Монографія Ольги Токарчук присвячена надзвичайно актуальній у наш час темі, якої хоча й торкалися представники історичного, політологічного, філософського напрямів, проте з точки зору історико-юридичної науки вона залишається малодослідженою. Детальна розробка теми можлива лише на широкому матеріалі з максимальним використанням усього масиву джерел та за умови дослідження всіх дотичних проблем при постійному врахуванні загального (як українського, так і східноєвропейського) контексту. Саме цим шляхом із самого початку пішла авторка.
Науковий доробок українських мислителів у еміграції, таких як О.-І. Бочковський, С. Дністрянський, О. Ейхельман, В. Кучабський, Р. Лащенко, В. Липинський, В. Старосольський, С. Томашівський, С. Шелухін, А. Яковлів створений здебільшого поза межами України. Повернення до творчого надбання українських емігрантів міжвоєнного періоду, серед яких були правники, які сформувалися у період входження українських земель як до Російської, так і до Австро-Угорської імперій, дає можливість використовувати їхні роботи не лише у контексті поєднання теоретичних студій з опрацьованим емпіричним матеріалом, а й звертатися до них з точки зору історіографії та джерелознавства.
Насамперед О. Токарчук з’ясувала поняття «українська еміграція», «історико-правова думка», «правова освіта», «правова держава», «суверенітет», «форма правління», «судова влада», «звичаєве право» та ін. у розумінні українських учених-юристів, розглянула можливий спектр їх тлумачень, визначень та конкретного застосування. Наголосимо, що це дуже важлива обставина: авторка показала історико-правову природу цих категорій, аспекти їх імовірного застосування для 20—30-ті рр. ХХ ст., що дало можливість уникнути модернізації та помилкових «вимог» до історико-правових проблем з точки зору сьогодення.
Робота складається з чотирьох розділів, у яких надано загальнотеоретичну характеристику розвитку державно-правової думки представниками української еміграції (1920—1930-ті рр.), обґрунтовано особливості концепцій процесу українського державотворення, концептуальні засади побудови національної моделі державності, теоретичні підходи до проблем судової влади в українській правовій традиції.
Перший розділ «Загальнотеоретична характеристика розвитку державно-правової думки представниками української еміграції (1920—1930-ті рр.) та її джерельна база» присвячений підходам в історико-правовій науці до розвитку державно-правової думки представниками української еміграції у 1920—1930-ті рр., аналізу джерельної бази дослідження, характеристиці правового становища, громадсько-політичної, наукової, освітньої діяльності українських емігрантів у міжвоєнний період. У монографії є широка джерельна база. Авторка аргументовано наголошує, що вчені-емігранти у своїх працях обґрунтовували самобутність права України як цивілізаційного феномену, вдавалися до історичної характеристики джерел права європейських країн. У цьому вбачається джерелознавчий підхід О. Токарчук.
Автор на сторінках свого дослідження послідовно проводить думку про те, що історія держави і права у доробку вчених-емігрантів невіддільна від характеристики тих особистостей, які її творили, очолювали відповідні державні органи чи були творцями досліджуваних правових норм.
Дослідниця зробила суттєвий крок для вирішення проблеми періодизації історії українського права (історії держави і права), ввівши до широкого наукового обігу маловідомі підходи вчених-юристів у еміграції.
Другий розділ «Особливості концепцій процесу українського державотворення» присвячений розкриттю особливостей науково-теоретичних пошуків учених-емігрантів щодо історико-правових підстав української державності, шляхів відновлення та необхідних умов її подальшого розвитку. Наголошено, що провідною ідеєю державницького руху в еміграції стала ідея створення незалежної держави, оскільки з їх утворенням пов’язувалися надії на подолання як соціально-економічної, так і національної несправедливості. Прагнення до державної суверенності й національного самовизначення яскраво виявились на межі ХІХ-ХХ ст. із активізацією українського національно-визвольного руху.
О. Токарчук, аналізуючи державно-правові ідеї української еміграції, вдало розв’язала дихотомію (держава і право як дві основні складові) предмета історико-юридичної науки, підкресливши, що українські вчені-юристи в еміграції, використовуючи категорії «історико-правова реальність», «правова реальність», розглядали українську державу крізь призму права («правової реальності») як суб’єкта конституційно-правових та деяких інших публічних правовідносин.
Найбільш цінним для історіографії є детальне дослідження наукових підходів учених-емігрантів до політичних і юридичних аспектів відновлення української державності та її місця в системі міжнародних відносин, до розуміння сутності верховенства права та свободи індивіда як основи розвитку правової держави, взаємодії влади з громадянським суспільством.
У третьому розділі «Концептуальні засади побудови національної моделі державності» розкрито наукові концепції представників української міжвоєнної еміграції щодо доцільної форми державного устрою та форми державного правління в Україні, описуються моделі відносин між державою і церквою. Дуже вдало авторка співставила концепцію народного суверенітету та федералізму в контексті ментальних особливостей українського народу. О. Токарчук постійно апелює до поглядів представників українського консерватизму, значення церковно-релігійного чинника в українських державотворчих процесах. Справедливо підкреслено, що представники української консервативно-державницької традиції, критикуючи усталені концепції, прагнучи осягнути національні, духовні, культурні, соціальні, економічні чинники, що зумовили крах української державності, обґрунтовували ідею монархії.
Четвертий розділ «Теоретичні підходи до проблем судової влади в українській правовій традиції» детально розкриває науково-теоретичні міркування вчених про судову владу, підкріплені їхнім юридичним досвідом.
Удалим видається аналіз ролі і місця судової влади як механізму захисту й реалізації прав громадян у доктринах правників-емігрантів. Цікавим є з’ясування впливу звичаєвого права на розвиток національної правової культури. Авторка відзначає, що з погляду правознавця Андрія Яковліва, причинами еволюції судової системи стали політичні та соціально-економічні чинники, а також зміна концепції державної влади в певний історичний період щодо функцій органів, які забезпечували правопорядок у державі. Історія українського народу наповнена боротьбою за «права і вольности», проти свавілля, насильства, недосконалих законів. На переконання історика права Сергія Шелухіна, національна правосвідомість потребує домінування принципів права над проявами «грубої сили».
Концептуальний характер має постановка авторкою проблеми про причини поразки Української національно-демократичної революції та державності 1917—1921 рр. у баченні українських правників, багато з яких були особистими її учасниками і творцями.
Нарешті О. Токарчук цілком справедливо відзначила цінність історичного досвіду (особливо негативного) для сучасної України й, передусім, уряду та державних структур.
Усе вищезазначене вигідно відрізняє дослідження О. Токарчук від праць її попередників насамперед концептуальністю, широтою охоплення матеріалу та узагальнення, новизною підходів і понятійних проблем, обґрунтованістю основних (значним чином нових) висновків, які можуть виступити як теоретичне підґрунтя для розробки проектів концепцій розвитку українського законодавства, для удосконалення положень чинного законодавства України, правового стилю мислення, що є однією із визначальних вимог і необхідністю правотворчості.
Богдан АНДРУСИШИН, декан факультету політології та права, керівник Навчально-наукового центру прав і безпеки людини вінформаційному суспільстві, академік Української академії історичних наук, академік АН ВШ України, академік Української академії політичних наук, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.
