Тепла сонячна днина після затяжних холодних дощів спонукала до серйозних роздумів. Адже коронавірус, спричинене ним і без того повсюдне безробіття, сирени «швидких» і спогади про тих, кого дочасно забрала ця недуга, ніяк не налаштовували на жарти.

І тут поважний Михайло Михайлович, котрий у житті до виходу на пенсію займався серйозними речами, почав розповідь про дороги. Це його хобі. Про себе каже скупо: здобув фах на хімічному факультеті Ужгородського університету, працював на секретному підприємстві Міноборони Союзу, а повернувшись додому, до Хуста, почав працювати в системі об’єднання «Закарпатнерудпром». До нього входило кілька потужних підприємств, які займалися широким спектром обробітку мармуру, граніту, каменю різних порід, виготовляли внутрішні оздоблювальні і тротуарні плити, популярну у 1970—1980-х мармурову крихту для зовнішньої штукатурки стін тощо. Деякі відходи заводів використовували шляховики. Тож, усе це, очевидно, й викликало інтерес цього чоловіка до спорудження доріг колись і тепер... І він почав свою розповідь. Ми її й записали.

Дороги, збудовані римлянами, збереглися протягом тисячоліть та існують і досі, наприклад, в Італії, Франції, Іспанії, Словенії... Секрет довговічності — у технології будівництва, закріпленої законодавчо ще у 450 р. до н. е.(!). Дороги завширшки 2,5 метра мали викладатися камінними плоскими брилами на потужній щебенево-піщаній основі товщиною до одного метра.

Здебільшого використовувався широко поширений і міцний базальт вулканічного походження, який піддавався ручній обробці для рівності форм. Різні провінції були буквально «зшиті» цими шляхами в єдину потужну державу. Одна з таких доріг ішла через Паннонію до передгір’я Карпат і перетинала Тису, судячи із географічних карт, десь під Чорною горою біля нинішнього міста Виноградова.

Як «зшиває» країни асфальт — питання неоднозначне, без періодичного ремонту сучасні автотраси руйнуються дуже швидко. Єдине тверде покриття, яке нам служить довго і служитиме онукам-правнукам — це камінна бруківка.

На Закарпатті деякі міські вулиці почали мостити каменем ще в австро-угорський період, але поширився цей процес за часів Чехословацької республіки — у період між двома світовими війнами. І тривав також при радянській владі ще в 1950-х роках і трохи пізніше. Поки не почали застосовувати асфальтні технології.

Хуст, Виноградів мостили базальтною бруківкою кубічної форми 10х10х10 см, яку кололи вручну в банях (кар’єрах) у селах Крива, Мала Копаня, Шаян, Велятино... Називали цей кубик по-закарпатськи — коцка. Мукачево використовувало гранітну бруківку більшого розміру із кар’єра села Шелестове біля Кольчина, а Ужгород — з села Кам’яниці.

У селищі Королево над Тисою, яке планомірно тягнулося до міської культури, теж забрукували коцкою тогочасний центр. І досі нею викладені основні вулиці. Вже в брежнєвську пору поверх коцки закатали асфальтом вул. Злагоди, Вокзальну, Мічуріна. Скільки разів після того їх ремонтували — і не порахувати. Багато в цьому плані зробили тодішні голови селища, керівники комунальної служби, всіляко допомагали начальник залізничного депо та директор радгоспу.

Велику вулицю Шевченка в 1958 році мостили круглими каменями з Тиси.

Ще дошкільнятком М. Чухран годинами стояв перед бабчиними воротами і спостерігав, як десяток здорових дядьків на колінах викладали тісно один до одного ці камені на вирівняну піщану основу і щосили товкли їх гумовими молотками-клепачами для заглиблення в підкладку. Потім стики між каменями засипали просіяним піском і поливали. Мокрий пісок осідав і ущільнювався; це повторювали ще раз до повного заповнення порожнин між бруківками. Інші робітники безперестанку підвозили пісок та камінь возами. Через 15 років цю вулицю теж заасфальтували, але досить швидко це покриття, як кажуть, «зійшло на нич», оголивши місцями практично вічну стару бруківку. Тепер, щоправда, знову з’явився асфальт; особливо втішає те, що основа під ним така потужна, як у давньоримських доріг.

Доводилося наживо бачити ще в 1960-х роках, як цю коцку кололи в малокопанській колгоспній бані-кар’єрі над самою річкою Тисою під горою Чінчик. Одні люди виколупували із глиняного схилу великі кількатонні брили базальту, а інші спеціальними молотками кололи їх спочатку на плити товщиною до 10 см, а потім ці плити розбивали на кубики-коцки. Не лупали здоровенними кувалдами, як каменярі Івана Франка, а довго і методично цокали в одне місце, помітне лиш досвідченому оку, аж поки не з’являлися тріщини. Туди забивали металічні клини і — плита відпадала. Одним із головних учасників коцковиробництва був коваль із переносними горнилом і ковадлом. Він постійно клепав-гострив інструменти робітників. Ціле село жило з цього бізнесу. Готову коцку колгоспники везли у Виноградів, де нею викладали Станційну та сусідні вулиці.

До слова, мощені дороги (шосе) старші люди на Виноградівщині й деяких сусідніх районах називають «чиненик» — від слова чинити, тобто робити.

За цією технологією в невеликих об’ємах колють коцку в лісовому урочищі нижче села Крива старі дідики, які ще пам’ятають колгоспні технології. Навколо цього родовища свого часу гризлися Крива і Черна, бо воно лежить саме на межі цих сіл, більше того — на межі Хустського і колишнього Виноградівського районів. Крива перемогла.

Підприємливі люди нині відроджують і закинутий колгоспний коцковий кар’єр у с. Сільце. Тамтешні базальтові стіни у формі квадратних колон добре видно із автодороги Хуст — Мукачево.

Сьогодні попит на коцку існує, продається вона стабільно. Беруть її здебільшого приватні забудовники для домашніх потреб та підприємці за порадою професійних дизайнерів. Її можна викладати вигадливими візерунками, наприклад дугоподібної форми. Звичайно, коцкою викладати цілі вулиці не так легко, як стелити асфальтне покриття, але довговічність це компенсує. Однак для тротуарів та інших пішохідних зон коцка і тепер є просто ідеальним матеріалом для екологічно чистого брукування. Особливо це цінують дами, чиї каблучки застрягали і безповоротно гинули у розпеченому і м’якому влітку асфальті.

До речі, в Хусті цим методом уже в 2000-х роках брукували вулицю Небесної Сотні (колишня Гвардійська) та деякі інші в районі клініки «Водолій». Акуратно, гарно, надійно.

Нині на каменеобробних заводах природний матеріал розпилюють на свого роду бруски, з яких потім відколюють елементи кубічної чи прямокутної форми. Коцку з рваними краями ще називають «римський камінь». Масово виробляють їх і з бетону, але така штучна коцка попри зовнішню красу не витримує морози і вагу, більшу за велосипед.

Заради об’єктивності треба визнати і недоліки коцкових вулиць — незначну вібрацію автомобіля на ходу і характерний гуркіт дерев’яних возових коліс та кінських підків. Останнє, втім, вдається почути вкрай рідко... Прогрес бере своє!

Закарпатська область.

На знімку: каменепереробний завод поблизу селища Королево.

Фото надано авторами.