсистема нашого соціуму й підсистема економіки країни. Американська модель освіти працює в Сполучених Штатах у тих умовах, які там є. У німецькомовному світі — своя традиція, тому німецька модель освіти працює в Німеччині, частково — в Австрії й так далі. Є ще один цікавий приклад: у Швейцарії в німецькомовних кантонах модель освіти німецька, а у франкомовних — французька, в італомовних — італійська. Хоча є федеральний закон про вищу освіту, який усі ці моделі об’єднує. Тому, мені здається, що в Україні нам треба виробляти наше бачення моделі розвитку освіти. Бо досі, в тому числі й у багатьох державних діячів, немає розмежування поняття державного замовлення і державних інвестицій у вищу освіту. Цю формулу треба шукати.

Керівник Офісу простих рішень Міхеїл Саакашвілі — прихильник ваучерного підходу (принципу «гроші ходять за студентом»), нині там виробляють нову концепцію фінансування, і це питання дуже непросте. Насправді принцип «гроші ходять за студентом» у нас уже частково працює, але трішки у відтермінованому вигляді. Тих, кого ми набрали на навчання в 2020 році, ми зарахували з 15 вересня, коли вони стали першокурсниками бакалаврату, магістратури. А фінансовий рік почався ще 1 січня. Тобто ми працюємо за штатним розписом, сформованим на 1 січня, але за бюджетом, затвердженим у 2019 році на основі показників весни 2019-го. Нині ми формуємо показники для бюджетної декларації 2022—2024 років, незабаром її подамо, але ті, кого КНУ набере влітку, туди ще не потраплять... Ми керуємося показниками 2020-го і початку 2021 року. Тут принцип «гроші ходять за студентом» ніби працює, але з деяким відтермінуванням. Коли сьогодні пропонують: ось ми дамо ваучер студенту і він з ним прийде до КНУ чи до іншого обраного вишу, я не зовсім підтримую такі підходи. Тому що університету потрібне базове фінансування. Ось подивіться: поряд із нашим червоним корпусом — ботанічний сад імені академіка Фоміна. Скільки людей там гуляють щодня! Але він є і навчальним та дослідницьким майданчиком для наших студентів-біологів Інституту біології КНУ. Його треба утримувати? Треба. І ці кошти не входять у фінансування навчання окремого студента. Маємо також у структурі університету Канівський природний заповідник та Астрономічну обсерваторію. Ці навчальні майданчики мають й інші функції. У тій-таки астрономічній обсерваторії є науковці, які за грантовим фінансуванням працюють і водночас працюють викладачами нашого університету. Є там і персонал, який усе це утримує і стежить за майном, за приладами, адже на них фінансування має бути окреме. Ми хотіли б для себе нині виробити якусь візію цього непростого питання. Але поки щось працює і ми не можемо запропонувати кращого, нехай воно працює. Ми розуміємо недоліки чинної системи фінансування. Але до її реформування необхідно дуже зважено підходити, тому що система освіти це досить специфічне середовище. Ми вже пережили 90-ті роки, коли «зайві» інженери та викладачі технічних спеціальностей торгували на базарах, їздили в Туреччину, возили торби з товаром, і на технічні факультети ніхто не хотів вступати, бо сформувався такий стереотип, що успішні люди — це юристи й економісти. Біда полягала в тому, що навіть коли почав повертатися інтерес до інженерної освіти, то ці люди в більшості своїй вже не повернулися. Вони вийшли із системи освіти назавжди.

Ось тепер у нас однією з успішних реформ виявилося запровадження грантового фінансування науки. Але постає запитання: після завершення дослідження куди підуть люди? Нову тему тільки через певний час затвердять, і ми шукаємо спосіб зберегти фахівців, щоб вони протрималися до того часу й не звільнилися, щоб їх не втратити назавжди. Це питання надзвичайно гостре і потребує дуже ретельного обговорення. На щастя, і в Мінфіні, і у Верховній Раді багато хто розуміє, що освіта й наука — це не видатки, це не витрати, це — інвестиція! Тому що людина, яка навчилася, вона якісно працює, вона сплачує податки, наповнює бюджет, утримує державу. Відповідно система фінансування має бути така, щоб ми розглядали освіту як інвестицію в людський капітал. Коли по-бухгалтерськи підходити — от, мовляв, на вас пішло стільки-то коштів, — це шлях в нікуди.

— МОН обіцяє при фінансуванні вишів зважати на показники працевлаштування випускників...

— Ми з цим погоджуємося. Той принцип, який тут закладено, був предметом обговорення. Крім регульованих професій — медицина, військова сфера чи, приміром, атомна енергетика, — було закладено загальне правило для інших спеціальностей — зайняття тієї посади, яка потребує вищої освіти. До того ж, якщо людина закінчила географічний факультет і йде працювати економістом, — це нормально. Тому що економічна географія, планування й розміщення продуктивних сил — це те, що він/вона вивчали. Але якщо людина закінчила інститут якийсь і йде працювати двірником, то це приклад нераціонального використання бюджетних коштів, витрачених на його підготовку. Бо для цього не потрібна вища освіта. Хоча для менеджера клінінгової компанії, можливо, певний рівень, я не кажу магістерський, але певний рівень вищої освіти потрібен.

