Свій проект учні назвали «Долі з позначкою «OST»», а пошуковий загін — «Нащадки козацького роду». І це лише кілька розвідок з історії рідного краю та його мешканців, записані козачатами.

Героями цих історій стали остарбайтери із сіл Рудка та Овсюки. Про братів Галаганів розповів син одного з героїв — Микола Дмитрович. Про Марійку і Олександра дізналися від їхньої доньки Ніни Плис. А історію про Йосипа Ігнатенка записав його онук Володимир Кіріяк.

Пливе ріка часу 

Пливе ріка часу, пливе невпинно, невблаганно. Уже 76 літ минуло від часу Перемоги над фашизмом. Але чи всі герої і подвиги цієї війни названі і вшановані? Чи всі втрати пораховані, а ветерани, вдови і сироти забезпечені?

Уже залишились одиниці учасників тих величних і трагічних подій — ніби йдуть у бій і не повертаються. А ми ще не кожного вислухали, не кожну сповідь записали. Потрібно поспішати, щоб встигнути почути кожного, хто прожив і пережив тягар кровопролитної війни і рабської праці. Щоб зібрати й усвідомити правду, хоч би яка гірка вона була. Щоб пережите старшими поколіннями стало справжнім уроком для прийдешніх поколінь усього світу і непереборною засторогою новим війнам.

Тож вислухаймо кожного з тих українських громадян-остарбайтерів, які сьогодні ще живуть серед нас, напишімо «Книгу сповіді людей із позначкою «OST» і нехай наша пошукова робота стане сторінками цієї необхідної всім нам скорботної книги.

Фашистська пропаганда обіцяла рай тим, хто добровільно поїде до Німеччини. Але добровольців виявилося дуже мало, і тоді розпочалося справжнє полювання на людей.

Жахлива картина такого полювання, змальована Олесем Гончаром у романі «Циклон», була характерною для окупованих українських сіл. У кожному з районів Полтавської області, як і по всій Україні, починаючи з листопада 1941 року і до середини 1943-го, періодично проводилася мобілізація молоді 1920—1925 років народження, а коли лінія фронту наблизилася до України, то потрапляли юнаки і дівчата, народжені у 1926—1927 роках. Найбільшого розмаху насильне вивезення на каторжні роботи набуло у 1942-му. Примусова депортація працездатного населення зачепила практично кожну українську сім’ю.

За даними, що наводяться у Книзі скорботи України, з Полтавщини на каторжні роботи було вивезено 149 тисяч людей. Серед цих бранців ХХ століття було 110 юнаків та дівчат із села Рудки та майже 100 — із села Овсюки. У кожного із 2,4 мільйона українських бранців був свій тернистий шлях у неволю.

«А мати жде додому сина...»

Щедро гріло літнє сонце українську землю. Був теплий липневий ранок 1943 року. Та не радів цьому 16-річний Йосип (на знімку внизу), гірко плакала мати Катерина. Покидав рідну домівку старший син — материна надія і опора. Попри юний вік, він був на всі руки майстер, уже господарював, знав, що і коли сіяти, коли збирати врожай. Ці знання і врятували Йосипа в далекій Германії.

Двічі йому вдавалося втекти: один раз з-під Яготина, другий — перед Баришівкою. За третім разом, коли планувалася втеча, він і сусід по вагону, хто руками, хто видовбаними гвіздками, відірвали в підлозі дошку. Ешелон під’їздив до Дарниці, вже було видно вокзал. Усі, хто був у вагоні, домовилися втікати по черзі. Черга Йосипа лізти в дірку була четвертим, але раптом потяг різко загальмував. Троє — два хлопці і дівчина — вже встигли втекти. Почалася стрілянина. Йосип у щілину побачив, як хлопці бігли до лісу, а дівчина впала. Коли зупинився потяг, усі зрозуміли: зараз будуть шукати. Швидко вирваною дошкою затулили дірку в підлозі.

У Дарниці на вокзалі всіх вишикували перед вагонами. Привели дівчину-втікачку, побиту і в крові. На очах у всіх її розстріляли. Людей загнали знову до вагонів та підсадили ще людей. Так Йосип зустрів своїх земляків Петра Пилипенка та Івана Підгорного. Знаючи, що Йосип гарно співає, Петро попросив: «Йосипе, починай!». Щоб притлумити гіркі сльози, Йосип затяг: «Розпрягайте, хлопці, коней...».
Доспівавши, хлопець все не міг заспокоїтись, перед очима була вбита дівчина. Вирішив більше не спокушати долю.

Після розподілу по роботах він потрапив до хазяїв недалеко від села Грозау (хутір Регенжбург). Господарство було велике: коні, корови, багато землі. У домі були лише господиня і двоє малолітніх хлопців (усе життя Йосип їх згадував) Альфунс і Гемон.