— Як можна відстежувати, хто де працює?

— Через базу податкової. Насправді ідея, яка закладалася, — це ще один крок до прозорого ринку праці. Тому що вона вимагає легального працевлаштування.

До відкриття оддерона долучилися наші фізики

— Університет, окрім того, що має державне фінансування, ще й сам заробляє кошти: і за рахунок підготовки студентів-контрактників, і за рахунок наукових досліджень. Колись це був солідний «доважок» до бюджету університету. Як тепер розвивається наука, як поєднується із практикою? Чи маєте ви тут серйозні здобутки?

— В усьому світі наука для університетів є ще одним їх покликанням, а з іншого боку, джерелом істотних фінансових надходжень. На жаль, в Україні ситуація змінилася, тому що ми від державного фінансування перейшли до грантового, і воно є, але, на жаль, український бізнес поки що не досягнув того розуміння інвестицій у дослідження, яке є у світі. Ми вже маємо замовлення на виконання прикладних досліджень від різноманітних бізнес-структур, створення тимчасових колективів дослідницьких, але це ще недостатні рівень і обсяг. Напевно, тому, що впродовж останніх 15 років ми надто захопилися критикою вітчизняної науки. Коли кажуть «все пропало!», то я мушу заперечити: буквально тиждень тому вийшло в нашій університетській газеті інтерв’ю з професором Володимиром Аушевим з фізичного факультету КНУ, який працював разом із колегами з інших країн на колайдері Tevatron в американському науковому центрі Fermilab, де вони відкрили нову елементарну частинку оддерон. Це відкриття, скажімо так, дає можливість по-новому описувати фізичну картину світу. Це фундаментальна наука справді високого, світового рівня! Біда в тім, що в Україні мало хто про це написав чи показав. У нас в університеті, в Національній академії наук багато досягнень. Проте фундаментальна наука по-требує уваги і підтримки держави. Має бути цілісна візія того, як бізнес може звертатися до науки по розв’язання певних питань. Сьогодні, наприклад, наші хіміки працюють з аграрним сектором. Був кумедний випадок: один часопис згадав наш університет в рейтингу... аграрних закладів освіти. Тому що економісти та юристи, яких ми готуємо, йдуть в аграрний бізнес. Там залюбки беруть наших хіміків, біохіміків, біологів, ботаніків, бо вони мають високий рівень підготовки і свої напрацювання. Такий рух є, але поки що надто малий. Тут мають бути не тільки відповідні правові норми, треба встановити якусь суспільну візію і вести промоційну політику — пропонувати великому бізнесу українському вкладати кошти в дослідження. Замовляй в українських дослідників: так, через ProZorro, так, тендер треба проводити — але все це можливо!

— Наука потребує «свіжої крові», а в нас практично щороку серед молоді скорочується кількість охочих займатися дослідженнями, зменшується число аспірантів і докторантів...

— Це ще одна болюча тема. Факультет соціології КНУ щорічно вже понад 15 років проводить опитування наших студентів, і там є таке запитання: яким ви бачите своє майбутнє? Пропонується декілька варіантів відповідей. Останніх років 7—8 можливість вступу до аспірантури розглядають для себе приблизно 10 відсотків опитаних, тоді як академічну кар’єру (викладача й дослідника) обирають лише 2,9 відсотка. Така проблема існує, але схожа тенденція простежується і в європейському просторі. Ми подивилися щорічне дослідження «Євростьюдент» — його організовують координатори Болонського процесу, — яке охоплює студентів у понад 20 країнах Європи, то там теж показник десь на рівні трьох відсотків. Це усталений показник тих, хто хоче піти працювати в освіту і в дослідницьку галузь. Тому що сьогодні в суспільстві формується така думка, що жити треба тут і тепер. Молода людина хоче швидко придбати житло, автівку, мати гарний одяг, гаджети, їздити світом, подорожувати. Натомість наука потребує прискіпливої, тривалої, щоденної, важкої наукової праці. До речі, чи бачили ви десь в українських візуальних медіа пропагування науки? Я за останніх 15 років практично не бачив. У нас була випускниця фізико-математичного ліцею КНУ, яка три роки поспіль школяркою отримувала 1—2—3-тє місце на міжнародних олімпіадах з астрофізики і фізики космосу. Приходять телевізійники — я їх закликаю: покажіть цю дитину як приклад успішності! Вона вступила далі на фізфак, займалася астрономією... Нам відповідають: «Цього ніхто не буде дивитись». Сформований у суспільстві образ науковця непривабливий: мовляв, дослідники — це якісь дивакуваті й несучасні люди. І це дуже складно побороти.

— Це дивакуваті люди з малою зарплатою чи стипендією. Доходи аспіранта, наприклад, не дають змоги утримувати сім’ю...