Робота по господарству була знайома. Усе Йосип робив на совість. Тому і на чужині, може, з туги, а може, від непосидючої вдачі, взявся до роботи. Все в руках «горіло».

Якось через поранення приїхав у відпустку хазяїн. Походив скрізь і запитав у дружини, хто їй допомагає. Побачивши Йосипа, тільки й сказав: «Зер гут!».

Пішли до стайні, хазяїн показав хлопцеві на свого улюбленого коня — запрягай. Була літня пора, на носі жнива, жито вже достигло, вважав Йосип, узяв колосок у руки і показує німцю: «Пора збирать-молотить!».

Той йому: «Найн!», — а хлопець заперечує, мовляв, пора! Німець вихопив пістолет, націлив у голову і тримав кілька секунд, у Йосипа геть ноги потерпли...

Погодився таки господар молотити жито, але з однією умовою: якщо зіпріє — хлопцеві «капут». Проплакав бідний Йосип усю ніч: «Ну нащо мені те жито». Знову згадував убиту дівчину.

Молотили, а сусіди показували пальцями: мовляв, божевільні, псують недостигле жито. А за три дні потому пішли затяжні дощі, все сусідське жито згнило, а німець продав свій урожай за гарною ціною. Відтоді Йосип став їсти з господарями за одним столом. Йому почали давати цигарки, виправили аусвайс і, дізнавшись, що недалеко перебуває односельчанка Уляна Махновська, дозволили раз на місяць її провідувати.

Коли німець-хазяїн повертався на фронт, сказав: «Гітлер капут!» — і прощався з усіма назавжди, бо не вірив, що повернеться живим. «Більше я його не бачив,» — згадує Йосип.

Звільнили його американці наприкінці квітня 1945-го. Коли був в американському таборі-розподільнику, ще декілька разів провідував німецьку сім’ю. Вони плакали за хлопцем, як за рідним, просили залишитись, але він дуже хотів додому. Понадавали йому гостинців: хустку для матері, добротний костюм і ще багато цінних речей.

«Коли нас передали своїм, набирали добровольців переганяти трофейних коней. То я і такі само зо двадцять хлопців згодились, разом із військовими гнали коней із самої Німеччини аж у Ворошиловград (Луганськ), — згадував остарбайтер. — У Харкові сів на потяг додому. Місць не було, їхав на даху вагона. У метушні не помітив, як вкрали клунок із подарунками. Отак я повернувся додому без гостинців...»

Донька Йосипа Андрійовича Галина Грицай згадує: «Дуже часто батько казав, що якби знав, яке тут буде життя, там би залишився! А коли на серце налягала туга, він заспівував свою улюблену «А льон цвіте синьо-синьо, а мати жде додому сина...».

Брати Галагани

Усе життя Давид Галаган дбав про родину, ні дня без роботи: господарство чимале — тільки і встигай. Два сини-соколи підростали — його надія і крила за спиною. Гарні, високі парубки-козаки Дмитро і Данило, красені на всі Овсюки. Та не судилося жити, як хотілось. Спочатку колективізація. Довго не чіпали, та прийшла і Давидова черга. Його — на Соловки, в хату заселились «активісти», а дружина з дітьми — по чужих хатах... Згодом і синів як дітей ворога народу відправили на Донбас, у ФЗУ, вивчились шахтарської справи.

Так Дмитро (1910 р.н.) та Данило (1919 р.н.) в 1940-х роках розпочали роботу на шахті імені Румянцева у місті Горлівка. Дмитро часто ризикував життям під землею, та, мабуть, ангел-охронець дбав про козака. На Донбасі й одружився, приглядав за меншим Данилом, а характер той мав нелегкий, запальний. Тут, на Донбасі, в шахті, і війна застала. У забій спустили свої, а випустили вже італійці. У 1941 році приїхали на шахту німці, всіх вишикували і повели на медогляд. Меншого Данька не взяли, а Дмитра завезли аж у Старий Дрезден, теж на шахти. А Данько із дружиною брата поїхав у рідні Овсюки. Важко було Дмитровій дружині з двома дітьми, та й куди йти жити, свекруха сама свого кутка не мала. Де голову прихилити? Та якось жили.

Данила двічі забирали в Німеччину, та він втікав. Аж за третім разом забрали разом із Йосипом Жолобецьким та Василем Рекалом. Коли їх привезли в Австрію, Данило сказав хлопцям: «Я на Гітлєра робить не буду!» — і знову втік. Партизанив у Югославії, там і був убитий. Тривалий час не знали рідні про Данилову долю. Та одного разу в сільську раду прийшов лист із Тернопільської області. Писав побратим Данила, який і розповів, де і як загинув їхній син і брат.

А Дмитро пробув у Старому Дрездені аж до 1945-го. Ледве не загинув під час авіанальоту. Розбомбили шахту, дамбу. Врятували його англійці, і знову залишили демонтувати шахти. Аж у 1947-му повернувся він у рідне село. Вдома чекала дружина з дітьми, згодом народився син Микола. Працював усе життя в колгоспі, давалася взнаки важка праця. Тільки у 1987 році дізнався Дмитро про Данилову долю — за рік до смерті все-таки отримав звісточку, хоч і сумну.

Моя Марійка

Маруся була в сім’ї найстаршою із п’яти дітей (народилася 20 березня 1927 року). Тому коли в село прийшли німці і почалося вивезення молоді, вона знала, що рано чи пізно її заберуть. Навесні 1942-го в хату прийшли поліцаї по її батька: «Давай, Макаре, збирайся, прийшов твій час принести користь великій Германії, а то диви, скільки ротів у тебе! Давай, поїдеш заробляти!». Батько мовчки піднявся з лави, обвів поглядом хату, дітей, подавив гнів і сльози. Вони покинули хату. Маруся не спала всю ніч, а на ранок побігла в управу і попросила замість батька відправити її. Там швидко погодились, хотіли обох відправити, але потім батька відпустили. Коли Макар ішов додому, то сусід сказав йому: «Дурний ти, Макаре, тебе б через вік не забрали, відпустили, а ти дочку занапастив!». Макарові все життя пекли душу Марусині очі, повні сліз і жалю.

Потрапила дівчина в німецьке село, неподалік від міста Галле, працювала в полі, по господарству. В першого бауера було дуже важко, та згодом її забрали в іншу сім’ю, там гляділа малих дітей. Дуже подружилася з Катериною, яка теж була з Полтавщини.

На початку 1945 року в селі з’явились американці і звільнили Марусю з Катериною. Їх відправили у фільтраційний табір у Польщі. Після всіх перевірок Маруся з подругою залишились працювати при дитячому будинку неподалік військового шпиталю. Поранені солдати, які йшли на поправку, збирали продукти для шпиталю. Дівчатам приглянулися два з них. Це був хлопець з Росії, сержант 5-ї ударної армії Олександр Вечеров та його побратим, вони лікувались після поранень у шпиталі в місті Люблін. Там усі разом і зустріли перемогу. У шпиталі Марєєчка і Шурко, як вони лагідно називали одне одного, й одружилися в травні, одразу після «побєди». Хотіли разом поїхати до батьків Марусі, та Шурко, якого забрали в армію перед самим початком війни (19 червня 1941-го), мусив ще дослужувати, бо період війни не входив у строкову службу. Тому Шурка відправили в Полтаву в авіаційний полк, а Маруся в липні 1945-го поїхала сама додому.

Летіла на Батьківщину — мов на крилах. Радість від повернення додому була безмежною, тільки недовгою. Вже в серпні Маруся зрозуміла, що вагітна. Поки не було видно — мовчала, та одного дня все стало зрозуміло, і вона почула страшні слова: «Геть з мого дому! Мені не треба байстрюків!».

Куди йти? Надворі зима. Прихистила сусідка, там Марія пережила зиму, і в березні 1946-го на Явдохи народилась донечка Катерина (названа на честь подруги по невільницькій каторзі). У квітні по теплу поїхала до Олександра в Полтаву. Чоловік відправив їх до своєї матері в Костромську область. Перед дорогою в далеку Росію солдати і просто чужі люди зібрали цілий мішок речей: і одяг, і пелюшки дитині, і харчі. Маруся їхала до свекрухи вже не з порожніми руками. Мати Саші зустріла їх із величезною радістю: «Донечко моя, яке ж це щастя! Ось дивись, похоронка на Сашу, скільки сліз виплакала, він же в мене один-однісінький, а тут така радість, таке щастя! Тепер я не одна, в мене є ви, моя онучечка Катруся!». Отак і жили разом, чекаючи Шурка з армії. Він повернувсь у 1947 році. В Росії також народились Валя (1948), Микола (1950) і Ніна (1951).

Через холодний клімат і напівголодне життя у 1953 році вирішили їхати на Полтавщину. Із собою забрали і бабу Наталку (на знімку).

І знову Маруся не розтопила кригу в душі батька Макара, зустрів непривітно. Мусили самотужки швиденько зліпити собі хату-ліпку. В Україні вже народилися Борис (1953) і Миколка (1956) (назвали Миколкою, бо старшенький помер). Ото аж тоді серце старого Макара відчуло каяття і величезну провину перед старшою донькою.

Маруся і Шурко жили душа в душу, тільки радість була недовгою. Марічка хворіла і пішла з життя у 56 років, а Шурко прожив сам ще 29, останні роки життя мешкав у селі Овсюки і часто казав (він так і не навчився говорити без акцента українською): «А ну, дєті мої, заспівайте мєні «Давно я, давно й у батькі була...».

Надіслала Любов КІРІЯК.

Полтавська область.

Фото надавно автором.