— Тут ми знову повертаємося до теми державної підтримки, яка має бути комплексною, передбачати соцпакет, має бути і грантова підтримка. КНУ — університет хоч і київський, але в нас дуже багато іногородніх, тому постає питання забезпечення житлом. Мені здається, що тут має бути, як кажуть спортсмени, забіг хоча б на середню дистанцію. Треба виробити в державі якусь стратегію залучення молоді до науки. Багато зроблено насправді — зокрема, й Верховна Рада призначає стипендії для молодих учених, і грантове фінансування є — через конкурси для молодих науковців і на додачу окремо для молодих докторів наук. Та навіть у таких складних умовах — війна і світова криза — має бути якась візія, якийсь місточок, перекинутий у майбутнє. Тому що в освіті і науці за рік нічого не робиться. Потрібна програма, розрахована на якийсь цикл з огляду на чотири роки навчання в бакалавраті чи два роки — в магістратурі, чи чотири — в аспірантурі. Такий місточок стратегічний, щоб людина бачила привабливість цього шляху і його обирала.

За плагіат треба позбавляти наукового ступеня

— Престиж наукової праці втрачено, та водночас престижно задля самореклами написати на візитівці, якщо послуговуватися старою термінологією, «кандидат наук» чи за новою — «доктор філософії». При цьому в Інтернеті та й мало не на кожному стовпі можна побачити оголошення про виконання дисертацій на замовлення. Як боротися з такою академічною недоброчесністю?

— Тут є щонайменше два чинники — правовий і репутаційний. У Законі «Про вищу освіту» записано, що дисертацію доктора філософії можна виконувати, тільки працюючи у вищому навчальному закладі чи науковій установі. Ніщо не береться нізвідки. Людина має працювати в якійсь науковій школі. Тобто правовий запобіжник нібито є. Але я скажу, що тут більше репутаційний механізм має діяти. Наприклад, я за фахом викладач філософії і я у своїй тематиці знаю, хто чим в Україні займається. Якщо виникає нова людина, яка не була в жодній науковій школі, не публікувала наукових статей, у мене одразу виникає запитання: а хто керівник? У тих, хто вказує наукові ступені на візитівках, були наукові керівники, консультанти, які, очевидно, пішли на певну угоду із власною совістю. Я впевнений, що в нас має вироблятися певна репутаційна складова. Адже ми пам’ятаємо, що, коли в Німеччині 2011 року в дисертації міністра оборони виявили щось сумнівне (скопійовані уривки без посилань на першоджерела. — Ред.), він подав у відставку. У нас таких прикладів не було...

— У Міністерстві юстиції є експерти з цієї тематики, які якраз і можуть визначати чи перевіряти наукові праці на предмет дотримання академічної доброчесності. Чи можливо все це завести у правове поле? Чи можна позбавити наукового ступеня за плагіат?

— Наскільки мені відомо, має бути затверджено передбачений законодавством порядок скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня — зокрема, за недотримання академічної доброчесності. І я такий підхід підтримую, бо це та само крадіжка — видавати чужий інтелектуальний продукт за свій. Наш університет був одним із небагатьох в Україні, який виявив принциповість у такому питанні. Коли в нас було виявлено в дисертації людини з іншого університету плагіат, то Леонід Васильович Губерський як ректор подав до МОН звернення про закриття спеціалізованої вченої ради, в якій захищався автор сумнівної роботи. Ця рада не працює й досі.

— Ваш попередник очолював університет з 2008 року. Що новому ректору дісталося у спадок?

— Дістався досить успішний університет. Леонідом Васильовичем я захоплююся, бо це людина, яка зробила себе, як кажуть американці. Ми щодня спілкуємося, я раджуся з якихось питань. Не завжди наші візії збігаються, бо приходить інше покоління, інші виклики постають. Наприклад, ми ставимо перед собою як команда завдання — цифровізація університету. Зважаючи на ситуацію, особливо на пандемійні процеси, мусимо вибудувати цілісну цифрову систему університету. У нас є декілька інформаційних систем, але й досі інколи мусимо переносити дані вручну з однієї системи в іншу. Хочемо поставити завдання нашим фахівцям, щоб усе це об’єднувалося і координувалося між собою. Маємо університет з великим колективом, університет престижний, дуже різноманітний. У складі КНУ є школа — Український фізико-математичний ліцей, два військові підрозділи — Військовий інститут та Інститут управління державної охорони. Є три підрозділи, які готують фізиків, — фізичний факультет, факультет радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем та Інститут високих технологій, два підрозділи біологів, стільки ж — хіміків. Хоча Леонід Васильович, як і я, — викладач філософії за фахом, ми робили все, щоб зберегти ці факультети. Крім того, медицину відкрили в Інституті біології, адже пам’ятаємо, що до 1920 року Університет Богомольця був медичним факультетом Київського університету. У нас чудовий механіко-математичний факультет. Одно слово, маємо факультети гуманітарні, соціальних наук, природничі, і це додає нам оптимізму, тому що в нас є різні наукові школи. Так, вони по-доброму між собою конкурують — фізики з одного підрозділу і з іншого, але вони об’єднані єдиним простором університету. Тому я з оптимізмом дивлюся в майбутнє, попри всі негаразди, які сьогодні є. Наші люди — дуже потужна сила, яка впорається з будь-якими викликами.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.